Залишилися син та донька. Дружина чоловіка, який помер після обстрілу Росією Харкова, розповіла зворушливу історію їхньої родини

За словами дружини загиблого, Олександр був лагідним, щирим і турботливим. Він обожнював свою родину, мріяв навчити сина рибалити й передати донечці любов до життя. Працював на залізниці, пройшов шлях від слюсаря до головного інженера й щиро пишався своєю справою.

Вікторія, в пам’ять про коханого, розповіла зворушливу історію їхньої родини та пригадала трагічний день, який назавжди змінив їхнє життя.

З майбутнім чоловіком Олександром ми познайомилися у 2006 році під час відпочинку в Криму. Він одразу вразив мене своєю відкритістю, лагідністю та щирістю. З перших хвилин я зрозуміла, що він є людиною з великою душею. Він став не лише моїм чоловіком, а й найкращим татом для наших дітей — сина Олександра й донечки Іринки. Він був ідеальним батьком, для якого щастя родини було понад усе.

Наше життя було яскравим та безтурботним. Ми обожнювали гуляти на природі, їздили купатися та збиралися разом на свята. Один із найсвітліших спогадів із тих часів — це святкування Трійці. Щороку ми їздили до батьків чоловіка у місто Люботин і варили казан каші, готували шашлик, багато сміялися та насолоджувалися життям.

Однією з пристрастей мого чоловіка була кулінарія. Він любив експериментувати на кухні, вигадував нові страви і створював справжні шедеври. Інша його любов — риболовля. Він мріяв одного дня навчити сина закидати вудку, але війна вирвала цю мрію з його рук.

24 лютого ми прокинулися о 5 ранку від потужного гуркоту. За вікном здіймався дим, і ми, спантеличені, вирішили, що це, можливо, феєрверки. Аж поки не побачили, як ворожа техніка входить на околиці нашого рідного Харкова. Це було жахливе видовище. Над головами гуділи літаки, лунали вибухи, діти плакали, а я не могла їх заспокоїти…

А тоді місто охопила паніка. Банкомати не працювали, а супермаркети були спустошені. У таких умовах ми прожили понад тиждень і 5 березня вирішили евакуюватися. Ми хотіли виїхати до батьків чоловіка у Люботин, що на Харківщині. Там ще було порівняно тихо, і ми наївно сподівалися, що саме там знайдемо захист. Дорога була важкою та небезпечною. Повсюду лунали вибухи, на узбіччях стояли палаючі автомобілі. Нам залишилося лише одне — молитися і сподіватися на краще.

Урешті-решт ми дісталися до Люботина, але пробули там недовго. Уже за місяць місто почали сильно обстрілювати. Коли обстріли стали нестерпними, а ночі в підвалі звичними, ми вирішили знову шукати безпечний прихисток. Тож разом із дітьми та моїми батьками ми виїхали до Вінницької області. Чоловік разом зі своїми батьками залишився в Люботині, щоб наглядати за рідними та майном.

Довгий час розлуки нарешті завершився у вересні 2023 року, коли родина нарешті об'єдналася. Але сімейне щастя тривало недовго. На початку травня 2024 року розпочався новий наступ на Харків. Наш район прийняв на себе перший удар і постійно обстрілювався з усіх можливих видів озброєння. Коли трапилися перші прильоти в сусідні двори, ми із чоловіком зрозуміли, що ситуація критична й потрібно знову виїжджати. І вже 18 травня разом із дітьми я знову поїхала до Вінницької області, а чоловік залишився на Харківщині.

Мій коханий чоловік Олександр працював у транспортній сфері все життя. Починав він на 2 курсі звичайним слюсарем і пройшов довгий шлях до начальника технічного відділу, головного інженера моторвагонного депо Люботин. Він був віданним свої справі й пишався своєю професією, адже продовжував родинну традицію: його тато та дідусь теж працювали на залізниці, а мама з тіткою працюють там досі.

Колеги поважали його за чесність, відданість, доброту. Він не просто виконував свою роботу — він жив нею. Але саме те місце, яке він так обожнював, стало для нього фатальним.

23 травня 2024 року мій чоловік здійснював обхід території моторвагонного депо, коли туди прилетіли ракети С-300. Він отримав тяжкі поранення в спину і його відкинуло на три метри. Разом з іншими він поповз у бік колій, намагаючись знайти хоча б мінімальний захист, бо за першим вибухом пролунали ще три.

Я пам’ятаю, як затремтіла, коли дізналася, що ракети влучили саме туди… Ми були далеко, я дзвонила без упину, сподіваючись почути його голос. На щастя, Олександр пережив ті вибухи. Він звернувся до медпункту, щоб йому обробили рани, але він відмовився лягати на повноцінне обстеження і знову повернувся на роботу.

Ми всією родиною вмовляли його поїхати до лікарні, але він відмовлявся. Його самопочуття дедалі гіршало, але він приховував це від нас. Щодня, попри біль, мій чоловік виходив на роботу та продовжував працювати на користь держави.

У липні в нашої Іринки день народження і ми домовилися, що чоловік мав відвідати нас. Але 18 червня 2024 у нього відірвався тромб. Це сталося миттєво і його навіть не встигли відвезти до лікарні.

О третій годині ночі мене розбудив телефонний дзвінок свекра і те, що він повідомив, назавжди змінило моє життя. Коли я почула, що мого коханого чоловіка більше не має, по моєму обличчю одразу ж покотилися сльози. Син Олександр, який був у той момент поруч, відразу зрозумів, що трапилося і теж не міг стримати сліз.

Іринці ж ми вирішили поки не казати правду. Їхній зв’язок із татом був особливим — глибоким, без слів. Вони розуміли одне одного з півпогляду, тож я навіть боялася уявити, наскільки спустошливою ця звістка виявиться для неї. Ми наважилися сказати їй правду лише на 40 день від дати смерті і той біль, який з’явився в її очах, я не забуду ніколи.

Мій коханий Олександр не був військовим, але він до останнього працював, аби люди могли користуватися потягами. Він Герой, який пожертвував своїм життям на благо держави й тепер оберігає нас із небес.

Після втрати тата син готує за його рецептами. Він, як і батько, вмикає улюблену музику на кухні — ті ж пісні, ті ж ритми. Таке враження, ніби в такий спосіб він намагається хоча б ненадовго знову відчути татову присутність.

Нині я дивлюся на своїх дітей і розумію, наскільки їм не вистачає батька. Олександр більше не навчить сина родинному рецепту борща, не дозволить донечці нафарбувати себе, ніколи не зводить дітей до себе на роботу. Але я зроблю все, щоби пам’ять про нього жила.

За сприяння Благодійний Фонд Діти Героїв мій син вивчав фінансову грамотність та СТЕМ, а донечка отримала планшет для навчання, окуляри та інсулінову помпу. Іринка живе з діабетом, і ця допомога була життєво важливою. Але найцінніше — це емоційна підтримка та відчуття, що ти не сам-на-сам зі своїм горем. Що є люди, які простягають руку саме тоді, коли здається, що світ зникає з-під ніг.

Нам варто пам’ятати, що попри всі випробування, спустошення та злість, ми маємо залишатися людьми. Людьми, які мають у серці любов, цінують кожну мить життя та виховують своїх дітей добрими, чуйними та сильними. Бо саме заради цього наші Герої пожертвували найдорожчим.