Захоплення Алеппо силами президента Сирії Башара Асада не є ні кінцем початку, ні початком кінця триваючої вже п'ять з половиною років громадянської війни в країні – війни, яка також є гібридним, регіональним і деякою мірою глобальним конфліктом. Наступна велика битва відбудеться в провінції Ідліб; єдине питання – коли саме вона почнеться. І навіть після цієї битви війна продовжить тліти в різних куточках розколотої країни.
Зараз же настав час підбити підсумки і зосередитися на тому, що ми вже усвідомили – хоча б для того, щоб навчитися на власному досвіді. Ситуація в Сирії є результатом того, що уряди різних держав вирішили зробити – і того, що вони вирішили не робити. Бездіяльність в Сирії виявилась не менш значущою, ніж дія.
Це стало найбільш очевидно, коли Сполучені Штати не виконали свою погрозу залучити уряд Асада до відповідальності за використання хімічної зброї. Так вони втратили можливість не тільки переламати хід конфлікту, але також підкреслити, що будь-який уряд, що використовує зброю масового знищення, пошкодує про це. Такий прецедент був би дуже важливий для ефективності майбутнього стримування.
Щоб зробити висновки, необхідно повернутися в 2011 рік, коли уряд жорстоко придушив мирні протести, а Барак Обама та інші лідери зажадали, щоб Асад пішов у відставку. Тоді ці заяви також не були підтримані реальними діями. А коли слова розходяться з діями, заявлена політика майже напевно приречена на провал.
Це особливо справедливо для ситуацій, коли метою є зміна режиму, і коли існуючий режим підтримує менша частина розділеного населення. В таких обставинах часто починається боротьба за принципом «переможець отримує все», тоді як переможений, в свою чергу, все втрачає. Не дивно, що ті, кому є що втрачати, борються з дивовижною силою.
Експерти з міжнародних відносин часто пишуть про межі корисності військової сили. Але Сирія показує, що військова перевага може виявитися вирішальною, особливо у випадку, коли сила застосовується масштабно, без огляду на кількість загиблих мирних жителів або тих, що тікають. Росія, Іран і уряд Асада продемонстрували, чого можна досягти серйозним і нерозбірливим застосуванням військової сили.
Ще однією жертвою сирійського конфлікту стало поняття «міжнародне співтовариство». По суті, глобальне співтовариство майже позбулося варіантів дій. І тепер, після загибелі 500 000 чоловік в Сирії і вимушеною втечею ще десяти мільйонів, доктрина «відповідальності за захист» також опинилася під питанням.
Доктрина, одноголосно прийнята у 2005 році Генеральною асамблеєю ООН (частково як відповідь на геноцид в Руанді десятиліттям раніше), будувалася на принципі, що влада зобов'язана захищати своїх громадян від фізичної шкоди. Якщо вони не в змозі цього зробити – або ж не хочуть це робити – інші уряди зобов'язані втрутитися, щоб захистити постраждалих.
Сирійський уряд – ідеальний приклад влади, яка не змогла захистити своїх громадян від шкоди. Але метою міжнародної інтервенції був не захист невинних життів або ослаблення влади режиму; її метою було збереження цього режиму. І в цьому сенсі інтервенція виявилася успішною.
Міжнародне співтовариство показало лише трохи кращі результати у врегулюванні кризи біженців, викликаної війною. Те, що багато країн відмовилися відкрити свої межі розумного числа біженців, показало, що найкраща міграційна політика – це та політика, яка захищає невинних чоловіків, жінок і дітей від перетворення на біженців.
Дипломатичні зусилля не допомогли врятувати Місто і його мешканців, і вони вже точно не допоможуть зупинити війну. Якими б талановитими і самовідданими не були дипломати, дипломатія відображає, а не створює реальну картину. Майбутні дипломатичні зусилля з припинення конфлікту будуть успішними лише тією мірою, якою дозволить баланс сил.
Забігаючи наперед, можна сказати, що режим Асада збереже контроль над більшою частиною Сирії – але не над усією територією країни. Різні сунітські терористичні групи, менш радикальні сунітські повстанці, гібридні сили на кшталт Хезболли, турецька армія, курдські сили та інші будуть боротися за контроль над окремими регіонами. Зовнішнім гравцям, подібним до США, варто змиритися з цим і зосередити свої зусилля на стабілізації районів, звільнених від Ісламської держави, захисту мирного населення, розвитку зв'язків з помірними сунітськими групами і припинення вогню.
Мета переходу до нового, більш широко підтримуваного народом уряду повинна зберегтися. Але про неї можна говорити лише в довгостроковій перспективі. Урок останніх п'яти з половиною років варто запам'ятати: ті, хто вплутується у війну в Сирії з обмеженою політичною волею та обмеженими ресурсами, повинні ставити незначні цілі, якщо хочуть домогтися хоч якогось позитивного результату.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Річарда Хааса. Републікування повної версії тексту заборонене
Більше поглядів тут
Copyright: Project Syndicate, 2016.
www.project-syndicate.org