Дитинство в Україні сьогодні — не безтурботний період зростання. Нині це час, коли дітям доводиться вчитися бути стійкими, розуміти складність світу, але водночас зберігати здатність мріяти. І якщо одні знаходять підтримку в люблячих родинах, то іншим не залишається нічого іншого, як розраховувати самим на себе. Вони не мають турботливих дорослих поруч, які б підтримали, заховали у своїх обіймах від тривог та навіть просто почитали казку перед сном.
Ще 2017 року в Україні розпочалася реформа системи догляду та підтримки дітей (деінституціалізація). Держава зобов’язалась забезпечити кожній дитині можливість зростати в турботливому сімейному середовищі, отримуючи індивідуальну підтримку. Тоді здавалося, що це питання послідовних адміністративних кроків та політичної волі. Однак життя внесло свої корективи.
Пандемія COVID-19, а потім повномасштабна війна докорінно змінили ситуацію. З’явились нові виклики, які не були враховані на старті реформи: евакуація та депортація дітей, руйнування соціальної інфраструктури, погіршення фінансової спроможності родин.
Саме тому 26 листопада 2024 року Уряд затвердив Стратегію забезпечення права кожної дитини на зростання в сімейному оточенні, яка враховує реалії повномасштабної війни та пов’язані з нею виклики. Та головне: Стратегія не про те, щоб закрити всі інституційні заклади тут і зараз — вона про те, щоб спершу створити такі умови, за яких усі діти зможуть зростати в сім'ї, у своїй громаді та отримувати послуги, які необхідні для їхнього гармонійного розвитку. І лише після втілення цього в життя потреба в інституціях зникне.
Чому інституційний догляд — це травма для дитини?
Діти, які зростають в інституційних закладах, — це не про статистику. Це про системне порушення прав дитини на індивідуальний розвиток. В закладах діти позбавлені особистого простору, можливості самостійно ухвалювати рішення, формувати власні життєві навички. Уніфікований розклад, відсутність індивідуального підходу, соціальна ізоляція — все це призводить до затримок психоемоційного розвитку, формування бар'єрів у поведінці та комунікації із зовнішнім світом.
Діти, які виростають в інституційних закладах, мають значно вищі ризики психологічних травм
Наукові дослідження беззаперечно доводять: діти, які виростають в інституційних закладах, мають значно вищі ризики психологічних травм, порушення розвитку, складнощів із соціальною адаптацією. Вони гірше підготовлені до самостійного життя, мають проблеми з побудовою стосунків, професійною реалізацією.
Ось чому так важливо створити умови, за яких кожна дитина матиме можливість зростати в турботливому родинному оточенні.
Як забезпечити право дітей на сім'ю?
Стратегія забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні фіксує пріоритети держави таким чином, щоб до 2028 року ми повністю змінили підхід: замість утримання дітей в інституційних закладах — розвиток сімейних форм виховання, замість формальної допомоги — індивідуальна підтримка кожної родини, запровадження якісних соціальних послуг у кожній громаді, створення механізмів екстреної допомоги родинам, які опинилися у складних життєвих обставинах.
Соціальні послуги
Реалізація права дитини на сім'ю передбачає комплексний підхід, який виходить далеко за межі простого влаштування дітей. Перш за все маємо створити таку систему соціальної підтримки, яка допоможе кожній родині подолати складнощі та зберегти спроможність виховувати власних дітей.
Спільно з Міністерством соціальної політики та міжнародними партнерами ми вже визначили мінімальний пакет соціальних послуг, який має бути доступний усім родинам із дітьми у кожній громаді: від розвитку батьківських навичок до послуг раннього втручання, денного догляду, супроводу прийомних родин, супроводу дитини під час інклюзивного навчання тощо. Це дозволить вчасно «підхоплювати» родини ще до того як виникне потреба вилучати дитину.
Сімейні форми виховання як противага інституційному догляду
Якщо повернути дитину на виховання біологічним батькам неможливо, то має бути розвинена мережа сімейних форм виховання: опіка та піклування, прийомна сім'я, велика прийомна сім'я (або дитячий будинок сімейного типу).
А на період між вилученням з біологічної родини та влаштуванням у сімейну форму виховання існує послуга патронату. Коли у кожній громаді буде своя сім'я патронатного вихователя, готова будь-якої миті прийняти до себе дітей, ми зможемо забезпечити дітям сімейний догляд замість інституційного на цей перехідний період.
Реінтеграція дітей після депортації та евакуації
Возз'єднувати з рідними або влаштовувати в сімейні форми виховання маємо також дітей, які повернулися після депортації, примусового переміщення або евакуації. При цьому важливо не просто фізично повернути дитину, а створити всі умови для її комфортної реінтеграції з максимальним урахуванням індивідуальних обставин і потреб. Особлива увага приділяється психологічній підтримці, м’якій адаптації до українського середовища та допомозі дитині відчути себе в безпеці.
Спершу — інтереси дітей, потім — трансформація закладів
Які б не ширились політичні маніпуляції про «закриття інтернатів тут і зараз», про те, що «дітей виженуть на вулицю, а фахівці залишаться без роботи», варто усвідомити: інституційний заклад може припинити свою роботу тільки тоді, коли остання дитина з нього знайде свою родину. Інакше закрити заклади не можна. До того ж перед цим має бути проведено оцінку потреб кожної дитини, аналіз потреб громади у послугах та сімейних формах виховання, їхній розвиток. Так, це тривалий процес. Але ми хочемо, щоб діти вийшли з інтернатів і нові «мешканці» туди не потрапляли.
При цьому самі заклади можуть бути перепрофільовані в центри денного догляду, реабілітації, навчальні заклади, центри підтримки дітей та сімей, центри матері та дитини тощо. А навички та знання фахівців, які дійсно хочуть допомагати дітям, точно будуть затребувані в оновлених центрах, які прийдуть на заміну інституціям.
Підтримка молоді з досвідом інституційного виховання
Дітям, які все дитинство провели в інституційних закладах, набагато складніше потім самостійно влаштувати своє життя, знайти роботу, зрозуміти, як працює суспільство. Тому наша задача — створити систему підтримки, яка допоможе цим дітям стати впевненими дорослими. Головна ідея — не просто дати притулок і їжу, а навчити жити самостійно.
Для цього розвивається система наставництва. Говоримо також про індивідуальну підтримку та створення спеціальних програм соціальної інтеграції — профорієнтаційні програми, допомога у працевлаштуванні тощо. Важливим складником буде правовий та соціальний захист. Для випускників інституційних закладів або молоді з досвідом виховання в сімейних формах буде удосконалено механізми отримання житла, передбачено пільгове кредитування, безплатна юридична допомога.
Як втілюватиметься Стратегія?
Перш за все кожна область має розробити регіональний план реалізації реформи з урахуванням своїх особливостей. Тобто, потрібно проаналізувати ситуацію в кожній громаді: оцінити кількість дітей, які перебувають в інституційних закладах, кількість патронатних родин, прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу; визначити, які соціальні послуги надаються на рівні громади. Наступним кроком буде планування та реалізація конкретних проєктів у громадах, виходячи з їхніх потреб.
Наразі відібрано 10 областей і щонайменше 5 громад у кожній з них для пілотування разом із міжнародними партнерами проєктів у сфері догляду та підтримки дітей. Ці демонстраційні області будуть першопрохідцями, тобто напрацьовуватимуть та тестуватимуть певні підходи до реалізації реформи, які майже одночасно будуть презентуватись і поширюватися на інші регіони України.
Чи треба додатково змінювати законодавство?
Забезпечення кожній дитині можливості зростати в сім'ї — комплексна задача, яка виходить далеко за межі простого внесення законодавчих поправок. Адже йдеться про системну трансформацію, яка торкнеться не лише юридичних норм, але й практичних механізмів: розвиток кадрової спроможності та підтримку фахівців соціальної сфери; влаштування у родини та інтеграцію дітей, які повернулися з депортації й евакуації; доступність інклюзивної освіти; цифровізація окремих компонентів системи захисту дітей; медико-соціальні програми підтримки сімей з дітьми тощо.
Та все ж є питання, які важливо унормувати законодавчо. Насамперед — чисельність соціальних працівників у громадах, що дасть змогу створити професійну мережу фахівців, здатних вчасно виявляти вразливі сім'ї та попереджати соціальне сирітство.
Принципових змін потребує система підготовки та підтримки прийомних сімей, зокрема — запровадження спеціалізації прийомних сімей, які готові виховувати дітей з інвалідністю чи особливими освітніми потребами. Це означає не просто матеріальну допомогу, а комплексний супровід: психологічну підготовку, спеціальне навчання, постійну методичну підтримку. Важливо також розширити коло суб'єктів, які забезпечують підготовку кандидатів, що дозволить зменшити час очікування на навчання для сімей, які бажають прийняти у свою родину дитину.
Звісно, маємо також переглянути розмір державної фінансової підтримки, що надається сімʼям, які приймають на виховання дітей. Це нелегко в умовах складної фінансової ситуації в державі, але спільно з Урядом та народними депутатами будемо працювати над пошуком рішень для того, щоб допомога від держави відповідала реальним витратам на дітей.
Важливо також законодавчо врегулювати право прийомних батьків і батьків-вихователів на відпочинок, бо зараз вони працюють без вихідних, відпусток та лікарняних, що призводить до перевтоми й виснаження. Крім того, для одиноких прийомних батьків та батьків-вихователів, а також сімей із великою кількістю дітей варто запровадити помічника сім'ї — кваліфікованого спеціаліста, який надаватиме допомогу в догляді за дітьми та організації побуту.
Паралельно треба працювати з судовою системою — запровадити спеціалізацію суддів у сімейних справах та скоротити строки розгляду справ відповідної категорії. Це дозволить у значно коротші терміни, ніж це є зараз, ухвалювати виваженіші рішення щодо забезпечення права дитини на сім'ю.
На який практичний результат реалізації Стратегії розраховуємо?
Говорячи про реалізацію Стратегії, ми маємо на увазі не формальне втілення задач, не звітність із «гучними» цифрами. Ми говоримо про конкретних дітей — про хлопчиків і дівчаток, які чекають на підтримку, турботу та можливість мати сім'ю. На жаль, неможливо змінити все одразу, але ми йтимемо до цього послідовно, крок за кроком.
Наразі нашою метою є, щоб до 2028 року:
- 95% дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, виховувалися в сімейних формах;
- на 30% зменшилась кількість дітей, які отримують інституційний догляд та виховання, а дітей віком до трьох років — на 80% порівняно з показниками 2023 року;
- на 30% збільшилась кількість дітей з інвалідністю та/або з особливими освітніми потребами, які отримують соціальні, медичні та освітні послуги в територіальних громадах.
Так, це не кінцева мета, а лише перший етап тривалого шляху до суспільства, де кожна дитина відчуває себе потрібною та захищеною. Та, зрештою, і мета амбітна — не просто змінити систему, а повернути дітям право на дитинство, любов і родину.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут