Коли вони вперше прибули до Львова, ректор університету розповів мені, що студенти родом з Донецька ходять навколо разом, голосно розмовляючи російською. Вони не хочуть говорити українською, як більшість мешканців міста. Вони не хочуть інтегруватися. Львів розташований у Західній Україні, поблизу польського кордону. Донецьк – за сотні миль на Сході, окупований «сепаратистами» за підтримки Росії з часів російського вторгнення у 2014 році. Нові студенти були «внутрішньо переміщеними особами» – біженцями у власній країні.
Та перший рік скінчився, а другий уже був інакшим. Наприкінці третього ректор розповів мені, що студентів із Західної України та студентів із Сходу майже не відрізнити – і вони не самі по собі. Нині з часів вторгнення пройшло чотири роки, й 1,5 мільйона переміщених унаслідок війни українців розуміються краще, ніж можна було очікувати. Більшість людей працездатного віку мають роботу. Більшість говорить, що довіряє своїм сусідам.
Інтеграція донецьких біженців у школи та общини центральної та західної частин країн – це також і частина більш широкої історії: інтеграції війни у свідомість українців. І хоча це більше не на перших шпальтах, російсько-українська війна триває. Один із лідерів сепаратистів, підтримуваних Росією, був убитий через вибух бомби у серпні. Сутички тривають майже щодня, солдати по обидві сторони гинуть майже щотижня. Понад 10 тисяч цивільних загинуло від 2014 року. Деякі зі львівських церков у стилі бароко мають каплички, присвячені пам’яті жертв.
Стратегічні таланти, які приписують російському президенту, насправді дуже обмежені
Конфлікт, якому немає кінця, помалу змінює тутешні настрої, ведучи до того, що у проникливому тексті з Atlantic Council назвали «геополітичним розлученням століття»: відокремленням двох країн, які були частиною однієї і тої ж імперії століттями. Торгівля між Україною та Росією, економіки яких були взаємозв’язані з часів Середньовіччя, впала, поступившись в Україні місцем торгівлі з Європою та рештою світу. Індія, не Росія, сьогодні є одним із найбільших покупців української їжі. Прадавні релігійні зв’язки між двома країнами також помирають: сьогодні Українська православна церква формально порвала з Москвою. Навіть особисті зв’язки слабнуть: через те, що подорожі обмежені забороною прямих перельотів між двома країнами, українці радше менше житимуть та працюватимуть у Росії – натомість вони поїдуть у Польщу.
Російський культурний вплив – раніше всемогутній – також зникає, частково завдяки офіційним рішенням. Українські радіостанції – як ось у Канаді чи Франції – зобов’язали програвати певний відсоток пісень українського походження, і багато російських державних телестанцій заборонені на основі того, що містять військову пропаганду. Дехто прагне піти далі: по-дурному, та минулого тижня Львівська обласна рада заявила, що хоче заборонити усі російські книжки та музику – захід, який у надзвичайно двомовній країні ніхто не буде спроможний втілити у життя. Російські книжки були у вільному доступі в магазинах, на вуличних прилавках та щорічному місцевому Форумі видавців минулого тижня. Я запитала мого україномовного видавця, що вона думає про заборону. Вона відписала одне слово: «Божевільні».
Ці жалюгідні, дискримінаційні заходи – прояв розчарування війною, яка не закінчується. А ще безцільні, позаяк більш глибокі тектонічні зсуви вже відбуваються. Завдяки війні, та гніву її зачинателів, українці самі вибирають говорити українською – і щороку все більше. Завдяки війні різні регіони цієї величезної країни більше зближуються. Багато хто скаржиться, що війна стала для українських політиків відмовкою не працювати: не йти на радикальні економічні чи юридичні реформи, яких країна досі потребує. Та дякуючи війні, більше українців на противагу Росії ідентифікують себе «європейцями», а також та все більше українців розуміють, що «європейськість» означає, що їм треба бути більш активними та організованими у своєму прагненні до змін.
Іронія в тому, що російське вторгнення, метою якою початково було покарати український прозахідний уряд, підштовхнуло країну в кардинально іншому напрямку. Це також нагадування про те, що стратегічні таланти, які приписують російському президенту Володимиру Путіну, насправді дуже обмежені. Його втручання в Україну перетворили колись дружню йому країну на ворога. Його спроби об’єднати «російськомовні народи» у Євразійському блоці спонукало тисячі людей припинити говорити російською. І, звичайно ж, його втручання у американські вибори породило ще більшу параною щодо Росії в США та найбільшу за останні півстоліття опозицію цій країні. Україна – це відмінне нагадування про те, що насилля може мати неочікувані наслідки – а також про те, як короткотривала перемога може призвести до довготермінової поразки.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Енн Епплбаум
Оригінал опубліковано на The Washington Post. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени