Оголошення про вручення Нобелівської премії миру 10 жовтня привернуло до себе виняткову міжнародну увагу. Напруженість відчувалася і в Москві, де з моменту присудження премії 2022 року російському правозахисному центру «Меморіал», який визнано «іноземним агентом» і який змушений працювати за межами країни, — у ставленні до Нобелівського комітету домінував скепсис.
Основні російські видання охоче спекулювали на тему можливого вручення премії президенту США Дональду Трампу. Правитель Росії Володимир Путін заявив, що Нобелівська премія нібито «втратила репутацію», проте висловив думку, що Трамп на неї заслуговує — за що отримав від американського лідера слова подяки.
Передплатіть, щоб прочитати повністю
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Офіційне оголошення про присудження премії лідерці венесуельської опозиції Марії Коріні Мачадо зустріли в Москві цілковитою байдужістю. Незважаючи на те що президент Венесуели Ніколас Мадуро вважається стратегічним партнером Росії, його підтримка війни Кремля проти України не має для Москви особливої цінності.
Аналогічно прорив у припиненні бойових дій у секторі Газа висвітлюється в російських ЗМІ вкрай поверхово. Москва згорнула спроби налагодити відносини з керівництвом ХАМАС, а після фактичного падіння свого ключового союзника в регіоні — режиму Башара Асада в Сирії — інтерес Росії до Близького Сходу помітно знизився.
Тільки президент США має авторитет для укладення угоди
Політична і суспільна увага в Росії, як і раніше, цілком зосереджена на війні проти України. За даними незалежних опитувань, спостерігається стабільне зростання підтримки її завершення, особливо серед молоді. Так, за результатами нещодавнього опитування «Левада-центру», до 80% респондентів висловили готовність підтримати гіпотетичне рішення про припинення бойових дій протягом тижня.
Однак верховний головнокомандувач Росії продовжує демонструвати рішучість довести війну до кінця і не проявляє жодної гнучкості щодо відмови від максималістських цілей, незважаючи на зростаюче невдоволення та посилення економічних втрат. 7 жовтня Путін відсвяткував своє 73-річчя нарадою з вищим військовим командуванням, на якій доручив продовжувати атаки на Україну, які його генерали представляють як виключно успішні. Насправді ж скромні тактичні успіхи, досягнуті Росією в серпні та вересні, у жовтні загальмувалися — українські сили відбили частину територій у Сумській області та провели кілька контратак на Донбасі.
Навіть ультрапатріотичні російські коментатори почали висловлювати сумніви щодо високих втрат і витрат тривалої війни. Серед населення зростає тривога через можливу нову хвилю мобілізації.
Єдиною помітною зміною в тактиці Росії стало збільшення інтенсивності комбінованих атак безпілотниками і ракетами по широкому спектру цивільних об'єктів на території України. Газова інфраструктура України, яку раніше Кремль уникав руйнувати в рамках повітряної кампанії — через триваючий транзит російського газу в Європу українською територією, — тепер стала пріоритетною метою. Проте Україна здатна відповідати симетрично, використовуючи власні дрони для ударів по нафтопереробних заводах, розташованих навіть у таких віддалених районах, як Уфа (Башкортостан), а також по нафтобазах у Феодосії (Крим), де минулого тижня пожежі тривали п’ять днів.
Ремонт пошкоджених НПЗ ускладнюється санкціями, тому єдиним способом для Росії пом’якшити дефіцит пального залишається припинення експорту та імпорт дизельного пального з Білорусі та Китайської Народної Республіки.
Нафтопереробні заводи — це великі та нерухомі цілі, однак для того, щоб вразити їх, українським безпілотникам необхідно подолати російську систему ППО. І тут критично важливою стає актуальна розвідувальна інформація, що надається США.
Постачання американських крилатих ракет BGM-109 Tomahawk, можливість якої обговорювалася між Дональдом Трампом і Володимиром Зеленським під час телефонних розмов 11 і 12 жовтня, може значно посилити ефективність українських ударів. У поєднанні з масованими атаками дронів навіть обмежена кількість «Томагавків» здатна завдати руйнівної шкоди російській енергетичній інфраструктурі та авіабазам.
Перспектива такого загострення викликає в Москві настільки серйозну тривогу, що прокремлівські коментатори знову перейшли до образ на адресу Трампа і вкотре заговорили про можливість завдати тактичного ядерного удару. 8 жовтня заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков заявив, що «імпульс до мирного врегулювання щодо України вичерпано». Однак Кремль поквапився це спростувати: вже наступного дня помічник Путіна Юрій Ушаков запевнив, що «домовленості», нібито досягнуті на саміті на Алясці, продовжують працювати. Путін підтвердив, що «дух Анкориджа», як і раніше, живий, і висловився про Трампа у винятково теплих тонах. Проте президент Росії, мабуть, залишився розчарований стриманою реакцією Трампа на його ініціативу зберегти обмеження на стратегічні озброєння, встановлені Договором СНО-III, термін дії якого закінчується в лютому 2026 року. У відповідь Путін анонсував швидкі випробування нової системи стратегічного озброєння.
Впевненість Путіна в ефективності війни проти України як засобу продовження свого авторитарного правління не така непохитна, як він намагається демонструвати. Посилення чисток у лавах бюрократичної еліти — лише одна з ознак його зростаючої тривоги. Ні нові санкції, ні торгові мита не здатні похитнути його прагнення підпорядкувати Україну, але новий сплеск підтримки з боку Заходу, спрямований на зміцнення української стійкості, може змусити його шукати компроміс.
У свідомості Путіна тільки президент США має достатній авторитет, щоб укласти угоду. У Трампа є як економічні, так і військові важелі впливу, що дають змогу вести переговори про завершення війни Росії проти України — причому цей процес координується із Зеленським. Однак фраза українського президента, що стала символом опору, — «Мені потрібні боєприпаси, а не евакуація», — висловлена у відповідь на американську пропозицію евакуювати його з Києва в перші дні вторгнення, як і раніше, залишається актуальною.
Переклад NV
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Павла Баєва. Републікацію повної версії тексту заборонено.