Крізь терни до зерен

Фермер зі Швейцарії Морітц Штамм абсолютно щасливий в Україні. Навіть незважаючи на те, що йому довелося пережити бандитський наліт і все більші побори чиновників

Олександр Пасховер

Якщо вбити в Гугл словосполучення Київ—Багва, то всезнайко-пошуковик поведе до чорногорської Будви, немов не підозрюючи про існування села Багва в Черкаській області.

Швейцарець Морітц Штамм знайшов цей Гуглом забутий край. Від 2007 року він працює тут на власній фермі, в яку вклав не один мільйон євро, а також свій талант. За що ледь не наклав життям.

Поки журналіст НВ під час зустрічі з ним обмінювався дружнім рукостисканням і традиційним "How are you?" — "I"m fine, thanks. And you?", два механіки перетягли стіл і ослін у тінь. Сам Штамм приніс холодний лимонад і вперше за день дозволив собі сісти, щоб поговорити.

36‑річний швейцарець — потомствений фермер. Його сім'я мешкає неподалік Цюриха і ось вже майже 500 років живе з землеробства.

— Сумуєте за Швейцарією? — цікавиться НВ.

— Несильно. Чесно.

Сумувати Штамму не дає господарство у вигляді 1,6 тис. га ріллі, де він працює разом з невеликою бригадою.

“Зі мною працюють п'ятеро людей на полі та в майстерні. Ще п'ятеро — це охорона, і троє — бухгалтерія,— пояснює він.— Вирощую ріпак, кукурудзу, пшеницю, соняшник. Хочу спробувати посадити кавуни, щоб потім експортувати насіння". Рік тому він збудував піч, вклавши в справу €300 тис. Зате тепер завдяки цьому можна сушити кукурудзу для клієнтів. "Це теж дуже вигідно",— додає Штамм.

Фермер сором'язливий, усміхнений і неймовірно зібраний. Життя навчило. “У Швейцарії є така традиція — ферма від батька переходить до старшого брата. Якщо він розумний. Я ж не старший, але і не люблю працювати під чиїмось проводом. Почав шукати місце, де можна взяти землю і вести власну справу",— згадує він етапи свого шляху в Україну.

2004‑го Штамм побував на практиці в одного іноземного фермера в Україні, побачив, яка класна тут земля. Розповів про це вдома. Його батько, почувши про чорнозем, взяв на їхню ферму в Швейцарії кредит під 2,5% річних. І віддав гроші синові.

“Це наш, іноземців, плюс — ми можемо дешево взяти гроші,— пояснює швейцарець.— Ми не кращі фермери, українські теж дуже хороші. Просто нам легше починати бізнес: якщо брати кредит в Україні, то неможливо перекрити ці відсотки".

€1,1 млн — розмір його першої інвестиції в українську землю. €400 тис. Штамм витратив на купівлю у селян їхніх споруд і на борги, які накопичили попередні господарі. На €300 тис. придбав міндобрива. Зарплата, купівля техніки, дизпаливо — все це потребувало ще €360 тис. “Я починав зі старої техніки — трактори Білорус, Кіровець. І потім потроху міняв, міняв,— розповідає фермер.— Я дуже економив. Ресторани, дискотеки або купівля машини — я нічого цього не робив. Вісім років я жив ощадливо".

Українська реальність досить скоро постукала у віконце Штамма: влітку 2008-го невідомі скоїли наліт на його ферму. Швейцарець впевнений, що організував цю атаку один чиновник із сусідньої райдержадміністрації, бізнесу якого іноземний фермер створив конкуренцію. На Штамма за повної неучасті міліції здійснювали ще кілька нальотів. Один з них закінчився для нього реанімацією.

“Вкрали інструменти, техніку вкрали, вкрали комп'ютери, €30 тис. забрали,— так Штамм згадує про перший етап своєї роботи в Багві.— Я подумав: чи не краще втекти звідси?" Але потім він змінив тактику. Оскільки жодні проблеми через суд швейцарець розв'язати не зміг, то вирішив уникати конфліктів — "робити свою роботу тихо".

“Я платив [чиновникам місцевої адміністрації] €20 тис. на рік. За часів [президента Віктора] Януковича — €80 тис. на рік",— описує фермер розцінки на спокійне життя в Україні.

"Корупція ще є, але набагато менше",— резюмує він. З рештою в Україні, на його думку, краще, ніж вдома. “Тут я почуваюся вільнішим,— каже іноземець.— У Швейцарії все "не можна", держава дуже заважає". На його батьківщині, приміром, влада виділяє дотації на ріпак — €1,4 тис./га. Але потрібно платити за держперевірки, користуватися хімією можна лише обмежено, через що знижується врожайність. “Ми [фермери в Швейцарії] працюємо не для виробництва продукції, а для туризму: їй [владі] треба, щоб було все красиво,— розповідає Штамм.— Держава контролює, як косять траву біля дороги, і вказує, коли це можна робити, а коли — не можна. Я не хочу, щоб держава платила мені дотацію. Краще нехай дасть право самому вирішувати, що і як робити".

“А скільки тут соломи! — він переводить розмову на своє українське сьогодення.— Із 500 кг соломи виходить стільки ж енергії, скільки з 250 л солярки — тут можна все село опалювати. Гадаю, для України це дуже вигідно".

У той день, коли журналіст НВ приїхав на ферму до швейцарця, у Штамма народилася четверта дитина. Його дружина — німкеня, живе тут само, в Багві. Народжувати полетіла до Німеччини.

Старші діти фермера чудово розмовляють українською і непогано — німецькою. За словами Штамма, в селі хороша школа, в якій навчаються його діти. Пізніше для отримання професії він планує відправити їх на батьківщину. Бо в Україні освіта у вишах "трошки слабша". “У Швейцарії багато практики, тебе там не вчать бла-бла-бла,— пояснює фермер.— Ти сам вчишся думати: практика, практика, практика".

Тут, в українському селі, на думку Штамма, із самостійністю мислення — проблема. “Я не хочу погано казати про людей, але колишня система — комунізм — відучила їх від самостійної праці. У мене немає часу стояти біля кожного працівника і десять разів розповідати, як і що робити. І я шукаю таких людей, які можуть самі вирішувати", — каже іноземець, потім продовжує: — До 2008 року щомісяця до мене приїжджали автобусами по 50 фермерів з Європи. Але потім сталася криза. І вони бояться їхати".

А він не боїться. І отримує прибуток на рівні $150 з гектара, тобто з його 1,6 тис. га виходить близько $240 тис. "Але я можу сам працювати та контролювати 3 тис. га — це і є мій український план",— каже швейцарець.

67‑річний Йоханн Венцль ось вже 13 років сіє та оре на українському чорноземі, заради якої він кинув сімейну ферму в Баварії

Черкаська область, село Роги. П'ятниця, п'ята година вечора. У полі носиться величезний трактор. За кермом — власник місцевої агрофірми Дукра, німецький фермер Йоханн Венцль. Він пресує солому, що залишилася після збору врожаю. Потім його підопічні розвезуть красиво упаковані круглі тюки селянам, які здають німцеві в оренду свої паї.

— Kein problem [з німецької: немає проблем],— весело рапортує Венцль.— Якщо мої працівники зайняті, я з задоволенням сідаю і працюю сам. У тракторі є кондиціонер, у мене багато часу, щоб подумати.

— А, це ви так відпочиваєте?

— Natürlich [звісно]! Я постійно на зв'язку з агрономом і бухгалтером. Якщо підприємство нормально працює, я можу собі це дозволити.

Дивлячись на Венцля, і не скажеш, що йому 67 років і що він — мільйонер.

Приблизно таким само, як зараз, бадьорим і енергійним, німець 13 років тому приїхав на екскурсію до України. І очманів. “Черный земля. Короший люди",— Венцль намагається говорити російською.

На допомогу приходить Олександр Попелюх, головний бухгалтер тієї самої компанії, яку в серпні 2003 року заснував в селі Роги німецький фермер. Попелюх розповів, що шеф помітив в Україні перспективи для стрімкого зростання. Саме цього давно немає в рідній Баварії: там у фермера було сімейне агрогосподарство в 150 га і жодних можливостей розсунути цей горизонт. В Україні ж він замахнувся на оренду 3 тис. га.

— Ви приїхали в Україну, побачили скарби у вигляді чорноземів. У вас не виникло питання, чому за такого багатства все занедбано?

— Warum [чому]? — перепитує Венцль і робить довгу паузу.— Це, ймовірно, був перехід від керування колгоспним до приватного. Деякі керівники не змогли адаптуватися. Плюс низькі [закупівельні] ціни на сільгосппродукцію.

“У нашому селі був колгосп, який вже рік не виплачував зарплати,— згадує Попелюх 2003 рік.— А те, що платили, давали зерном поганої якості. Грошей люди не бачили".

Венцль і двоє його синів Маттіас і Йоханнес завантажили на корабель все необхідне обладнання і привезли його в Україну. На новому місці вони придбали техніку, міндобрива, насіння. Ця подорож в невідомість відразу ж стала сім'ї приблизно в €1 млн. Але потім прийшла пора для найважчої роботи — з людьми.

— Цап-драп,— каже Венцль і робить жест рукою, наче крадькома витягує щось із кишені. Жестами він ілюструє як перший, так і другий кошмар будь-якого іноземного інвестора в Україні: "цап-драп" і "буль-буль", тобто злодійство і пияцтво.

“Ми поставили умови,— розповідає німець.— Хто хоче в нас працювати та отримувати стабільну зарплату, повинен бути повністю до неї готовий. А не так, що ти до першої години ночі гуляєш, а потім — на роботу". І народ протверезів.

Венцль каже, що на його підприємстві середня зарплата доходить до 10 тис. грн — майже вдвічі вище, ніж в середньому по Україні. Це пристойний стимул. Врожайність пшениці — 77 ц з 1 га, кукурудзи — 98 ц з 1 га. Це відмінні показники навіть для європейських господарств. А вже для села, де ще вчора бідний конкурував з убогим за мішок поганого зерна,— das ist fantastisch і поготів.

Попри вік, у німецького фермера великі плани. Наприклад, додати ще 1 тис. га до наявної ріллі, щоб ефективніше задіяти техніку.

У нього є ще одна ідея, але вона навряд чи здійсненна. У 2013‑му Венцль задумав побудувати молочний комплекс на 500 голів. Розмір інвестицій — приблизно €3 млн. Навіть три роки тому, каже Попелюх, це був великий ризик. Тепер він ще вищий через війну на сході України, а також валютні коливання. Це проблема для тваринників, бо інвестиції надходять у валюті, а продажі м'яса та молока переважно відбуваються на внутрішньому ринку і за гривні. Якщо у 2013‑му термін окупності такого проекту, за оцінкою Венцля, був 10 років, то зараз — усі 20.

Крім того, земельну ділянку для будівництва молочного комплексу обласна влада готова надати в оренду максимум на вісім років. Венцлю незрозуміло, чому він має інвестувати в проект з окупністю в 20 років, маючи договір оренди на вісім.

Його також дивує, чому орендна плата на споруджуваному об'єкті, де, власне, нічого немає, така висока.

На батьківщині Венцля в подібних випадках перші три роки, поки йде будівництво, орендна ставка нульова. Це у них називається "залучити інвестора". Потім настає короткий перехідний період, коли ставка оренди мінімальна,— це вже називається "не угробити інвестора". В Україні все не так.

Венцль сподівається, що з 1 січня 2017 року повноваження щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населених пунктів, повернуть з області в місцеві ради, і тоді подібні питання почнуть розв'язувати продуктивніше і швидше.

Чи доведеться в цю прекрасну пору жити і працювати в Україні самому Йоханну Венцлю? Він цього не знає. Поки ж 67‑річний мільйонер-тракторист потихеньку передає всі майбутні рішення про розвиток української компанії своїм синам.

Історія про те, як в Херсонській області турецький фермер б'ється з силовиками, що перетворили його життя на суцільний кошмар

У селі Надеждівка на Херсонщині назріває бунт: місцеві збуджені звісткою про рейдерське захоплення агропідприємств Харистрон та Глобал Інвест. Вони забезпечують роботою в селі чотири сотні українців вже 12 років. Володіє компаніями турецький фермер Кодан Халіл Ахмет Тугрул разом з партнером — американцем Каракашем Ерролом.

400 осіб — це практично все доросле населення Надеждівки, і тому село буквально гуде від невдоволення: під прикриттям якихось судових рішень озброєні люди знищують агрокомпанію. "Нас грабують влітку під час збирання врожаю в полі, а взимку вивозять продукцію зі складу, прикриваючись рішеннями судів",— пояснює Кодан Ахмет.

А так добре все починалося. У 2003‑му двоє турків-компаньйонів Кодан Ахмет і Гумуштекін Халдун заснували сільгоспкомпанію в Херсонській області. За два роки — ще одну. Для Кодан Ахмета це був не перший транснаціональний проект — у нього є агрофірми в США, Болгарії та Індії. "До рейдерського захоплення українські підприємства нашої компанії посідали четверте місце за обсягами виробництва серед інших",— каже бізнесмен.

На більш ніж 3 тис. га херсонської ріллі він вирощує ячмінь, пшеницю, коріандр, соняшник, томати, перець, цибулю, баклажани, кавуни, дині.

У 2008 році шляхи партнерів розійшлися, і Халдун продав Кодан Ахмету свою частку за $700 тис. А в 2011‑му Ахмет впустив у свій український капітал американського співінвестора Еррола.

Відтоді турецький бізнес на Херсонщині отримав потужний поштовх у вигляді $5 млн інвестицій. І це позначилося на агрокомпанії — вона збільшила посівні площі більш ніж на 50%, а врожайність зросла на 17%.

Але у 2015‑му до України повернувся Холдун, колишній співвласник херсонських компаній. Він звернувся до Миколи Паламарчука, народного депутата від пропрезидентської партії БПП, з приводу повернення нібито незаконно відібраної партнером частки в агробізнесі.

У квітні 2015‑го місцеві суди відкрили проти Харистрон та Глобал Інвест два цивільних судочинства, а правоохоронці сім разів за місяць обшукували фірму. За словами американця Грега Лайтфута, що представляє інтереси Ахмета і Еррола в судах, всі ці дії стали "допомогою", яку Паламарчук організував для Холдуна. Сам же представник БПП на запит НВ про те, чи дійсно він став за екс-акціонера в конфлікті та чи робив він щось в його інтересах, на момент друку номера відповіді не дав.

Лайтфут стверджує, що озброєні люди вивезли з парку Глобал Інвест п'ять тракторів та іншу спецтехніку загальною вартістю 10 млн грн. Причому все це добро — кредитне.

Правоохоронці також вилучили документацію підприємства, паралізувавши діяльність колись заможної агрофірми.

Але це був тільки півфінал боїв без правил. Фінал настав у кінці 2015‑го, коли прокуратура порушила проти Кодан Ахмета кримінальну справу за статтею за незаконне виробництво, зберігання і розповсюдження наркотиків.

Самі наркотики слідчі дивовижним чином виявили під час чергового обшуку на тумбочці в підсобному приміщенні.

Так чи інакше, тепер бізнесмен, який 12 років успішно садив в Україні всілякі агрокультури, побоюється, що спробують посадити вже його самого. “Дуже високий ризик не тільки не повернути інвестиції, але й не повернутися з України взагалі. Померти у в'язниці,— каже він НВ.— Це парадокс країни: одні гинуть за волю, інші цю волю знищують в тилу”.

Ахмет згадує про свої бізнес-плани, які ще недавно здавалися йому цілком реалістичними. Наприклад, до 2022 року побудувати в Херсонській області завод з виробництва спецій і ефірних масел — це приблизно 170 робочих місць.

Тепер він 20 разів подумає, перш ніж входити в новий інвестпроект в Україні. "Ваша історія унікальна або типова для України?" — запитало НВ у Ахмета.

“Подібні ситуації виникають на півдні України регулярно: фермери за тиждень-другий позбавляються техніки та сільгосппродукції за рішенням судів або постановою слідчих,— відповів турок.— І мені невідомий жодний випадок, щоб рейдери були покарані".