Людина слова

Андрій Курков, найбільш продаваний за кордоном український письменник, констатує гострий дефіцит інформації про Україну в Європі і розмірковує про те, чи можна в умовах українсько-російського конфлікту називати російську “мовою ворога”

Ольга Духнич

Якщо зайти в невеликий книжковий магазин, що недалеко від Сорбонни в самісінькому центрі Парижа, і спробувати знайти книгу українського письменника, то гарантовано це буде роман Андрія Куркова. Що не дивно: Курков залишається єдиним вітчизняним письменником, чиї книги вже більше десяти років потрапляють в топ-10 європейських бестселерів, видаються багатотисячними тиражами і перекладені на 36 мов.

Сценарист, прозаїк і публіцист Курков практично все життя живе в Києві і пише в основному російською мовою, при цьому відрізняється активною проукраїнською позицією. Ще в 2004 році, підтримавши помаранчеву революцію, він, якого раніше багато друкували в Росії, впав у немилість у тамтешніх видавців. А в 2014 році, коли вийшла його книга публіцистики Щоденники Майдану, то і зовсім став "зрадником російської культури".

Втім, самого письменника цей факт не пригнічує. Його головний читач живе або в Україні, або в Європі, де Курков, вільно говорить на декількох європейських мовах, буває досить часто. Активна громадянська позиція, великі знайомства з людьми культури Старого континенту і навіть орден Почесного легіону, який свідчить про особливі заслуги Куркова перед Францією, забезпечили йому статус публічного інтелектуала як в Європі, так і в Україні.

НВ зустрічається з письменником в популярному місці — київській пиріжковій Ярослава в самому центрі Києва. Курков живе неподалік і називає себе частим гостем закладу. "У колишні часи тут хорошим вибором було взяти 100 грамів горілки і салат з оселедця під шубою", - посміхається письменник, але сам замовляє зелений чай.

Всього за кілька годин до зустрічі він зійшов з трапа літака і виглядає стомленим. Проте, втома не заважає йому ретельно і максимально повно відповідати на питання, розмірковуючи над кожним.

На зустрічах з читачами за кордоном мене часто запитують, що правда і що брехня про російську мову в Україні. Питають про міжнаціональні відносини і нацизм. Зрідка бувають цікаві питання про історію України. Тому що в широкому доступі історичних книг про Україну не існує. Є пару есе про Україну епохи 90-х, але спадкоємність України та Київської Русі розуміють не всі.

Мене цікавить сіра зона та її кордони, і я говорю не про території, а про свідомість людини

Казус з Анною Ярославною [яку президент РФ Володимир Путін під час публічного виступу у Франції зарахував до росіян] — наочний приклад. Київська Русь, Росія для іноземного обивателя сплутані. Популярну історичну літературу про Україну цілком можна було б видавати бюджетним коштом різними мовами і поширювати через посольства, роздавати інтелектуалам і медійним людям, щоб вони розуміли, про що говорять, коли мова заходить про Україну.

А тут, в Україні, розповідаючи про життя в інших європейських країнах, важливо робити акцент на дотриманні законів. На тому, що закони живуть довше, ніж люди, про обопільну довіру держави й людини. Законослухняність, сплата податків і толерантність — це три кити, на яких стоїть європейський добробут.

Щоправда, толерантність буває різна. Толерантність по-англійськи, наприклад, може виражатися в тому, що тебе не помічають, і це нормально. Англія не помічає кілька мільйонів мігрантів, але вони працюють на Англію, і всі разом мирно живуть поруч один з одним.

Я продовжую вести щоденник, і сьогодні мені цікаві долі переселенців та історії їхніх нечисленних успіхів. Може, таких історій і багато, а я знаю їх мало. Мені цікаво, що зараз думають люди, які залишилися на територіях, захоплених сепаратистами.

Мене цікавить сіра зона та її кордони, і я говорю не про території, а про свідомість людини. Сіра зона всередині людини, яка нічого не хоче робити для самої себе та інших, яка не змінює своє ставлення до країни, яка ізолюється і не хоче приймати рішень. Така сіра зона, на жаль, ще дуже велика: за моїми приблизними підрахунками, до цієї зони до подій останніх років належало майже 10 млн осіб. Про цю сіру зону я пишу свій новий роман.

Універсальна мова світової літератури — це людські історії. Чим цікавіші історії, тим краще. Важливими є й письменницькі принципи. У мене один з принципів — любити всіх своїх героїв, включно з негативними. Крім того, я ніколи не підказую, хто хороший, а хто поганий, плюс, що незвично для європейця,— це чорний гумор, іронія. Вона в моїх книгах присутня скрізь, можливо, це теж складова успіху моїх книг за кордоном.

До помаранчевої революції мої книги видавали і в Росії. А після неї книги просто зникли з продажу на 18 місяців. Потім їх ввозили з території України. Остаточну крапку поставив роман Остання любов президента, він вийшов друком 2014 року. За сюжетом роману Володимир Путін обіцяє відібрати Крим і Севастополь в України. Є й інші моменти, які стали реальністю.

Мабуть, мій роман зарахували до екстремістської літератури. Тоді, на митниці, мої книги зупинили і сказали, що вони в списку того, що в Росію ввозити не можна.

Це збіглося з серіями статей проти мене в російській пресі, де мене називали зрадником російської культури, тому читачів в Росії у мене практично не залишилося. Знайомих серед російських письменників теж мало, ми рідко перекидаємося неполітичними повідомленнями. У мене збереглися дружні стосунки з Володимиром Сорокіним, який живе в Німеччині, Людмилою Уліцькою, яка живе в Ізраїлі, Тетяною Щербиною з Москви.

Відмова від російських книг українського читача не збіднила. Російські письменники, такі як Віктор Єрофєєв або Борис Акунін, бувають тут. Багатьох російських письменників перекладають українською мовою, і мені здається, це правильно. Не тільки тому, що є частини України, де російської мови багато хто не знає, а й тому, що таким жестом ми визнаємо цих письменників частиною світової класики, легітимізуючи їх.

Важливо розділяти російську книгу і книгу російською мовою. У російськомовної української книги майбутнє тут є. Тому що є письменники, які пишуть російською, і серед них є етнічні угорці, етнічні румуни і так далі. Така література буде видаватися і буде читатися. За своїм змістом і стилістикою російськомовна українська література вже відрізняється від традиційної російської літератури.

Я відчуваю себе учасником тільки однієї великої дискусії — про статус російської мови в Україні. Я в ній вже 25 років беру участь й іноді думаю, що сильно втомився, повторюючи свої позиції, і навіть вже не звертаю уваги на всі ці суперечки. Я вірю, що у більшості українців є щеплення від фобії російської мови.

Ненависть до мови — це особлива штучна ненависть, її насаджують політики, іноді успішно. Всі ці фрази про "мову ворога" можуть сильно хвилювати, але людина не здатна занадто довго ненавидіти, і коли все це постійно повторюється в соціальних мережах, то люди спочатку агресують, а потім перестають звертати увагу. Тим більше будь-яка освічена людина зрозуміє, що колись і німецька мова була мовою ворога.

Напевно, нам потрібна українська російська мова і філологічна фіксація відмінностей російської мови в Україні від російської. Існування кімнати з трьома фахівцями з російської української мови в інституті мовознавства, можливо, зняло б напругу цієї мовної дискусії. Є таке явище — українська російська мова. Значить, вона має право на існування.

У сучасній українській літературі мало спроб реального осмислення минулого, характерного для літератури старої Європи. Я думаю, що недостатньо постаріло нове покоління українських письменників, щоб зрозуміти цінність рефлексії. Це доля людини, яка перестала поспішати і в якої є час задуматися і не переживати про переваги читачів і книжкові наклади.

Можливо, ми ще й тому не рефлексуючий народ, що зосереджені на тому, ніби у когось має бути почуття провини перед нами. Такий комплекс часто заважає об'єктивним рефлексіям. Завжди легше шукати ворога, шукати винного, аніж розставити історичні події — як що відбувалося і що до чого призвело. Особливо нам це заважало за часів президентства Віктора Ющенка. Він зробив тему жертовності українського народу надактуальною і надболючою. Радує, що молоде покоління не хоче зосереджуватися на негативі і драмах минулого. З іншого боку, молодому поколінню бракує  історичних героїв, які не викликають сумінву.

У нас все ще немає свого національного пантеону і немає героїв, до яких не пред'являлися б претензії. Навіть колективний Степан Бандера і колективний Роман Шухевич не осмислені подібним чином.

Хоча з Шухевичем, на мій погляд, було б легше, його можна відкалібрувати через мистецтво, він особистість легендарна. Всі ці його пригоди заслуговують того, щоб зробити за ними серіал. Одне те, як він під прикриттям лікувався в Одеському військовому санаторії — чудова історія.

До помаранчевої революції мої книги видавали і в Росії. А після неї книги просто зникли з продажу на 18 місяців. Потім їх ввозили з території України. Остаточну крапку поставив роман Остання любов президента, він вийшов у світ в 2014 році. За сюжетом роману Володимир Путін обіцяє відібрати Крим і Севастополь в України. Є й інші моменти, які стали реальністю.

Мабуть, мій роман порахували екстремістською літературою. Тоді, на митниці, мої книги зупинили і сказали, що вони в списку того, що в Росію ввозити не можна.

Це збыглося з серіями статей проти мене в російській пресі, де мене називали зрадником російської культури, тому читачів в Росії у мене практично не залишилося. Знайомих серед російських письменників теж мало, ми рідко перекидаємося неполітичними повідомленнями. У мене збереглися дружні стосунки з Володимиром Сорокіним, який живе в Німеччині, Людмилою Уліцькою, яка живе в Ізраїлі, Тетяною Щербиною з Москви.

Відмова від російських книг українського читача не збіднила. Російські письменники, такі як Віктор Єрофєєв або Борис Акунін, бувають тут. Багатьох російських письменників перекладають українською мовою, і мені здається, це правильно. Не тільки тому, що є частини України, де російської мови багато хто не знає, а й тому, що таким жестом ми визнаємо цих письменників частиною світової класики, легітимізуючи їх.

Важливо розділяти російську книгу і книгу російською мовою. У російськомовної української книги майбутнє тут є. Тому що є письменники, які пишуть російською, і серед них є етнічні угорці, етнічні румуни і так далі. Така література буде видаватися і буде читатися. За своїм змістом і стилістикою російськомовна українська література вже відрізняється від традиційної російської літератури.

Я відчуваю себе учасником тільки однієї великої дискусії — про статус російської мови в Україні. Я в ній вже 25 років беру участь й іноді думаю, що сильно втомився, повторюючи свої позиції, і навіть вже не звертаю увагу на всі ці суперечки. Я вірю, що у більшості українців є щеплення від фобії російської мови.

Молодому поколінню бракує історичних героїв, які не викликають сумніву

Ненависть до мови — це особлива штучна ненависть, її насаджують політики, іноді успішно. Всі ці фрази про "мову ворога" можуть сильно хвилювати, але людина не здатна занадто довго ненавидіти, і коли все це постійно повторюється в соціальних мережах, то люди спочатку агресують, а потім перестають звертати увагу. Тим більше будь-яка освічена людина зрозуміє, що колись і німецька мова була мовою ворога.

Напевно, нам потрібна українська російська мова і філологічна фіксація відмінностей російської мови в Україні від російської. Існування кімнати з трьома фахівцями з російської української мови в інституті мовознавства, можливо, зняло б напругу цієї мовної дискусії. Є таке явище — українська російська мова. Значить, вона має право на існування.

У сучасній українській літературі мало спроб реального осмислення минулого, характерного для літератури старої Європи. Я думаю, що недостатньо постаріло нове покоління українських письменників, щоб зрозуміти цінність рефлексії. Це доля людини, яка перестала поспішати і в якої є час задуматися і не переживати про переваги читачів і книжкові наклади.

Можливо, ми ще й тому не рефлексуючий народ, що зосереджені на тому, ніби у когось має бути почуття провини перед нами. Такий комплекс часто заважає об'єктивним рефлексіям. Завжди легше шукати ворога, шукати винного, аніж розставити історичні події — як що відбувалося і що до чого призвело. Особливо нам це заважало за часів президентства Віктора Ющенка. Він зробив тему жертовності українського народу надактуальною і надболючою. Радує, що молоде покоління не хоче зосереджуватися на негативі і драмах минулого. З іншого боку, у молодого покоління бракує історичних героїв, які не викликають сумніву.

У нас все ще немає свого національного пантеону і немає героїв, до яких не пред'являлися б претензії. Навіть колективний Степан Бандера і колективний Роман Шухевич не осмислені подібним чином.

Хоча з Шухевичем, на мій погляд, було б легше, його можна відкалібрувати через мистецтво, він особистість легендарна. Всі ці його пригоди заслуговують того, щоб зробити за ними серіал. Одне те, як він під прикриттям лікувався в Одеському військовому санаторії історичних героїв — чудова історія.