Людська Трагедія

Наталія Ворожбит, найвідоміший на Заході вітчизняний драматург і сценарист, міркує про травми українського суспільства і пояснює, чому фільм за її сценарієм отримав приз Берлінського кінофестивалю

Ольга Духніч

Н аталію Ворожбит називають найбільш затребуваним за кордоном українським драматургом і сценаристом — вистави за її п'єсами йдуть і в Королівському Шекспірівському театрі у Великій Британії, і в Будинку культури прифронтового селища міського типу Миколаївка в Україні.

42-річна Ворожбит, випускниця Московського літературного інституту імені Горького і автор декількох десятків п'єс і сценаріїв, поставлених у США, Німеччині, Шотландії, Росії та країнах Балтії, до подій революції гідності масовому українському глядачеві була майже невідома.

Про неї заговорили після документальної вистави Щоденники Майдану, поставленої за п'єсою Ворожбит на головній драматичній сцені країни — у столичному Театрі імені Івана Франка. А в лютому цього року фільм за її сценарієм Школа №3 про життя українських школярів у прифронтовій зоні Донбасу отримав гран-прі в конкурсній програмі молодіжної секції престижного Берлінського кінофестивалю.

Ворожбит, яка понад десять років прожила в Москві, вже три роки як влаштувалася в Києві і вже не спілкується з колишніми колегами. В українській столиці вона зі своїм другом, німецьким режисером Георгом Жено, заснувала документальний Театр переселенця, учасники якого — біженці зі сходу країни, і на сцені вони розповідають свої історії, шукають розуміння у жителів неокупованих територій.

Свіжий сценарій Ворожбит про війну ліг в основу найочікуванішої української кінопрем'єри — фільму Кіборги, який вийде на екрани в кінці цього року і присвячений захисникам Донецького аеропорту.

З Ворожбит НВ зустрічається в кафе неподалік від її київського будинку. Драматург замовляє чай з імбиром і ніяковіє, коли дізнається, що їй доведеться позувати фотографу. Втім, швидко збирається і, наливши чай, розповідає про головний досвід своїх останніх трьох років — мистецтво в умовах війни.

Фільм Школа №3, знятий за мотивами вистави Моя Миколаївка, вийшов випадково. Акторська волонтерська організація Новий Донбас приїхала допомагати найбільш зруйнованій школі на лінії розмежування в селищі Миколаївка. Мені запропонували поїхати з ними. Йшов 2014 рік, було страшно, і я не розуміла, що там буду робити, але все-таки вирішила поїхати і розповісти дітям про театр.

В цей же час з Німеччини приїхав мій друг, режисер Георг Жено, і сказав, що хоче зробити якийсь проект про Майдан. Я йому кажу: який вже Майдан, рік минув, поїхали зі мною. Ми там пробули днів сім, весь час спілкувалися з дітьми.

У прифронтових містах помічаєш, як місцеві і військові живуть у різних вимірах, один одному не довіряють

Зустріли нас не дуже добре. Жителі Миколаївки, звісно, брали допомогу, тому що вона їм була потрібна, але у них був стереотип: мовляв, це приїхала "хунта з Києва". І тоді ми з Жено запропонували дітям спільно зробити спектакль. Прийшли 13 хлопців. Всі вони стали учасниками цієї вистави. Найскладніші, найбільш закриті, наймовчазніші — всі.

Весь проект — це прості і зворушливі історії про життя під час війни очима дітей. Ми запропонували кожному учневі принести предмет, без якого вони не можуть виїхати з Миколаївки. І вони приносили — хто м'ячик, хто іграшку. Розповіді про ці предмети стали драматургічною основою спектаклю. Наприклад, дівчинка принесла нам шматок тюлю і розповіла, як в дитинстві вони любили у дворі грати в нареченого і наречену. Для цього вона відрізала собі шматок від нової завіси, що висіла вдома. Вона була нареченою і надягала цю тканину, як фату. Її завжди супроводжував при цьому хлопчик-свідок. І закінчується ця історія тим, що хлопчика більше немає. Він загинув. Випадкове влучання.

Ми записали багато подібних історій і прем'єру вистави поставили там же, в Миколаївці. З нами постійно їздили режисер і оператор, які знімали повсякденне життя наших головних героїв. Так влітку 2015 го з'явився фільм Школа №3 — за мотивами вистави.

Коли ми зіграли спектакль вже сім-вісім разів, то побачили, що діти не промовляють свої історії, а грають їх. Тобто вони прожили на сцені свою травму, і вона перестала їх турбувати. Це був найгірший спектакль з усіх. І він же був найкращим, тому що виконав свою місію, діти проговорили свою травму, їм стало легше.

На багато подій, які відбуваються в Україні, можна реагувати таким чином: працювати з самими учасниками подій і робити документальні вистави. Так з'явився наш Театр переселенця, що дозволяє говорити про долі людей, яких в Україні сьогодні вже більше мільйона. У них є спільна історія: переселенці стикаються з неприйняттям звичайних людей, з тим, що держава їм не допомагає або мало допомагає. Але водночас це дуже різні люди — серед них є патріоти України, є ті, хто втік від війни, але не в Росію, а вглиб своєї країни, і з ними потрібно працювати.

Навіть у нашій театральній команді я абсолютно випадково можу дізнатися, що хтось із колег-переселенців досі не підтримує Майдан. Що все це в них досі десь там глибоко сидить, просто вони про це не говорять.

Такій людині потрібно давати доступ до досвіду, якого в неї не було,— до емоцій, думок. Давати можливість самому робити висновки і переосмислювати минулий досвід. Документальний театр в цьому незамінний.

У розповідях європейському глядачеві про події в Україні не повинно бути відвертої спекуляції: мовляв, пожалійте нас, дивіться, які ми нещасні. Звісно, ми хочемо, щоб нас почули. Важливо робити це світло і чарівно, так нас краще зможуть зрозуміти. Тому в Школі №3 багато історій про любов, дружбу, багато смішних моментів.

Коли на Берлінському кінофестивалі нам вручали приз за фільм-спектакль, то так і сказали: за іронію, за гумор, за якесь світло. За вміння говорити на складну тему, але при цьому використовувати ось такі підходи.

Документальний театр — це не просто уявлення, але і спосіб діалогу там, де безпосередньо ніхто один з одним говорити не хоче. У прифронтових містах помічаєш, як місцеві та військові живуть у різних вимірах, один одному не довіряють. Звучать взаємні звинувачення щодо причин і продовження війни. Особливо агресивно про військових висловлювалися діти, з якими ми працювали. Так почався наш проект Військові і діти. Вони між собою дуже схожі — щирі, прямі, романтики. Тому ми вирішили об'єднати їх у спектаклі.

Перший з них пройшов в Слов'янську, де діти просто ділилися своїми враженнями від спілкування з військовими. А військових ми запросили на все це дивитися. Вони дивилися і прозрівали. Ми зробили чотири вистави в Щасті, Попасній, Слов'янську і Миколаївці. Ми приїжджали туди, розмовляли з дітьми, запрошували справжніх бійців з передової. Початок спілкування був завжди складним. А через тиждень, коли вони вже разом зі сцени розповідали свої історії, між ними була любов і дружба.

Український глядач – вдячний, він аплодує стоячи на будь-якому спектаклі

Ці спектаклі збирали зали на 300–400 чоловік, більших там просто немає, приходило місцеве населення. І коли вони бачили поруч дітей і солдатів, і коли і ті і інші говорили про перше кохання, про якісь спільні речі, то для населення солдати переставали бути страшними бандерівцями, які прийшли завоювати Донбас.

Ми навмисно в жодній виставі не говоримо прямо про політику. Ми надаємо можливість комунікації і дозволяємо собі робити висновки. Нам потім солдати розповідали, що, перебуваючи на позиціях, вони бачили за своїми спинами не безлика місто, а будинок, де живуть знайомі їм діти — Маша або Денис. Це робило їх більш відповідальними.

Мені запропонували написати сценарій Кіборгів, коли в Донецькому аеропорту ще йшли бої. Це був виклик, я ніколи не писала про війну. Але мені призначили консультанта, і він дуже допоміг — возив в зону АТО, влаштовував інтерв'ю з військовими. Я багато спілкувалася, записала інтерв'ю з реальними учасниками тих подій.

Виявилося, що війна там не головне, хай бойових сцен і багато. Головне — це взаємини, дружба людей, які опинилися у вкрай важкій ситуації. Це братство абсолютно різних чоловіків — від ідеалістів-добровольців до випадкових невмотивованих людей. Історія про те, як за короткий термін відбувається формування воїна або народження героя, як би пафосно це не звучало. Дуже переживала, що скажуть про сценарій військові, які пройшли Донецький аеропорт. Їм сподобалось.

Мої п'єси все ще ставлять в Росії, але акценти вже не ті, які я закладала. Нестерпно боляче дивитися, як перевертається початковий сенс. Наприклад, п'єсу про українського військового і його сім'ю Саша, винеси сміття! номінували на Золоту маску [російська театральна премія] у всіх номінаціях, але це вже ніби не моя п'єса.

Російський громадянин не може поставити цю п'єсу так, як вона від початку була задумана. Не може і не хоче, і нічого не в силах з собою вдіяти. Там, наприклад, звучить присяга Україні. Як російський артист може її прочитати? Тільки знущальним тоном.

В українського театру маса проблем. Відсутні хороша театральна школа, фінанси, хороший менеджмент, а часто і просто смак. Відсутність конкуренції не дає стимулу до розвитку. Український глядач — вдячний, він аплодує стоячи на будь-якому спектаклі. Мені важко навіть уявити, що має відбутися, щоб глядач стоячи аплодував де-небудь у Великій Британії. У нас це відбувається постійно.

Але, з іншого боку, ми самі можемо підвищувати цей рівень. Вже є молода публіка, яка в класичний пострадянський театр не ходить, бо відчуває: сучасний театр інший. Напевно, потрібно розраховувати на цих людей. Протягом останніх трьох років театр розвивається швидше, ніж за всі роки незалежності. Але це тільки початок шляху.

Сучасний театр говорить з суспільством про його власні сліпі плями. Потрібно аналізувати особливості нашого менталітету. Чому ми весь час наступаємо на одні й ті ж граблі, робимо одні і ті ж помилки. Чому ми вибираємо не тих лідерів, чому у нас так все погано в сім'ях, роль жінки в українському суспільстві — це всі теми, про які недостатньо говорять скрізь, у всіх сферах мистецтва. Насправді таких тем дуже багато. У нас таке неоране поле для діалогу з глядачем, за що не візьмись.