А мені от однаково, висить мій прапор там чи ні. Чехи могли б не вивішувати його і в лютому 2022-го. Головне, що критична маса їх, а надто в тому ж парламенті, стала на наш бік. І снарядова програма, наприклад, була і є важливішою. Не кажу вже про решту допомоги.
Коли Швейка виганяли з божевільні, то він сказав про це місце: «Кожен міг там молоти язиком про все, що йому заманеться, як у парламенті». І це не тільки про чеських законодавців. Наші дадуть фори всім своїм колегам у світі.
А щодо нового спікера палати депутатів парламенту Республіки Чехія (не забуваймо, що в ньому є ще й сенат), то нелегко йому йшлося до того крісла. Він про це сам розповідає. Батько — японсько-корейського походження, мати — чешка. Народився в країні Висхідного сонця, а із шести років опинився у блиску золотої Праги. Далі був притулок, коли мати захворіла. А там — жорстокий булінг, та такий, що після нього заїкався до 22 років. Повернення до Японії теж було мало втішне: і там — чужий, і тут — не свій. Гайда назад до Чехії, де взявся бізнесувати, однак влип у стосунки з російською мафією. Покинув і цю царину.
З шести років опинився у блиску золотої Праги
Коли комусь амбітному не ведеться у мистецтві чи бізнесі — він точно гайне в політику. Це саме той випадок.
Але залишимо душу і тіло Окамури його психоаналітикам і виборцям.
Коли мені прочиталися новини про наш прапор і пару інтерв'ю з Томіо Мацуовичем, стало очевидним:
Передплатіть, щоб прочитати повністю
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
— він в одній діжці із сонмом українців, які визнали себе, наприклад, московитами і хочуть бути найзатятішими з них. Од Віктора Кочубея, канцлера за Миколи І, до паскуд навколо нинішнього…
Однак це банальні персонажі. А от Шандор Петефі — національний угорський поет, ідеолог повстання 1848−49 років, мав батька — серба і матір — словачку, та реалізовував себе в сусідній культурі.
Лайош Кошут — іще більш потужний діяч, очолив тоді ж революційний угорський уряд. Цей узагалі чистопородний словак. Однак і чути не хотів про стремління своїх одноплемінників. Двічі наїжджав до Людовита Штура в редакцію Словацьких народних новин вправити йому мізки. Бо словаки саме повстали проти угорського шовінізму, а Штурова газета була рупором того руху.
А ще історія Генріка Юзевського, очільника Волинського воєводства у міжвоєнний період. Він робив усе можливе, аби українці, яких у тих краях було значно більше, не почувалися другим ґатунком. Підтримував поодинокі періодичні видання, сприяв освіті українською.
А в Польщі тоді зашкалював патріотизм. Отже, такі кроки воєводи сприймали за зраду. І найбільше критикували Юзевського не у Варшаві, а де? Правильно — у провінції. У Бидгощі тижнева газета, яка виходила за 500 км від Волині, щодня вимагала від Юзевського покаятися за привілеї українцям і «упослідження» поляків.
У колах польських радикалів про волинського воєводу постійно пліткували. «Наприклад, казали, що в мене вдома говорять російською, — писав Юзевський у спогадах. — Мої дочки (яких у мене не було) нібито тільки російською розмовляли. Моя дружина — дочка православного попа».
І пояснення тут на поверхні. Бидгощ після трьох поділів Польщі потрапила до Пруссії і, зрештою, до Німеччини, повернулася під оруду Варшави у 1920-му. Отже за замовчуванням мала бути чи не найбільш польською за решту поляків.
А щодо правого радикалізму в Чехії маю таке відчуття, що він там ситуативний. І не тому, що чехи такі вже ялові. Ні. Просто мені бачиться, що чехи не хапаються за шаблю, не зваживши усі за і проти. Настільки різкими в історії були радше поляки й українці.
Це ж пан Окамура про Празьку весну знає тільки з книжок та фільмів. А слід знати, що Москва тоді вчинила з чехами щось подібне до того, що йому довелося пережити у притулку. Звісно, вони могли почати партизанську війну. Але ні. Хтось виїхав із країни, як Мілан Кундера, але переважала внутрішня еміграція. І всміхалися собі, коли у тій клятій Москві билися за пару черевиків від Саламандри, чекаючи кращих часів. Ну, таких, коли попливуть по річці тіла твоїх ворогів. І так воно невдовзі й сталося.
Те, що невдоволення українцями там є, це ясно і без теперішнього спікера. Бо хто ж думав, що сидітимуть вони там аж так довго. Гість, він же в перший день — золото, на другий — срібло, а на третій — мідь, та й к чорту їдь. Так усюди.
І як бачимо, на цьому можна побудувати навіть політичну платформу й вилізти аж он куди. Що буде, коли ті українці таки ж поїдуть — хто додому, хто кудись іще — і не буде з ким далі боротися?