Багато хто серед української еліти, діаспори та іноземних друзів приголомшені від імовірного результату другого туру президентських виборів 21 квітня. Після перемоги з великим відривом у першому турі здається цілком можливим, що актор, комік і бізнесмен Володимир Зеленський стане наступним президентом України. Чинний глава держави Петро Порошенко все ще може обігнати Зеленського. Однак станом на початок квітня, схоже, Зеленський все-таки переможе і в другому раунді.
Це може статися не тільки і не стільки тому, що в першому турі актор отримав більше 30% підтримки тих, хто прийшов на вибори 31 березня і, таким чином, набрав майже вдвічі більше голосів, ніж Порошенко. На даний момент, імовірно, що багато виборців, які проголосували за деяких інших провідних кандидатів, таких як Юлія Тимошенко, Юрій Бойко та Олександр Вілкул, будуть голосувати у другому турі швидше за Зеленського, ніж за Порошенка. Якщо якісь нові серйозні скандали не завдадуть істотного збитку репутації Зеленського і, таким чином, не відвернуть від нього значну частину прихильників у першому турі, аутсайдеру, схоже, судилося стати шостим пострадянським главою української держави. Як інтерпретувати і чого очікувати від цього фатального повороту подій?
Чому Зеленський піднявся
Президентство Зеленського стало б не тільки політичним, але й історичним відхиленням у пострадянській Україні. Зеленський – не просто чужак в українській політиці. Він може виявитися першим аутсайдером, який досяг такої високої посади. Так, у 2014-му колишній чемпіон з боксу Віталій Кличко очолив Київ, крім того, чимало політичних новачків серед парламентаріїв або міністрів, але ще ніколи раніше не брав участі в політиці, не підбирався настільки близько до вищого державного посту, як Зеленський.
Очевидно пояснення просування Зеленського – глибоке розчарування українців своїм правлячим класом. Практично 30 років кабінет президента України займають або проросійські, або прозахідні представники традиційної політичної еліти, але країна, як і раніше, одна з найбідніших в Європі. Безумовно, багато що з недавніх економічних та інших проблем є результатом безжальної гібридної війни Росії проти України, анексії Криму та прихованої окупації Кремлем значної частини Донбасу. Але на думку значної частини українського населення, занадто повільне відродження після шоку 2014 року і багато невирішених проблем у державі – підсумок правління саме Порошенка і Ко, а не тільки наслідок агресії РФ.
На цьому тлі вибір Україною успішного шоумена, незв'язаного (або, принаймні, не явно зав'язаного) зі старим політичним класом як глава держави, не такий і дивний. Деякою мірою це відображення соціально-політичної патології незрівнянне з раптовою популярністю таких сумнівних особистостей, як Дональд Трамп у США або Беппе Грілло в Італії. Суб'єктивні відчуття відчуження від «старої системи» в Україні і на Заході можуть бути частково співставні. Однак, об'єктивна ситуація в Україні як країні, що веде вже довгу війну і страждає від крайньої убогості, системної корупції та незахищеності своїх громадян, відрізняється. Ось чому не можна порівнювати українські виклики з проблемами, з якими стикаються середньостатистичні західні громадяни.
Чому Зеленський - особливий популіст
Таким чином, можливе обрання Зеленського президентом України лише частково є продовженням більш масштабних трансформаційних тенденцій у виборчій політиці та суспільному житті багатьох країн Європи. Можна навіть довести, що переобрання Порошенка було б – з огляду на негативний досвід України з ним і з попередніми президентами схожого типу – виразом якоїсь регресивної соціальної нерухомості.
Цей більш «раціональний» аспект вибору такої несподіваної фігури, як Зеленський, як президент України, дає привід для надії. Він означає, що відправна точка його можливого швидкого правління як чужака в політиці відрізняється від більш ірраціональних імпульсів, що стоять за, здавалося б, схожою раптовою популярністю, скажімо, Дональда Трампа. Якість політичного класу США – з точки зору його самоорганізації, стандартів роботи, професіоналізму і порядності – явно вища за українську. Зважаючи на цю базову різницю, обрання такого ізгоя, як Трамп, представляється набагато більш необгрунтованим і імпульсивним, ніж вибір стороннього Зеленського в контексті результатів і звичаїв діяльності традиційних українських політиків за останні тридцять років.
Чимало патріотично налаштованих українських інтелектуалів вважають голос своїх співвітчизників за «клоуна» Зеленського вкрай дурним, безвідповідальним і небезпечним. Проте, з огляду на історичний досвід українських виборців з політичною елітою України і враховуючи наявні альтернативи в 2019 році, народне рішення на користь такого політично недосвідченого кандидата, як Зеленський, видається не таким вже й довільним. Українці п'ять разів обирали політиків як президентів, які зробили свою кар'єру в рамках «старої системи». Всі ці вибори виявилися, так чи інакше, абсолютно неправильними. Жоден з цих глав держави – всупереч їхнім більш-менш пристрасним обіцянкам – не прославляли великою активністю у скасуванні українського так званого «олігархічного ладу». Нещодавні відносні успіхи в цьому напрямку за Порошенка були скоріше результатами постійного тиску з боку таких міжнародних організації як МВФ і ЄС, як і діяльності громадянського суспільства, ніж наслідком ініціатив президента, уряду і парламенту України. У певному сенсі, до 2019 року вже давно було пора спробувати щось нове в українській високій політиці.
Як Зеленський міг би стати адекватним президентом
Така контекстуалізація не применшує значних ризиків, пов'язаних з явною відсутністю у Зеленського як відповідного політичного та урядового досвіду, так і відповідної команди компетентних помічників і радників. Під час війни Україна взагалі-то не може собі дозволити такого роду експериментів зі своїм керівним персоналом і супровідним управлінським дилетантизмом. З іншого боку, під час Помаранчевої революції 2004 року і Революції гідності 2013/2014 років українські активісти, політики та інтелектуали виявилися напрочуд гарними в імпровізації. Ця якість може бути використана і в ситуації, що склалася в Україні.
Стратегічне мислення і довгострокове планування може і поки не входять у число сильних сторін української еліти. Однак у перехідні періоди українське громадянське суспільство довело, що здатне масово мобілізуватися і глибоко втручатися в політичні справи відносно мирним, упорядкованим і демократичним шляхом. Дві видовищні революції в Україні за останні п'ятнадцять років таким чином вже значно послабили неорадянську самоізоляцію української великої політики від суспільства в порівнянні з іншими колишніми республіками СРСР, де сьогодні частково склалися напівфеодальні устрої і утворилися своєрідні нові «дворянства».
На тлі відносно великої ролі громадянського суспільства в українському публічному просторі є надія, що президентство Зеленського може привести до нового сприяння неурядової і урядової сфер України та сприятиме їх подальшому взаємопроникненню. Брак політичних зв'язків Зеленського повинен полегшити громадянському суспільству доступ до процесу прийняття політичних рішень президентом і його команди. Якщо така взаємодія між майбутньою президентською адміністрацією України та громадянським суспільством відбудеться, це може знизити ризики, які випливають з відсутності управлінського досвіду у Зеленського та його сьогоднішніх сподвижників.
У будь-якому разі Україна формально є парламентсько-президентською республікою зі значними прерогативами, зосередженими в руках парламентської більшості, уряду і прем'єр-міністра. Президентство Порошенка як досвідченого політичного дилера частково зводило нанівець формальний конституційний поділ державної влади. Під час і після виборів 2019 року, однак, баланс сил між українським парламентом і урядом з одного боку і президентом і його адміністрації з іншого, ймовірно, зміститься на користь перших. Внаслідок такого розвитку політична система України повинна стати більш парламентською.
У такому випадку президент України залишиться в рамках своїх конституційно визначених сфер відповідальності. Він має офіційні повноваження в тій чи іншій мірі визначати зовнішню, внутрішню, правову і оборонну політику України. Зеленський погано підготовлений до будь-якого з цих завдань. На цьому тлі він може і повинен призначити компетентних міністрів і бюрократів з відповідними вищою освітою, досвідом роботи та високою репутацією в цих сферах. В ідеалі він буде досить скромний, щоб у формулюванні пріоритетів своєї політики і в прийнятті своїх рішень дозволити собі прислухатися до їхньої думки.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени