«Правда не має бути товаром». Британський фотограф Марк Невілл — про переїзд до України, наївність Заходу та війну у фокусі міжнародних ЗМІ

Марк Невілл — британський фотохудожник, який живе в Україні з 2020 року. Після початку повномасштабної війни став співзасновником благодійної організації Postcode Ukraine, діяльність якої спрямована на надання гуманітарної допомоги українцям та українкам, які постраждали війни, а також на підтримку ініціатив щодо психічного здоров’я для різних категорій населення.

Крім того, Марк Невілл є автором двох фотокниг — Stop Tanks With Books і Щоденник волонтера. Свої фотокниги розповсюджує безкоштовно у Європі та США серед політиків, митців і лідерів думок, аби залучати більше підтримки для України.

У інтерв'ю NV Марк Невілл розповідає про своє рішення переїхати до України, висвітлення війни у іноземних медіа та розмірковує про наївність Заходу в тому, що стосується ставлення до Росії.

— Ви переїхали до України ще у 2020-му, до повномасштабного вторгнення. Як змінилося ваше сприйняття України, українців з початком великої війни?

— Я не думаю, що українці змінилися. Але ви маєте рацію, моє сприйняття, можливо, змінилося, тому що через п’ять років починаєш розуміти більше. Але, звичайно, всі, кого я тут знаю — друзі, родина, колеги, перебувають під неймовірним тиском, у стресі та у горі. Я — теж.

Я чоловік, і не зобов’язаний воювати у війську, тому що не українець. Але регулярно їжджу на передову, щоб доставляти допомогу, постійно намагаюся донести до Заходу, яка тут ситуація насправді, а не показую такою, якою вони хотіли б її бачити. Моє сприйняття українців змінилося — я почав сприймати їх більш схожими на решту світу в багатьох аспектах. Як і в будь-якій країні, тут є неймовірно сміливі, мужні, обдаровані, талановиті, надихаючі люди. Багато таких людей. Але є й чимало протилежного — наприклад, корупція. Та це притаманно людству загалом, не лише Україні.

У 2020 році я переїхав сюди, тому що закохався в Україну і у все, що її стосується: люди, архітектура, їжа, відчуття свободи, відчуття можливостей, толерантність. Ви дуже толерантні до інших людей, національностей та релігій. І я завжди казав своїм друзям, що одного дня переїду до України. А вони казали: «Звичайно, Марку, ми віримо тобі».

А потім я зустрів свою партнерку Лукерію, яка живе в Києві вже 20 років, а сама родом з Кривого Рогу. І ми обговорювали, де нам жити разом. Я питав: чи хочеш ти приїхати до Лондона жити зі мною, чи мені приїхати до Києва? Вона сказала: «Приїжджай до Києва». Це було чудово. Тож я приїхав сюди з дуже романтичним сприйняттям, як і будь-хто, хто приїжджає до нової країни. А через два роки після мого приїзду війна загострилася. Я дуже швидко зрозумів, що мені доведеться зробити вибір — чи віддатися цій справі повністю. Йшлося про відданість вашій країні в дуже конкретний спосіб: поїхати і допомагати з-за кордону, надсилати гроші, агітувати. Або залишитися. І я залишився.

— Що найбільше вражає або надихає вас в українцях і українках?

— Цілісні стосунки із землею, які, на мою думку, є в Україні — у нас в Британії такого немає, і я думаю, що це робить людей дуже практичними. У вас є історія фермерства, ви історично працюєте із землею так, як ми цього не робимо в Британії.

Крім того, ви добре вмієте вирішувати проблеми і приймати нові виклики. Добре, ми повинні зробити безпілотники — давайте робити безпілотники. Ми повинні знайти нову систему спостереження — добре, давайте зробимо нову систему спостереження. Готовність постійно знаходити рішення проблем — це мене справді вразило. Я бачу це постійно: українці виживають різними способами, роблять свій бізнес, допомагають військовим, долають неймовірний стрес від того, що партнер знаходиться на передовій. Для мене це — відчуття винахідливості та уяви, пов’язане з вирішенням проблем, яке я люблю найбільше і про яке я насправді не знав, коли переїхав сюди.

Тоді, п’ять років тому, мені подобалася архітектура, їжа, красиві люди, відчуття свободи, можливостей, і той факт, що Україна максимально відрізнялася від решти Європи. Коли мене запитують, наприклад, чи повинна Україна приєднатися до Європи, я відповідаю: якщо це допоможе подолати Росію — звичайно. Але я все ще не хочу, щоб Україна стала ще однією європейською країною в цьому сенсі, бо, на мою думку, вона має унікальну ідентичність. Вона не російська, але я і не думаю, що європейська. Частково проблема полягає в тому, що так багато людей розмовляють з Америкою про те, яким вони бачать майбутнє України. Так багато людей розмовляють з європейцями про те саме. Але ніхто не розмовляє з українцями, запитуючи, чого ви хочете для свого власного майбутнього? Це, мабуть, неймовірно розчаровує і дуже злить українців.

— Нещодавно ви презентували свою фотокнигу Щоденник волонтера. Які з цих спостережень стали її частиною?

— Я фотографував і брав інтерв'ю у багатьох жінок для цієї книги. Досить часто це були матері, які виховують дітей самостійно, наприклад, тому що їхні партнери — на передовій. Або ж це жінки, які самі воюють, а їхні діти вдома, десь у Києві абощо. Тож я думаю, що це дуже сильна тема в книзі - відданість українців і українок війні.

В Україні важко вижити. Тут немає великої системи соціального захисту, пенсії дуже маленькі. Просто вижити було завжди важко, а тепер — вдвічі важче. Я ненавиджу слово «стійкість», тому що всі на Заході використовують його, мовляв, українці — такі стійкі, тому що все це переживають. Це — ненормально. І насправді вони не більш стійкі, ніж хтось інший, тому що у кожного є межа, кожен і кожна потребують підтримки, любові, стабільності, відчуття того, що може принести майбутнє. І українці в цьому плані нічим не відрізняються.

Я, звичайно, бачу стійкість, але думаю, що це небезпечне слово, тому що воно якось дозволяє людям Заходу думати, що їм не потрібно займатися допомогою Україні. Ще одне слово, яке Захід недостатньо часто використовує — це геноцид. Вони багато використовують його у зв’язку з тим, що відбувається в Палестині, але не використовують його достатньо стосовно України. Музеї, культура, діти, цивільні — все, що символізує Україну, стає мішенню. Те, що чиниться Росією в Україні, це геноцид. Але Захід не використовує це слово, тому що воно вказує, ніби вони повинні мати почуття провини, відповідальності за те, щоб щось з цим зробити, як тільки це слово буде використано. А вони цього не хочуть.

Я часто розмовляв з людьми і Україні, й на Заході. Чому ми не робимо більше? Чому так довго чекали на прибуття F16? Навіть зараз, я не знаю, скільки їх у нас є, але їх небагато. Чому так довго чекали на введення серйозних санкцій проти Росії, і вони все ще не повністю імплементовані? Чому ми все ще купуємо російську нафту і газ? Думаю, що це пов’язано з наївністю.

Люди на Заході жили в бульбашці, в ілюзії, що якщо є порядок, заснований на правилах, то демократія в безпеці. Але їм не потрібно за неї боротися. Я думаю, це наївність. Вони не можуть збагнути, що існують справді злі люди, такі як Путін, які не мають почуття добра і зла, моралі. Але люди на Заході все ще люблять триматися за цю ілюзію, що можна вести переговори з людьми, з якими насправді не можна. Будь-яке припинення вогню — це ілюзія. Я хочу миру, як і всі інші, але — справжнього миру. Я не хочу тимчасової ілюзії миру, за якою слідує окупація. І не хочу, щоб війна перекинулася на Захід.

— Ви вважаєте Щоденник волонтера насамперед мистецькою заявою, історичним документом чи гуманітарним інструментом?

— Всього потроху. Я переїхав сюди у 2020 році, написав і видав книгу під назвою Stop Tanks With Books, розіслав її міжнародній спільноті: політикам, медіа, аналітичним центрам, знаменитостям, усім, хто, на мою думку, мав змогу допомогти Україні подолати російську агресію. Мені вдалося надрукувати та розіслати її буквально за два тижні до загострення війни.

Чимало відомих політиків використовували її як свого роду інструментарій для розуміння того, що відбувається в Україні, адже на Заході було так мало інформації про події тут. А та яка до нього доходила, частково надходила з Кремля. Західні газети поширювали та відтворювали її як повну нісенітницю про те, що Україна є вкрай правою країною. Тож ця книга, Stop Tanks With Books, показувала більш збалансовану картину того, хто такі українці. Вона містила фотографії, які я зробив по всій Україні з 2015 року, інтерв'ю з людьми, оповідання Люби Якимчук, яка писала про те, як це — жити на окупованій території Луганщини. Ідея полягала в тому, щоб спробувати попередити Захід про неминучу війну. Що, власне, і сталося.

У цей момент у мене виникла дилема. Моя партнерка має деякі проблеми зі здоров’ям. З початком вторгнення вона одразу сказала: «Забери мене звідси, я не можу з цим впоратися». Ми поїхали до Польщі на кілька тижнів. А потім я отримав повідомлення від одного з читачів Stop Tanks With Books, дивовижного хлопця на ім'я Білл, який є колекціонером моїх фотографій, це заможний колекціонер мистецтва. І він запитав, чи може чимось допомогти.

Я відповів, що хочу повернутися назад до України та створювати нові роботи про війну. А також — створити благодійну організацію для доставки гуманітарної допомоги. Лише за останній місяць було вбито шість людей, яких я знаю, тож війна для мене дуже особиста. Я люблю Україну. Я не хочу її залишати і хочу зробити все можливе, щоб допомогти.

На моє здивування, Білл сказав «так». Ми створили благодійну організацію Postcode Ukraine, яка поєднує мобільні документальні фотографії, фільми та книги з доставкою гуманітарної допомоги на передову. Протягом останніх трьох років саме Білл є основним спонсором цієї благодійної організації. Він підтримує наші поїздки на схід України, куди ми доставляємо предмети зимової допомоги, спальні мішки, генератори, маленькі дров’яні обігрівачі, ліки, їжу, одяг. Також ми надаємо гранти іншим благодійним організаціям, які, на нашу думку, роблять найкращу роботу.

Досить часто великі західні благодійні організації — дуже повільні, не надто чуйні та реактивні у реагуванні на різноманітні ситуації. Проте ми зустріли багато дивовижних маленьких благодійних організацій в Україні, які роблять неймовірну роботу, на передовій, але не фінансуються належним чином. Саме таким організаціям ми готові запропонувати грантову підтримку: спершу це 2, або 5 тис доларів, а якщо все піде добре, то вони можуть подати заявки на більші суми.

Я ніколи не вірив, що мейнстрімні газети роблять хорошу роботу. Я не вірю в те, що читаю, наприклад, у The New York Times. Мені це не подобається. Багато фотографій війни, які я бачу, всі однакові. Це таке кліше: бабуся плаче біля палаючого будинку. А потім західний фотограф думає: «Це Україна, це чудова військова фотографія». Вони роблять фото на цифрову камеру Sony, збільшують контраст, щоб вона виглядала трохи грубою та зернистою, і кажуть: «Ось, дайте мені Пулітцера». Але справжня ситуація тут набагато більш нюансована і людська, і від того захоплива. Тож я не вірю, що західні ЗМІ роблять велику роботу.

Мистецтво — те, що може заповнити цей простір. Тож ідея нової книги — Щоденник волонтера — полягає в тому, що це фіксація останніх трьох років моїх поїздок на схід і на південь, іноді до Запоріжжя. Вона про допомогу, яку ми доставили з Рostcode Ukraine. Крім того, це, свого роду, заклик до дії для Заходу.

Книга, фотографії та оповідання включають і мою власну історію про те, як це було — прокинутися в Києві в день вторгнення, та розповідають про все, що сталося зі мною після цього. А ще у ній зібрано інформацію про служби психічного здоров’я в Україні, які ми підтримували або бачимо, що вони роблять важливу роботу. У книзі багато історій від українців про їхній досвід війни, їхні портрети. Тож це спроба підтримати українські голоси, коли їх взагалі не чути.

— Ви згадали про те, що іноземні фотографи часто використовують кліше у фотографіях. Це бачення редакцій, для яких вони працюють, чи звідки це взялося?

— Саме так. Я не буду вказувати пальцем на якогось конкретного фотографа чи фоторедактора якогось конкретного журналу. На жаль, це пов’язано з зароблянням грошей на фотографіях. Для мене ж новини — це щось священне і дуже цінне. Правда — така важлива, і вона не повинна бути про гроші, вона не повинна бути товаром. Якщо ви працюєте у великій газеті, є тиск, щоб створити певний тип фотографії, який відповідає критеріям редакції. Це спроби викликати страх у глядача, тому що страх генерує дохід. Я не кажу, що в Україні немає багато страху. Є. Але це — лише частина історії. Повна картина — набагато більш витончена і збалансована.

— Іноді ми можемо спостерігати певну естетизацію війни через фото. Яка ваша думка щодо цього?

— Я теж іноді так роблю. Це один зі способів — ви можете спілкуватися через красу. Це інструмент мистецтва, і фотографії також, але я думаю, що тригер страху — небезпечний. Краса іноді призводить до більшого розуміння, ніж страх.

— Що ви думаєте про українських військових фотографів та їхнє висвітлення війни в Україні?

— Думаю, що це — фантастично. Коли почалася [повномасштабна] війна, я побачив, що The New York Times та інші великі медіаагентства надсилали знімальні групи в Україну, щоб вони знімали для них. Тоді я написав усім своїм контактам у медіа з різних країн, знайомим фоторедакторам у Le Monde у Франції, The Guardian у Британії, The New York Times, New Yorker в Америці, з проханням не надсилати свої групи в Україну, адже українські фотографи знімуть ці події краще. Вони дуже обдаровані, й до того ж, добре розуміють, що відбувається в Україні. А також краще знають, що безпечно, а що — ні. Також розіслав список людей — українських журналістів, фотографів, яких знав, і які могли би виконувати таку роботу для іноземних редакцій.

— Після того, як у 2014 році почалася війна на Донбасі, а Росія анексувала Крим, деякі діячі культури, митці продовжували поширювати наратив, нібито мистецтво має бути відокремлене від політики. Таким чином ніби аргументували, чому продовжують виступати в Криму, співпрацювати з РФ попри все. Чи вам доводилося чути таку позицію?

— Коли я бачу, як людей вбивають, ґвалтують, як люди втрачають свої домівки на сході України, для мене це — важливіше питання, і воно — політичне. Я думаю, що Захід був занадто зосереджений на політиці ідентичності, і я думаю, що вони дуже комфортно почуваються в цьому. Вони відмивали гроші Кремля та російських олігархів протягом двадцяти років у Лондоні, пропонуючи їм податкові пільги, увічнюючи міфи та стереотипи про українців у медіа.

Я особисто не бачу, що війна може скоро закінчитися. Проте ви ніколи не знаєте напевне, чи не так? Пам’ятаю, коли Берлінська стіна впала в 1989 році, це сталося дуже швидко, тож це демонструє, що зміни можуть швидкими.