Брекзит зворотний

Велика Британія вийшла з Євросоюзу, але свого часу вона довго і важко вступала до його прообразу — Європейського економічного співтовариства. У 1960-х офіційному Лондону двічі довелося пережити принизливі відмови від Франції, головного учасника цього об'єднання

Олег Шама

"М минулої ночі Британія мирно, без особливих урочистостей увійшла до Європи, — писала першого дня 1973 року газета The Guardian. — Важко сказати, що сталося щось важливе, адже подію, яка увійде до підручників історії, більшість людей сприйняла як очевиднісь".

Едвард Гіт, британський прем'єр, зусиллями якого і відбулося приєднання його країни до європейської сім'ї, тієї ночі повертався з Оттави: похорон Лестера Пірсона, колишнього глави канадського уряду, були для нього не менш важливі. А всі свої коментарі щодо членства в Європейському економічному співтоваристві (ЄЕС) він записав заздалегідь.

Увечері у Королівському Альберт-холі пролунали Фанфари для Європи — коротка, близько хвилини, музична композиція для духового оркестру, органу й ударних, яку написав на замовлення уряду 27-річний Едвард Грегсон. Після чого до слова запросили Гіта.

"Якщо сурми звук невиразний дають, хто стане до бою? — процитував прем'єр біблійне Послання до коринтян. — Шкода, що Фанфари для Європи не надто гармонійні. Але в політиці, як і в музиці, дисонанс завжди неминучий, коли другі скрипки грають зовсім іншу мелодію. Слід визнати, що значна частина країни не в захваті від сьогоднішньої події. Подорож до Європи буде нерівною і суперечливою".

Напередодні офіційного приєднання до ЄЕС телекомпанія ВВС озвучила результати опитування, проведеного Центром дослідження громадської думки. Тільки 38% британців позитивно висловилися про майбутнє своєї країни в союзі з Європою. Тоді як 39% були проти такого зближення, а решта 23% — взагалі не мали жодної думки стосовно Спільного ринку.

СКИНЬТЕ ЗАЙВЕ: "Скандал! Знову британський турист! Занадто вдягнені!" — кричить охоронець нудистського пляжу з ообличчям Де Голля прем'єр-міністру Макміллану, на якому в бікіні з колишніх британських колоній. Малюнок Майкла Каммінса, серпень 1962 року

П ісля Другої світової війни Західна Європа ще тільки почала обмірковувати свій новий устрій, а Вінстон Черчилль уже нагодився висловити свої міркування щодо цього. В липні 1945-го він залишив на якийсь час посаду прем'єр-міністра, програвши вибори, і наступного року поїхав до Швейцарії підлікуватися. В університеті Цюриха він виголосив програмну для майбутньої Європи промову.

"Першим кроком на шляху до відтворення європейської сім'ї має стати партнерство Францієї та Німеччини", — виголосив Черчилль немислиму на той час ідею. Адже народи згаданих країн не тільки озлилися один на одного через учорашню війну — вони ворогували століттями.

Своїй батьківщині Черчилль відводив радше роль арбітра. "Велика Британія, могутня Америка і, я сподіваюся, Радянська Росія — насправді будуть або, чого вже там, повинні стати друзями і покровителями нової Європи і стояти за її право жити і процвітати", — сказав політик.

Так і сталося. Першими про співпрацю почали домовлятися Франція і Західна Німеччина. Їхні сусіди — Бельгія, Нідерланди та Люксембург — поставили вимогу взяти участь у цих угодах, оскільки вони постраждали у двох світових війнах, що спалахнули, на їхню думку, через вічні взаємні претензії Парижа і Берліна. А перед підписанням уже фінальних принципів співдружності до них приєдналася ще й Італія.

Офіційний Лондон скептично реагував на будь-які натяки долучитися до цієї інтеграції. Адже коли Черчилль у 1951 році знову очолив уряд, британський ВВП на душу населення був утричі вищим за середній показник шести країн- засновниць об'єднаної Європи.

Однак через 10 років у двері нового союзу постукав британський прем'єр Гарольд Макміллан. Доля знову звела його з Шарлем де Голлем, який після довгого політичного небуття очолив у 1958-му французький уряд, а наступного року зайняв президентський Єлисейський палац.

Де Голль став на чолі Франції під час гострої військової кризи в Алжирі — її останній великій колонії. Генерал-президент готовий був надати цій країні незалежність.

Макміллан також провів масштабну антиколоніальну кампанію. У 1960-му суверенітет отримали багато африканських країн, підконтрольних Лондону. Втім, майже всі колишні колонії увійшли до Британської співдружності націй, а деякі ще й досі формально визнають головою своїх держав королеву Єлизавету II.

Макміллану тоді здалося, що вони з Де Голлем однаково бачать майбутнє своїх країн. А це є достатньою підставою для зняття економічних перешкод між ними шляхом вступу Великої Британії до ЄЕС.

У липнi 1961-го Лондон подав відповідну заявку, а в листопаді Макміллан запросив подружжя Де Голлів до свого родинного маєтку Birch Grove.

Л ідери обох країн були добре знайомі ще з часів Другої світової війни. Наприкінці 1942 року Макміллан прибув до Алжиру як міністр-резидент Північно-Західної Африки. Там після взяття Парижа німцями і створення коллабораційного уряду маршала Філіпа Петена, союзника Третього рейху, зосередилися основні французькі війська на чолі з генералом Де Голлем. Щонайменше 80 тис. солдатів у будь-який момент готові були битися з нацистами.

Однак американці, які висадилися у сусідньому Марокко, почали вибудовувати зв'язки з представником Петена генералом Анрі Жиро. Черчилль, тодішній британський прем'єр, взагалі не сприймав Де Голля. У листуванні з президентом США Франкліном Рузвельтом він називав його англофобом. У відповідь американський лідер порівнював виступ Де Голля з пасажами з книжки Гітлера Моя боротьба.

На конференції лідерів США і Великої Британії в Касабланці в січні 1943-го були присутні і Жиро, і Де Голль. Обидва вони на рівних правах очолили утворений через пів року Французький комітет національного визволення (ФКНВ).

Історики погоджуються, що саме Макміллан допоміг тоді Де Голлю. Вони проводили багато часу за розмовами, обмінювалися листами, і британський міністр відрадив запального француза від повного розриву з генералами Петена. А незабаром ті перейшли на бік Де Голля, відтіснивши Жиро.

Британський історик Пітер Мангольд писав: "Це зміцнило стосунки Макміллана і Де Голля та дозволили першому називати їх дружбою і розраховувати на взаємність. Тоді ж Макміллан допоміг переконати Черчилля і Рузвельта визнати ФКНВ ефективним тимчасовим урядом на чолі з Де Голлем".

Хоча на Ялтинську конференцію лідерів СРСР, США і Великої Британії в січні 1945-го, де обговорювали долю післявоєнної Європи, Де Голля не запросили. Передбачаючи це, він за місяць до цього відвідав Москву і заручився підтримкою радянського лідера Йосипа Сталіна. А той вже в Ялті виторгував у Рузвельта і Черчилля для Франції окупаційну зону в Німеччині.

Отже, під час зустрічі у Birch Grove Макміллану і Де Голлю було що згадувати. А головне питання, заради якого французького президента і запросили, обговорювалося у непевній стилістиці його листа, надісланого своєму давньому британському "другові" ще три роки тому.

"Мій уряд хотів би зв'язатися з вашим, щоб провести початковий огляд фактичних відкритих можливостей. Водночас слід розуміти, що ми, зі свого боку, повинні діяти, консультуючись із нашими партнерами по Спільного ринку", — писав де Голль Макміллану в листопаді 1958-го стосовно його занепокоєння, що створення ЄЕС ускладнить торгівлю Великої Британії з його учасниками.

Є С створювався без найменшої участі Де Голля. Генерал програв вибори в 1946-му, відтак, на 12 років зачинився у своєму маєтку в Коломбе і писав мемуари. Батьківщина знову покликала відлюдника у владу, коли йому було під 70 років.

Де Голль насамперед вирішив реформувати НАТО. Цей військовий альянс теж виник без нього. Й очевидне домінування у ньому американців і британців ніяк не відповідало прагненню президента-генерала повернути Франції статус великої держави.

У 1961 році Де Голль озвучив так званий план Крістіана Фуше — на той момент французького посла в Данії. Його ідея передбачала створення у НАТО тріумвірату Вашингтон — Лондон — Париж. Тим більше, що штаб-квартира Альянсу знаходилася тоді у французькій столиці.

Однак план Фуше залишився без уваги. Крім того, через рік після сімейних посиденьок у Birch Grove, у грудні 1962-го, Макміллан провів триденну зустріч з американським президентом Джоном Кеннеді в Нассау на Багамських островах. Домовилися про продаж Великій Британії ракет Polaris, здатних нести ядерні боєголовки. У відповідь Лондон відкрив свою військово-морську базу поблизу Глазго для американських атомних підводних човнів.

Макміллан бачив у цьому певне посередництво між США і Європою. Але Де Голля Нассауський договів розлютив. Через два тижні після його підписання, 4 січня 1963 року, лідер Франції зібрав у Єлисейському палаці пресконференцію, на якій гнівно заветував заявку Лондона на вступ до ЄЕС. Хоча в цей час у Брюсселі саме проходили переговори між Великою Британією і країнами шістки.

"Ми, французи, навели лад у наших економічних та фінансових справах, і це було зроблено у 1959 році, — пояснював Де Голль. — Тому Велика Британія висунула свою кандидатуру до Спільного ринку". Президента обурювало, що в 1960 році вже було створене подібне до ЄЕС співтовариство — Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). Під тиском Лондона до неї увійшли Данія, Норвегія, Швеція, Австрія, Португалія і Швейцарія.

"Як експортний ринок вона була менш конкурентоспроможною і менш вимогливою, ніж ринки в розвинених країнах, — пише сучасний економіст Річард Болдуїн, посилаючись на дані 1960-х. — Крім того, ефективність ЄАВТ від самого початку була вочевидь нижчою за ЄЕС".

"За суттю, Англія замкнута, вона морська, вона зв'язана своїми біржами, лініями поставок до різноманітних і часто найвіддаленіших країн, — громив Де Голль у 1963-му сусідів. — Вона веде, головним чином, промислову та комерційну діяльність, і лише трохи — сільське господарство. В усіх своїх справах вона виказує дуже своєрідні звички і традиції".

Лондон вже тоді ставав світовою фінансовою столицею і багато в чому жив за рахунок фондових ринків. До того ж за Великою Британією тягнувся імперський шлейф: аграрний сектор на самих островах завжди був не надто розвинений, і його компенсували за рахунок колишніх колоній. А товари з цих британських сателітів цілком могли б заповнити і країни Спільного ринку.

Відмова Де Голля звучала обґрунтовано, але колег у ЄЕС вона шокувала. Бельгійський політик Поль-Анрі Спаак, один з авторів Римського договору і другий Генеральний секретар НАТО, згадував: "Генерал Де Голль торпедував наші переговори, не попередивши ні своїх партнерів, ні англійців. Він виявив зневагу, безпрецедентну в історії ЄЕС [...]. Він припинив переговори, які сам і запустив у повній згоді з нами, і зробив це під найнадуманішою підставою".

Йшлося про ту ж таки Нассауську угоду, через яку Де Голль публічно назвав британців "троянським конем США".

"Приголомшена і зла, наша перша реакція полягала в тому, щоб проігнорувати сказане в Парижі, і продовжити перемовини, — писав Спаак. — Британці показали надзвичайну холоднокровність. Хоча в глибині душі вони були сильно вражені".

Після невдачі зі вступом до ЄС на Туманному Альбіоні почався економічний спад. На Макміллана звалився сексуальний скандал, що розгорівся через зв'язок міністра закордонних справ Джона Профьюмо з 19-річною моделлю. У самого прем'єра виявили рак, і він незабаром подав у відставку.

А Де Голль продовжив похід проти США. У 1965 році він навантажив корабель американською валютою і відправив його до Нью-Йорка з вимогою обміняти $750 млн на золото, як це і передбачала фінансова система Штатів. "Старий, мабуть, геть втратив глузд!" — відповів на це пресі президент США Ліндон Джонсон. Але вимоги Парижа виконав.

У тому ж році Де Голль оголосив про вихід Франції з НАТО, якщо США не приймуть план Фуше. У квітні 1966 року штаб-квартира Альянсу перебралася до Брюсселя.

Тим часом у Лондоні до влади прийшли лейбористи, і їхній прем'єр Гарольд Вільсон вирішив повторити спробу Макміллана — теж попросився до ЄЕС. Але на тлі боротьби Де Голля з англо-саксонським засиллям спроба виглядала, як знущання.

Цього разу французький лідер зібрав у Єлисейському палаці понад тисячу дипломатів з усього світу і вдруге дав відкоша Лондону.

І РАЗОМ ЇМ НЕ ЗІЙТИСЯ: "Вся проблема з тобою в тому, що ти — небезпечний троянський кінь", — думають один про одного дерев'яні коні з обличчами Макміллана і Де Голля. Всередині лівого — президент США Кеннеді, праворуч — голова СРСР Хрущов, з яким на той час мав приязні стосунки президент Франції. Малюнок Майкла Каммінса, лютий 1963 року

Т ільки третю заявку Великої Британії країни Спільного ринку схвалили. Сталося це вже після того, як Де Голль подав у відставку через кризу, відому як студентська революція 1968 року.

Новий запит від Лондона подав прем'єр-консерватор Едвард Гіт. В уряді Макміллана він був лордом-хранителем малої печатки й очолював перші переговори про вступ до ЄЕС.

Цього разу особливих заперечень не було. А надто, відповідний договір у Брюсселі в січні 1972-го підписали ще і Данія, Ірландія та Норвегія, які традиційно були прив'язані до британської економіки і політики. Тільки парламент останньої з цих трьох країн не ратифікував угоди.

У ніч на 1 січня 1973 року ЄЕС вперше поповнився трьома новими учасниками. А через кілька днів цю подію відзначили в Лондоні і на континенті декадою європейської культури.

Хоча тінь між французами та британцями пробігла і цього разу: головні музеї Парижа і Лондона відмовилися тимчасово обмінятися знаковими експонатами. Лувр не дозволив вивезти зі своїх стін портрет Джоконди Леонардо да Вінчі. А Британський музей — знаменитий Розетський камінь з єгипетськими ієрогліфами епохи Птолемеїв, які вперше розшифрував французький лінгвіст Жан-Франсуа Шампольон.

Всі європейські газети розрекламували символічний футбольний матч між збірними шести країн-засновниць ЄЕС і трьох нових учасників об'єднання. Німеччина послала туди свою світову знаменитість — Франца Беккенбавера. Поєдинок проходив у Лондоні, і господарі, які переважно складали команду країн-неофітів, виграли з рахунком 2:0. Однак трибуни стадіону Wembly, на якому проходив матч, були заповнені лише на третину.

Декада європейської культури стала британським платникам податків у 340 тис. фунтів стерлінгів (4,2 млн фунтів за нинішніми мірками). Лейбористи, які тоді зайняли позицію євроскептиків, вивели людей на вулиці з гаслом Краще дали б робітникам вихідний!

А в 1975-му Гарольд Вільсон, який повернувся на Даунінг-стріт, не зміг протистояти однопартійцям — у країні пройшов референдум із запитанням Чи треба Великій бБитанії залишатися у Спільному ринку? Більшість — 67% — проголосували за ЄЕС. Хоча третина британців проігнорувала плебісцит.

У ніч на 1 лютого 2020 року Об'єднане Королівство покинуло Євросоюз. Едвард Грегсон, який 47 років тому написав Фанфари для Європи, цього разу на прохання ВВС склав коротку п'єсу до фіналу брекзиту. У ній лейтмотивом звучить Ода до радості Бетховена — офіційний гімн Євросоюзу з 1972 року. "Вона не сумна і не весела. Десь посередині. Так само, як ми не розуміємо, засмучуватися чи радіти стосовно того, що сталося ", — пояснив сам композитор.