Перемога слова

Кремль відкрив новий фронт інформаційної війни. Цього разу, щоб виграти, Києву потрібно перейти в наступ, повідомляючи про все чесно та відверто

.

.

Адріан Боненбергер, американський журналіст,
колишній військовий, який служив в Афганістані

.

Військовий конфлікт на сході України зайшов у тісний кут. Сепаратистам бракує людських ресурсів та мотивації, щоб захоплювати нові території. Росія сподівається мати вплив на українську владу без надсилання до країни нових солдатів. Для цього Кремль робить ставку на дипломатію, намагаючись переконати США і Європу в тому, що Україна неправа і її силою потрібно всадити за стіл переговорів. Протистояння відбувається як на політичному фронті, так і в ЗМІ. І тут слід визнати: Росія перемагає.

Коли я служив у американській армії, більшість часу США займалися відновленням інфраструктури в Афганістані. Ми будували дороги, лікарні, школи. Ми віддавали мечетям ковдри, килимки та Корани. Ми з повагою ставилися до культури Афганістану та намагалися дати афганцям доступ до того, що на Заході сприймалося як певна річ.

Але армія не вміла спілкуватися з медіа, тому історія Афганістану стала історією війни та корупції. Професійних оглядачів у Афганістані тоді було небагато. На кожного доброго репортера, якого я зустрів там, припадало два або три готових ухопитися за першу-ліпшу історію. Саме ці журналісти писали про те, що Америка не може впоратися. Хоча вони не витрачали часу на те, щоб ходити з нами в патрулі, не зустрічалися з місцевими старійшинами, не чули слів подяки і не бачили маленьких хлопчиків і дівчаток, які махали нашим патрулям, коли ті входили до села.

Найгірше — виявилося, що Талібан якраз відмінно умів спілкуватися з пресою. Щойно відбувалася сутичка, представники руху негайно повідомляли про напад на американський конвой і вбивства солдатів. Вони спромагалися на це рідко, але дивно, що люди, котрі читали газети, наприклад, у Китаї, про це не знали: з правди (що нічого не сталося) не вдалося б зробити гарні заголовки, а ось брехня Талібану прослизала без проблем. Так із часом і склався образ американців, що полювали за афганцями. Віддаленішої від істини речі не можна було уявити, але ми самі винні в тому, що дозволили Талібану поширювати свою версію подій.

В Україні робота з інформацією теж далека від ідеалу. Наприклад, кожен українець обізнаний про жахливі події, що відбувалися в країні у ХХ столітті, але на Заході про це майже ніхто не знає. Українські політики та громадяни розуміють, що СРСР провів перший свідомий геноцид власного народу — голодомор. Але більшість українців навіть не уявляють, що багато американців про голодомор ніколи не чули. По суті, якщо американці й згадують про українців у зв'язку з подіями Другої світової, то в контексті колабораціонізму деяких українців із нацистами та участі їх у голокості.

До того як я приїхав до України, щоб писати про війну, я ніколи не чув про голодомор. Коли говорю про нього з друзями, для них це найчастіше виявляється новиною. Здавалося б, суспільство має знати про п'ять мільйонів смертей, але не знає. Чому Україна не оприлюднює катастрофу, через яку її громадянам доводилося займатися канібалізмом?

На моє розуміння, причини дві. З одного боку — активно пропагована російська інтерпретація історії, яка вже 80 років подає Україну в найгіршому світлі. З іншого — неготовність частини українських політиків і військових підпустити західних журналістів ближче.

Україна не в змозі контролювати фальшивки, що запускаються Росією. Але українські військові та політики можуть відкритися західним журналістам, які дотримуються у своїй роботі наукових методів, принципів гуманізму та спираються на факти. Україна має вірити, що факти на її боці та що чесна публікація цих фактів створить на Заході необхідне співчуття для довгострокового політичного успіху України (не тільки для виживання — вижити вона здатна і самостійно).

Нещодавно моєму колезі Нолану Петерсону на вісім днів надали доступ до загону Нацгвардії — першому із західних журналістів. Репортажі Петерсона залучили життєво важливу увагу до передової, страждань і героїзму пересічних українських солдатів, і задокументували, як росіяни і сепаратисти неодноразово порушують режим припинення вогню. Добрий початок, але цього недостатньо: струмочок правди має перетворитися на вируючий потік.

В України проблеми з піаром, її образ затуляє личина, створена Росією. Тому Києву час переконати весь світ у тому, що країна гідна допомоги та співчуття. А заради перемоги в інформаційній війні з РФ Україні краще перейти в наступ. Такий крок реальний, не потребує зайвих витрат, і це те, що потрібно було зробити ще вчора.