Їду зранку на роботу. Усе місто стоїть. Мости стоять. Південний міст вкотре ремонтують і в місті функціонує лише одна смуга. Міст Патона теж стоїть – чи також через ремонт, чи, може, через аварію.
Знаєте, зрештою вже не так важливо, хто буде президентом країни. І хто буде наступним мером Києва – теж. На тлі гігантської корупції, що мов сифіліс вразила всі сфери наших взаємин з державою – коли взагалі не лишилося практично жодної організації, на чолі якої не стояла б певна група перевертнів, що переймаються лишень набиванням власних кишень, а на самій верхівці якої не сидів би якийсь жлоб із зашкарублою свідомістю – президент, яким би прогресивним він не видавався, не зробить майже нічого.
Тут річ навіть не в корупції, хоча йдеться про неї зокрема. Річ у занепаді, паралічі розвитку, невмінні створити щось нове. Від простого слюсаря в Дарницькому ЖЕКу до мера столиці. Навіть за теоретичного бажання у когось із них щось полагодити – всі потуги швидко зійдуть нанівець, тому що здебільшого поміж них взагалі не вміє нічого робити. А керівний склад настільки звик красти геть чисто все, що впадає в кататонічний ступор від однієї думки, що це рано чи пізно може припинитися.
Тут потрібно змінювати цілими департаментами. Відомствами. Міністерствами. Меріями. Адміністраціями. Змінювати саму суть, саму модель управління. Переходити на зовсім інший формат. Тому що з цим форматом не вийшло і не вийде ніколи. Цей формат і є наш колективний twisted sister: поки буде можливість щось поцупити – будуть красти. Це ніби наркоманія, вмовляннями не піддається. Кажеш – кивають, відвернувся – гаманець поцуплять.
Стоїш в заторі на мосту, який ремонтують щодва місяці, зливаючи величезні бюджети. Усвідомлюєш, що власне така сама картина практично скрізь. Ні доріг, ні тротуарів, ні розмітки, ні велодоріжок, ні благоустрою в принципі. Місто брудне, узбіччя засмічене недопалками і пластиковими пляшками, уздовж вулиць – переповнені контейнери з відкритими кришками. Сміття літає вздовж вулиць.
Слухаєш по радіо новини про ефектні передвиборні бої двох кандидатів. І розумієш, що, напевно, цього разу – останній. Більше шансів не буде.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтеся до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени