Болюче питання

Уляна Супрун, американка з українським корінням, яка очолила вітчизняне МОЗ, порівнює західну медицину з українською й обіцяє останню вилікувати від багатьох хронічних хвороб

 

Катерина Іванова

 

 

На руці в Уляни Супрун, нового міністра охорони здоров'я України, несподівана для вітчизняного високопосадовця прикраса — фенічка з бісеру з написом F*ck u Putin. Такі браслети продають активісти з тим, щоб вторговані кошти переказати на потреби АТО.

Утім, крім патріотичного аксесуара, Супрун носить ще кілька помітних прикрас, серед яких золота підвіска у формі тризуба і браслет з гравіюванням Fearless, що означає безстрашна.

Сміливості їй і справді не бракує. Супрун, американка українського походження, продала в Нью-Йорку будинок й успішну клініку на Манхеттені та разом з чоловіком переїхала в Україну в розпал Майдану. Тут вона, як медик за освітою, обійняла посаду директора з гуманітарних програм Світового конгресу українців. А потім заснувала громадську організацію Захист патріотів, яка проводила тренінги з тактичної медицини та забезпечувала бійців АТО індивідуальними аптечками за стандартами НАТО.

Кілька місяців тому Супрун, вже громадянка України, зголосилася на пропозицію очолити МОЗ — відомство, яке мало зазнало структурних реформ за останні два роки. Перш ніж очолити міністерство, Супрун висунула низку вимог президенту Петру Порошенку, головна з яких — карт-бланш на формування команди.

Глава МОЗ призначає інтерв'ю НВ на суботу і пропонує зустрітися в демократичній кав'ярні в центрі Києва. На зустріч чиновниця приходить у джинсах. Коли пізніше в розмові я зауважую, що вона має нетиповий вигляд на тлі інших міністрів Кабміну Володимира Гройсмана, Супрун віджартовується: "Можливо, це якраз вони всі нетипові, а не я".

— Мені складно назвати, що зробив ваш попередник Олександр Квіташвілі для української медицини. Чому ви вважаєте, що самі на щось спроможетеся?

— На мою адресу іноді закидають: мовляв, волонтери без досвіду і знань прийшли реформувати систему. Я не була волонтером. У нашій організації ми працювали в режимі 24/7, надаючи системну допомогу. Це була робота. І перехід на державний рівень — закономірний етап розвитку. Я лікар із великим медичним, а також управлінським досвідом, бо була партнером в достатньо серйозній клініці в Нью-Йорку. Впевнена: щоб змінити систему, потрібно поміняти людей і підхід.

Українці не довіряють лікарям, не поважають, а тому вважають за краще вдаватися до самолікування

— Українська медицина сьогодні істотно відрізняється від знайомої вам американської. У чому її головна відмінність?

— Вона в тому, що в переважній частині європейських країн, США та Канаді пацієнт — у центрі уваги. Все спрямоване на те, щоб покращити життя пацієнта, щоб він був здоровий і жив довше. А також на те, щоб і сам пацієнт ніс відповідальність за своє здоров'я. Це зовсім інша філософія. В Україні залишилася система Семашка — радянська модель охорони здоров'я, коли система існує заради системи. Звідси, наприклад, зберігся принцип фінансування — не послуги пацієнту, а медустанови.

У західній медицині чимало уваги приділяється превентивній медицині — це регулярні профілактичні огляди лікарів, вакцинація, пропаганда здорового способу життя. На неї йде 80% коштів, і тільки 20% — на лікування. В Україні все навпаки. Водночас самі українці не довіряють лікарям, не поважають, а тому вважають за краще вдаватися до самолікування або чекають до останнього, коли вже медицина допомогти не може.

Дуже важлива частина медицини — реабілітація — повернення людині втрачених у результаті хвороби або травми функцій. Моя бабуся в США в 93 роки впала і зламала шийку стегна. Її відвезли до лікарні, крізь шкіру ввели шурупи і вже за три дні доправили до реабілітаційного центру. За два дні її підняли з ліжка і показали, як ходити, а за два тижні вона вже ходила з паличкою.

В Україні її б залишили в ліжку, щоб вона чотири тижні якось там лікувалася, потім лежала б два місяці в ліжку в лікарні та ще два місяці — в санаторії.

— Кажуть, ви вирішили переїхати в Україну в розпал Майдану, прийняли українське громадянство. Чому?

— Я народилася в українській родині та росла українкою все життя. Мої бабуся і дідусь поїхали до США після війни. Але я все життя відчувала, що вони хочуть повернутися. Вони виховували так своїх дітей, і це передалося нам, онукам. Мій чоловік, Марко, теж завжди відчував цю спадкоємність — його батьки свого часу емігрували до Канади. Ми задумали переїхати в Україну ще в 90‑х, але остаточне рішення прийняли влітку 2013‑го. Я продала партнеру свою частку в клініці, а також свій будинок.

29 листопада ми прилетіли в Україну, сходили ненадовго на Майдан, а вранці прокинулися та побачили, що сталося зі студентами за годину після того, як ми пішли.

В Україні зараз дуже цікаво, змінюється філософія держави, формується національна ідея, тому ми вирішили, що це найкращий час, щоб бути залученими в процес. Це той момент в нашій історії, якого не було з княжих часів: ми самі вирішуємо свою долю. У мене таке відчуття, що ми все життя готувалися до цього моменту.

— У вас зараз у руках вся українська медицина, яка гостро потребує реформ. З чого ви почали?

— Ми запустили роботу Центру громадського здоров'я. Це дуже важлива частина зміни системи охорони здоров'я — ми зводимо в одному місці функції дев'яти різних установ (від інфекційних до харчових). Цей центр опікуватиметься санепіднаглядом, а також превентивною медициною, збиратиме медстатистику, на підставі якої ми зможемо сформувати медзакупівлі, контролювати кадрові питання — так, як у багатьох європейських країнах. Закон про створення такого центру був ухвалений ще 2015 року.

Тоді ж була затверджена концепція зміни системи охорони здоров'я, над якою працювала стратегічна група експертів. Вона була прийнята на колегії МОЗ та схвалена громадськістю. Ми тільки беремо її та впроваджуємо.

Багато роботи було зроблено до нас. Цей фундамент вже стоїть, нам залишається брати і будувати.

 

 

— Я знаю, ви прихильник автономізації медустанов. Що ви під цим розумієте?

— Сьогодні пацієнти в Україні за все платять самі — купують ліки, витратні матеріали, в багатьох лікарнях їх навіть не годують. Так відбувається тому, що держава фінансує лікарні, а вона має фінансувати надання послуги. Наприклад, я приходжу в лікарню як пацієнт, мені призначена операція або якесь лікування. Держава в цьому разі має профінансувати мені все, що треба, а вже з цих грошей лікарні можуть оплатити комунальні витрати, закупити ліки та видати зарплату лікарям.

При цьому важливо, щоб медустанови були автономними у своєму управлінні. Вони і далі будуть належати міським або обласним радам, але зможуть діставати фінансування від інших джерел, наприклад здавати приміщення в оренду, самостійно визначати, яке обладнання купувати або, можливо, краще не купувати, а взяти в оренду. Ідея в тому, що лікарі на місцях краще розуміють, що їм потрібно.

Ми бачимо ситуацію в Україні збоку. Цей принцип вже працює. Але тільки пацієнт платить за все зі своєї кишені. А ми хочемо, щоб це робила держава, бо це питання державного страхування. Гроші, що ми сплачуємо як податки, плюс наша медична субвенція мають іти не на оплату комунальних послуг лікарень і зарплату медиків, а на лікування. Медпрацівники мають отримувати гідну зарплату, я згодна. Але, можливо, в Україні забагато медичних закладів і працівників? Ми хочемо дати можливість клінікам самим вирішувати, яка кількість персоналу їм потрібна і яку зарплату їм платити.

— Коли українці відчують ці зміни?

— З 1 січня ми почнемо запроваджувати таку модель первинної ланки. Сімейні лікарі, педіатри, терапевти почнуть підписувати контракти з пацієнтами на рік. Кожен лікар отримає гроші за реальну людину, яку він веде та яка уклала з ним договір. У людини буде право самостійно вибирати собі лікаря і право змінити його після закінчення контракту, якщо лікар з якихось причин не влаштовуватиме пацієнта. Водночас лікар теж буде зацікавлений у своїй репутації та кількості пацієнтів, адже до цього буде прив'язаний його дохід.

З 1 січня також почнеться реімбурсація ліків [відшкодування громадянам витрат на придбання лікарських засобів] від серцево-судинних захворювань, цукрового діабету і бронхіальної астми. Але отримати ці ліки можна буде лише звернувшись до свого лікаря первинної ланки, якщо в обхід — не буде реімбурсації. Ми це зробили за два місяці — те, що не могли зробити за 1,5 року.