У прокаті дебютує довгожданий байопік про Фредді Меркьюрі, справжній довгобуд, який пережив зміну концепції та вікових обмежень, заміну кількох акторів і звільнення режисера. Зазвичай подібні подряпини на постері свідчать про те, що з фільмом щось не так, проте здамся в першому ж абзаці – у підсумку вийшло гарне кіно.
Як уже не раз говорили, біографічні фільми створюють за вузькими лекалами, у будь-якому разі на нас чекав опис кризи колективної творчості на тлі глибокої особистої кризи. Питання було тільки в тому, наскільки яскраво буде розкрито багате особисте життя Меркьюрі, гучний камінг-аут і інші вусаті подробиці з рейтингом NC-17. Однак після довгих пертурбацій було вирішено орієнтувати історію на легкий PG-13 – ніякого оголення, поменше «Блакитної устриці», побільше Вемблі. От і славно.
Отже, група Queen слідує класичним транзитом з пабу на стадіон, а Фаррух Булсара перетворюється на Фредді Меркьюрі, стаючи одним з найзнаменитіших рок-вокалістів в історії музики. Нас ведуть від пісні до пісні, і, до речі, історія створення легендарних квінівських хітів – чи не найцікавіший контрапункт фільму, зазвичай за подібними деталями фанам доводиться пірнати в мемуари стейджменів, а тут все акуратно підібрано – дивись і радій.
Головне питання великої фанбази – чи схожий Рамі Малек на Самого, та чи не взяли його на місце Саші Барона Коена (це був би ще один зсутулений баскетболіст, на мою скромну думку) через єгипетське коріння? Добрі язики помітили хлопчину ще в чудовому серіалі «Тихий океан», а вже після «Містера Робота» всі сумніви відпали – відмінний актор!
Так ось – схожий, йому чогось залишили оригінальний колір очей, але Малек добре попрацював над пластикою, копіюючи Меркьюрі, а з голосом сучасні технології дають змогу витворяти справжні чудеса! Весь каст схожий, ніхто не дратує (Джозеф Марцелл максимально переконливий), а Декстер Флетчер, який підхопив режисуру після звільнення Сінгера, нічого не зіпсував.
Злі язики, звісно, знайдуть, до чого причепитися (навіщо образили Dire Straits, навіщо змазали сольні пісні Фредді, чому фіналили на Вемблі не сольником у 1986-му, а сетом на Live Aid роком раніше), але навіть вони будуть вдячні за деталі (зайві зуби), геги (о, ти ще тримаєш ритм) і дрібниці на кшталт нагадування про те, що МС Хаммер ліпив свій «U Can not Touch This» з пісні «Super Freak» Ріка Джеймса.
Разом – хороший фільм, відмінний екскурс в історію музики, навіть масований продакт-плейсмент картинки не псує. 8 з 10 з тегом #МНО – Мурашки Не Обдуриш.
P.S. Чекаємо тепер байопік про Майкла Джексона і слухаємо старі пісні. Я ось увімкнув «Tutti Frutti» з Вемблі і думаю про те, що сьогодні Меркьюрі очолив би партію борців за права мігрантів та/або ЛГБТ. А тоді він міг дозволити собі просто співати, ламаючи формати. І цього вистачало.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
Читайте тематичні колонки на НВ:
Кінопошук з Фоззі – щочетверга
Сьогодні в світі з Іваном Яковиною – щодня
Особисті фінанси з Іваном Компаном – щовівторка
Діловий тиждень з Сергієм Фурсою – щоп'ятниці
Відкриття з Олексієм Бондарєвим – щотижня
Більше поглядів тут