Громадянська війна в Сирії була близька до того, щоб спровокувати прямі кінетичні зіткнення між США та Росією. Попри актуальний запит зрозуміти цілі обох сторін, навряд чи хтось бере до уваги загальну мету Росії на Близькому Сході. Сирія може стати, за словами Збігнєва Бжезінського, своєрідними Євразійськими Балканами, але це не єдиний аспект чи фокус російської політики на Близькому Сході.
Ми маємо в терміновому порядку збагнути природу цілей Росії. Без цього розуміння США не зможуть сформувати послідовну стратегію та здійснювати подальші заходи на Близькому Сході.
На домашніх теренах Росія дотримується принципу постійно бути на сторожі та представляти собою велику та потужну глобальну силу у протистоянні спробам Заходу підірвати уклад інших держав. Внутрішня підтримка президента Володимира Путіна як той наркотик, що полягає у постійному підживленні ідеї про те, що Росія залишається великою силою, яка постійно перебуває у блокаді та де Путін, як Святий Георгій, наполегливо бореться з різноманітними драконами, які посягають у цьому випадку на ісламський тероризм. Американську політику тут Москва розцінює як промоцію революції, яку в свою чергу Вашингтон вважає промоцією демократії.
Ключова мета Росії – сформувати антиамериканський блок
Така позиція є характерною для зовнішньої політики Росії в цілому. Кремль вірить: якщо Росія не відіграватиме роль великої сили у таких надзвичайно важливих регіонах, як Близький Схід, то вона нічого варта. Тоді вона таке собі середньовічне об’єднання удільних князівств Московії – об’єкт, а не суб’єкт світової політики.
Саме від цього відштовхується зовнішній політичний курс Росії. Найважливіше, чого прагне Росія – це діяти, і створювати враження діяльності, рівнозначній США. Тобто відігравати не менш важливу роль у керуванні програмами безпеки на Близькому Сході. Іншими словами, мета – примусити США поводити себе з Росією як з рівною, великою та глобальною силою. І це, в розумінні Москви, передбачає також співпрацю з США у сфері ведення війни проти тероризму.
А за відсутності такої, Москва просто змушена протистояти спробам Заходу витіснити сирійського лідера Башара Асада та залякувати Іран за допомогою усіх наявних інструментів впливу. Виходячи з цього контексту, Москва аж ніяк не може собі дозволити змінювати свої плани. Слабкість цієї політики змушує Росію шукати союзників у боротьбі з США. Відтак Росія прагне взаємодіяти з кожним – хоч і на відстані витягнутої руки.
І тут ключова мета Росії – сформувати антиамериканський блок. Не випадково, що нинішнє коло російських друзів – Іран, Ірак та Сирія – нагадує табір противників заміської резиденції президента США Кемп-Девід 70-х років, або ж, значною мірою, шиїтський чи ренегатський блок сунітів.
У той час, в силу певних причин важливими є і відносини Росії з Саудівською Аравією та ОАЕ. Москва мусить працювати з цими державами для забезпечення більш високих цін на енергоносії. Це життєво необхідно з огляду на центральну роль вуглеводнів у загальному економічному житті та програмах Росії.
Інша причина кооперації з арабськими державами Перської затоки – попередити конфлікт між своїм партнером Іраном та цими сунітськими державами, а заразом і Ізраїлем. Будь-яке з цих заворушень поверне США велич та дасть Вашингтону можливість, яку там наполегливо шукали з 2013 року – напрацювати та реалізувати стратегію для Близького Сходу, що в подальшому призвело б до ізоляції Росії. Виходячи з цих же міркувань, Росія також намагається подружитись як з Ізраїлем, так і з його ворогами – терористичними угрупованнями Хамас та Хізбалла, що діють за підтримки Ірану.
Ще одна причина, через яку Росія підтримує зв’язок з державами цього регіону, лежить у торговельно-економічній площині. Таким чином Москва сподівається отримати фінансування та інвестиції, які допоможуть їй обійти санкції Заходу. Для цього ж і високі ціни на енергоносії, які мають на меті підтримувати економічне здоров’я Росії. Експорт енергетичних ресурсів також дозволять їй зберегти економічні важелі впливу над Європою.
Туреччина завжди слугувала для Путіна дороговказом на Близькому Сході. Протягом довгих років Путін прагнув реставрувати російсько-турецькі відносини, переслідуючи відвертий намір обмежити участь Туреччини в НАТО – або ж і зовсім умовити її звідти вийти. Путін вибудував потужну систему економічного впливу на Туреччину шляхом енергетичного експорту, а від недавнього часу й постачання зброї. Попри напруження 2015-2016 років, що виникло через збиття Туреччиною російського військового літака на кордоні з Сирією, Путін спромігся налагодити тісні особисті взаємини з президентом Ердоганом. Путін підтримує неприховані спроби турецького лідера встановити в країні систему, подібну на його власну.
Туреччина є яскравим прикладом масштабної зовнішньополітичної стратегії Кремля. Як-не-як, а домовленості з постачання енергії та зброї корелюють з угодами, що дають Росії доступ до портів, морських та повітряних сил, які часто перетворюються на російські бази. Окрім Тартуса в Сирії, зараз Москва шукає аналогічні бази в Єгипті, Лівії, Судані, Ємені, і, ймовірно, має доступ до повітряної бази Хамедан в Ірані.
Обабіч посилення влади на Близькому Сході, ці бази також дозволяють Москві реалізувати свої історичні прагнення – встановити військову владу в Середземномор’ї, а заразом відрізати доступ НАТО до Чорного моря та обмежити можливості Альянсу розгортати операції на Близькому Сході, чи проти Росії – на Середземномор’ї та Балканах. Нарощування російських сил на території Середземноморського басейну та на Близькому Сході – це неминучий наслідок анексії Криму в 2014 році.
Дипломатія, інформація, експорт зброї, енергетичні угоди, пряме втручання та безперервна експлуатація щонайменшого етнічного чи релігійного розколу, який трапляється на Близькому Сході, – всі ці інструменти, в широкому геополітичному розумінні, слугують для консолідації населення всередині Росії. Тому що чим потужніше країна позиціонує себе як велика міжнародна сила, тим міцнішими стають позиції Путіна вдома. Це є частиною великої міжнародної стратегії Кремля, яка полягає в тому, щоб створювати чи використовувати регіональні кризи, де тільки можливо. Таким чином Росія отримає всі передумови для перетворення на глобальну державу, яка згодом і стане на рівні вирішувати всі ці складні питання.
По суті, Москва шукає спосіб використати наявні кризи задля створення регіональної біполярності проти Заходу на Близькому Сході, а також в таких країнах, як Латинська Америка та Афганістан. Це примусить США та їх союзників визнати самопроголошену цінність Москви та зацементувати систему світової мультиполярності (з Китаєм та штатами), що і подарує Росії статус глобальної сили, до голосу якої мусять прислухатись. Та в поодиноких випадках, якщо такі взагалі є, Москва прагне відповідальності за тривалість свого статусу-кво. Скоріше за все, як понад 20 років тому писав у своїй книжці американський політолог Роберт Легволд «Russia seeks status not responsibility», саме Близький Схід (навіть не Україна), може слугувати прикладом найбільш нав’язливого пошуку такого статусу.
Бажання Росії здобути титул глобальної держави не має бути оскаржене тільки в Сирії. Завдяки продуманій стратегії, США мусять протистояти цьому в цілому регіоні.
Нині головною рисою крикливої політики адміністрації Трампа є не сила, а непослідовність. І доки вона такою залишається, а ми продовжуємо обманювати себе в розумінні справжніх завдань зовнішньої політики Росії, встановити порядок над нинішнім хаосом видається практично неможливим.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Atlantic Council. Републікація повної версії тексту заборонена
Оригінал опубліковано на Atlantic Council
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени