Це були незабутні дні серпня 2020 року. Народ «тихої республіки» перетворився на громадян, які виявили бажання керувати своєю країною, що показали тирану, який засидівся в президентському кріслі, на двері. Біло-червоно-білий прапор Білорусі став символом свободи, а державний, неорадянський червоно-зелений, перетворився на «захід над болотом». Сотні тисяч людей вийшли на демонстрації, щоб підтвердити свій вибір: «Так!» — Світлані Тіхановській, «Ні!» — Олександру Лукашенку.
І відразу ж криваві розправи, приниження, тортури, вбивства у в’язницях КДБ. Диктатор з божевільними очима носиться з автоматом перед демонстрантами. І гордість білорусів — ми перемогли безкровно, без насильства. Революція квітів і обіймів…
Не перемогли. Тиран крок за кроком розчавив народ. Одних кинув у тюрми, інших витурлив з країни, третіх убив, більшість залякав.
І зараз, озираючись на минулий рік, на мою думку, що навіть якби проявили в першу ніч репресій з 10 на 11 серпня мінчани мужність і самопожертву, навіть якби вони зважилися піти на кулемети в Окрестіно, щоб звільнити заґратованих друзів, навряд чи домоглися б вони успіху. Путін би просто окупував Білорусь. Навів би сам «порядок». Але Лукашенко дав йому змогу не бруднитися кров’ю білорусів. Лукашенко все зробив сам, тільки за підтримки московських чекістів і пропагандистів і на московські мільярди доларів.
Не можна обманювати себе тишею суспільства
Що ж показав досвід білоруської революції?
По-перше, тирана, якому залишаються вірними силові відомства і який вирішив йти до кінця, вбивати співгромадян скільки знадобиться, перемогти практично неможливо. Байдуже, що він, проливши кров громадян, остаточно втратив легітимність, проте він зберіг право сили.
По-друге, не можна обманювати себе тишею суспільства. Згадую Білорусь в грудні 2019-го. Сама Світлана Алексієвич і мої мінські колеги переконували мене, що в Білорусі режим Лукашенка непорушний. Що народ спить і загалом задоволений. Вибори 9 серпня показали — не спить і не задоволений. 80% громадян проголосували проти Лукашенка.
По-третє, за Світлану Тіхановську проголосували чи то 70, чи то 80 відсотків білорусів не тому, що вона була відомим сильним опозиційним лідером, як, скажімо, Олексій Навальний в Росії, і не тому, що її програма була глибока, розумна і близька багатьом. Вся її програма була в одній фразі — нові вільні чесні вибори через пів року, в яких сама Світлана Георгіївна брати участь відмовилася. Отже, народ просто стомився від чвертьстолітнього правління тирана і прагнув власне свободи, права визначати самому свою владу.
По-четверте, не варто обманюватися нинішньою «тишею» Білорусії, та й «тишею» сьогоднішньої Росії. Там ті самі 80% ненавидять засиджену владу, невмілих і архаїчних правителів. Суспільство виявилося в Білорусі суттєво сучаснішим за її владу, як і в Росії. Пушкін назвав колись в листі до Чаадаєва миколаївську адміністрацію єдиним європейцем Росії. Тепер все змінилося — Лукашенко, Путін і їхнє оточення, всі ці генерали КДБ і ФСБ, всі підгодовані мультимільйонери — всі вони з епохи малинових піджаків початку 1990-х з їхньою ностальгією за СРСР і з вовчим бандитським оскалом вседозволеності. Вони — останні неєвропейці і в Росії, і в Білорусі. Хіба що серед збіднілих пенсіонерів, їхніх однолітків, знайдуть вони собі однодумців. Але ніяк не серед тих, кому менше ніж 45 років. Такі можуть тільки продаватися. Ті, хто продалися режиму, серед них є — а відданих немає.
І з цих чотирьох пунктів простий висновок. Перемога Лукашенка над революцією 9 серпня — Піррова перемога. І Піррова перемога не тільки для Лукашенка, але і для Путіна. Щойно знову трісне, посиплеться все. А якщо трісне в Москві, то режим Лукашенка не протримається і трьох тижнів. Під кіркою стабільності кипить магма ненависті до незмінюваних тиранів, що довели потенційно заможні європейські країни до повного зубожіння. Іноді тирани, втримавшись на троні під час революційних заворушень, йдуть на керовані реформи зверху, випускають пару підконтрольно. Навіть на Кубі начебто так зараз вчиняють. Але у Путіна і Лукашенка страх і ненависть зовсім залили очі. Вони тільки закручують гайки кришки котла дедалі з більшою люттю. А котел той кипить, і вибух за такого методу «стабілізації» стає неминучим.
Цей останній рік нікого в Білорусі не привабив до Лукашенка, і нікого в Росії — до Путіна. Радше навпаки. Дуже багато з провладних перетворилися на розгублених, а з нейтральних — в рішучих антагоністів режиму. Негідники, звісно, ще підлабузнюють, але якось дедалі більш безнадійно, щоразу виправдовуючись, або, навпаки, нахабно переймаючись від відчаю.
Нова революція не за горами, і білоруський народ готовий до неї нині істотно краще, ніж рік тому, та й народ російський теж. Висновки зроблено.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ