Прийнято вважати, що саме в цьому полягає відповідь Лукашенка на відверту критику його репресивного режиму і введення санкцій із боку ЄС. Однак така цинічна тактика Мінська підштовхує ЄС до розробки власної короткозорої міграційної політики.
Незадовго до того, як Польща приєдналася до Євросоюзу, у травні 2004 року польські посадовці запросили групу журналістів, включно зі мною, відвідати країну й особисто ознайомитися з ходом підготовки до вступу. Кілька днів ми відвідували ферми й розмовляли з місцевими жителями. Одного разу нас привезли на кордон із Білоруссю. Поляки хотіли показати, як уряд захищає зовнішні кордони ЄС. Ішлося про те, щоб підготувати Польщу до приєднання до Шенгенської зони, що дозволяє громадянам блоку подорожувати без обмежень.
Жодних свідчень того, що між майбутньою країною-членом ЄС і Білоруссю, якою тоді вже правив авторитарний лідер Олександр Лукашенко, виникне стіна, практично не було. Кілька прикордонних знаків, камери й дивна сторожова вежа. Ось і все, що було на кордоні. Майже те саме, що і в Литві, яка теж межує з Білоруссю.
Однак із серпня минулого року багато чого змінилося.
Саме тоді тисячі мігрантів із Близького Сходу, зокрема з Іраку, отримали візи на поїздку до Білорусі, країни, що перебуває в ізоляції не через коронавірус, а через те, що Лукашенко придушував будь-яке інакомислення проти свого режиму. Це не зупинило мігрантів (якщо вони дійсно знали, що відбувається в Білорусі).
Жорстоке придушення почалося в серпні 2020 року, коли білоруси вийшли на вулиці, щоб мирно протестувати проти сфальсифікованих президентських виборів і закликати Лукашенка до відставки, і триває досі.
Наразі міграцію все частіше розглядають як загрозу, а не як актив
Литва й Польща — дві країни ЄС, котрі найактивніше виступають проти такої драконівської політики Лукашенка. Обидва уряди, особливо литовський, підштовхнули ЄС до введення санкцій проти ключових осіб, що беруть участь у придушенні, а також директорів державних компаній.
Ось тут і з’являються мігранти.
Цим нещасним людям змалювали перспективу потрапити до ЄС через Білорусь і доправили автобусами до кордонів Литви й Польщі. За кілька тижнів Литва стикається з напливом мігрантів. Критика Лукашенка за використання мігрантів у своїх цілях — безрезультатна.
Тоді Вільнюс і Варшава приймають рішення зміцнити свої кордони, звівши сталеві загородження або огорожі з колючого дроту, патрульовані солдатами. Правозахисні організації, звичайно, розкритикували обидва уряди за поводження з мігрантами.
Однак литовський уряд відповідає, мовляв, якщо мігранти хочуть легально в'їхати до Литви, то можуть подати відповідну заяву. Тим часом жителі прикордонних сіл злі й живуть у страху.
Донедавна в Литви й Польщі був невеликий досвід щодо біженців або мігрантів, що прибувають із Близького Сходу, на відміну від південних держав-членів ЄС, особливо Греції, але також і Німеччини.
Дійсно, не було загального сприйняття загрози, яке поділяють усі держави-члени ЄС. Однак усе змінило використання Лукашенком мігрантів як інструменту. Наразі міграцію все частіше розглядають як загрозу, а не актив, який допомагає впоратися з усе більшою нестачею робочої сили та швидким падінням рівня народжуваності в усьому блоці.
І тут — замість того, щоб виробити спільну міграційну або політику щодо біженців після того, як канцлерка Німеччини Анґела Меркель дала притулок майже мільйону людей, які втекли від війни в Сирії 2015 року, ЄС вирішив цю проблему шляхом експорту. Він платив Туреччині за те, щоб вона тримала в себе мігрантів і біженців, зміцнюючи свої кордони з ЄС.
Єгипет також був «винагороджений» за посилення прикордонного контролю. У вересні німецька технологічна компанія Siemens оголосила про інвестиції в $3 млрд на будівництво сучасної залізничної мережі в Єгипті.
Меркель і президент Франції Еммануель Макрон зробили боротьбу з тероризмом і припинення потоку біженців до Європи своїми пріоритетами у відносинах із Єгиптом. А ось питання прав людини, що погіршилися за президента Абдель Фаттаха ас-Сісі, відступило на другий план.
Німеччина відіграла велику роль у припиненні декількох років громадянської війни в Лівії. Знову ж таки, страх неконтрольованої міграції та біженців, які намагаються потрапити до Європи, підштовхнув Берлін до посередництва в цьому конфлікті.
Досягти стабільності будь-яким шляхом — пріоритет ЄС, коли ідеться про Близький Схід. Наразі подібну думку поділяють майже всі держави-члени ЄС.
Але така політика — короткозора, оскільки часто утримує авторитарних лідерів при владі. Така стабільність породить власну нестабільність, якщо економіка Близького Сходу не зможе забезпечити робочі місця, освіту, житло, гідні системи охорони здоров’я й ефективне управління. Не дивно, що мігранти, такі як ті, кого білоруський режим штовхає до кордонів Польщі й Литви, платять контрабандистам і турагентам непомірні суми, щоб дістатися до Європи.
Нові стіни в Європі — не вихід із ситуації.
Переклад НВ
НВ має ексклюзивне правом на переклад і публікацію колонок Джуді Демпсі на Carnegie Europe. Републікація повної версії тексту заборонена.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ