Війну легко скидати з рахунків, коли вона далеко. Але хто вам сказав, що вона далеко? Я добре пам'ятаю 2014 рік. Той момент, коли Рада Федерації дала Володимиру Путіну право використовувати армію в Україні. Пам'ятаю, як журналісти кинулися перевіряти бомбосховища. Ті, що давно були перероблені на чиїсь склади або нічиї «крисятники». Той час досі нагадує про себе стрілками на будинках, які ведуть до найближчих укриттів, пише Павло Казарін для Крим.Реаліі.
А потім фронт стабілізувався. Мобілізацію замінив контракт. Країна потроху почала заспокоюватися. Багатьом стало здаватися, що війна – десь далеко і трохи понарошку. Риторична формула з розмитим змістом. Тим більше, що за сотні кілометрів від фронту міста продовжували жити неоновими вивісками. Побут поглинув і почав перетравлювати.
У Москви немає грошей на мир – у неї є гроші лише на війнуДо того ж, у багатьох народилося відчуття, що війна йде лише за ідентичність. Що за поразку доведеться розплачуватися лише прапором і гімном. Що переможець змінить лише операційну систему країни, а носії зможуть жити як і раніше. Тим більше, що і сама Москва не раз давала зрозуміти: її завдання – не «скидати українців в море», а лише переробити їх на малоросів. А саму країну – на протекторат і колонію.
І багатьом стало здаватися, що принести ідентичність в жертву – не настільки вже й велика плата за побут. Що в обмін відкриються ринки, скоротяться армійські витрати і припиняться похоронки. Для багатьох думка про те, щоб розміняти «колективне» на «персональне», здалася цілком привабливою.
Але так не станеться.
На фронті сьогодні вирішується питання ще і того побутового благополуччя, яке обиватель звик ставити на чільне місце. Тому що бій іде за право України залишити світ неефективних економік і кастових систем.
Росія могла прикидатися привабливою лише коли барель коштував сто доларів. Як тільки ціна впала – на роль нової нафти призначили людей. І ренту тепер збирають з них.
Українські байдужі могли хотіти російський соціальний договір. Той самий, який про ковбасу в обмін на волю. Але коли нафтодолари стали танути, виявилося, що економічний добробут скінчився, а відмова від політичних свобод – збереглася. Просто тепер їх дефіцит в односторонньому порядку стали обмінювати на «державну велич», яка апріорі ефемерна, на хліб не намазується і в холодильник не кладеться.
У сучасній Росії битва за «госвелічіе» вимірюється стеженням і параноєю. Монополією силовиків і контрсанкціями. Обнуленням права приватної власності і кримінальними справами. Всім тим, що громадяни Росії не можуть заперечити – бо колись відмовилися від свого права на «особливу думку».
А Україна б'ється не тільки за ідентичність, мову і пантеон героїв. Вона б'ється за право на інші правила гри. За ринок і конкуренцію. За систему стримувань і скасування монополій. Вона бореться не тільки з агресором, а й з неефективністю, помноженою на корупцію. Ця битва йде з перемінним успіхом, але ми сперечаємося про темпи, а не про вектор руху.
Поразка на фронті не призведе до обміну ідентичності на процвітання. Вона призведе до втрати шансу на ефективність. Вона означатиме відкат до становості і кастовості. До закріплення права сильних гвалтувати слабких. Зрештою, вона дорівнює елементарній бідності: російські протекторати не живуть багатше метрополій. Особливо в ситуації, коли вся дискусія в Кремлі зведена до суперечки про те, на чому економити насамперед.
У Москви немає грошей на мир – у неї є гроші лише на війну. Її перемога означатиме поразку не тільки для нинішніх «батьків» – вона точно так само вб'є перспективи «дітей» і «онуків». Їм просто доведеться починати все з самого початку.
Війна завжди поруч. Вона у вбивствах російських перебіжчиків. У замахах на українських офіцерів спецслужб. У долях українських політв'язнів.
І нехай пасторальний пейзаж за вікном нікого не обманює.