Бетонний заміс

Владислав Городецький першим у Києві почав використовувати бетон у будівництві, створивши унікальний образ міста

Олег Шама

115 років тому відбулася подія, яка визначила вид з робочого вікна українських президентів і додала на карту обов'язкових київських маршрутів нову точку,— архітектор Владислав Городецький придбав земельну ділянку на вулиці Банковій.

Його друзі дивувалися придбанню, адже це був схил пагорба, на якому складно навіть уявити якесь будівництво. Олександр Кобелєв, колега Городецького, який до того часу завершив будівництво головних корпусів Київського політехнічного інституту, прямо так йому і сказав: “Даруйте, та ви, мабуть, з глузду з'їхали! Тільки божевільному може спасти на думку така ідея".

Розповідали, що Городецький нібито уклав парі з друзями-архітекторами. І вже через два роки приймав їх у своєму будинку, який стане найвідомішим у Києві. Через багатий скульптурний декор у вигляді голів екзотичних тварин звичайні кияни, які ніколи не бачили їх наживо, назвуть житло Будинком з химерами.

Цю легендарну будівлю завжди пов'язують з ім'ям Городецького, але вона не відбулася б без іще двох фахівців, завдяки яким вдавалися найсміливіші проекти архітектора. Перший — Антон Страус, гірничий інженер,— котрий одним з перших у Російській імперії запропонував будувати багатоповерхові будівлі на бетонних палях. Другий — Еліо Саля, уродженець Мілана,— створив більшість бетонних скульптур для київських будинків на межі ХІХ-ХХ століть.

Власне господар будинку прожив у ньому лишео десять років і продав, щоб покрити витрати на своє хобі — поїздки в Африку на сафарі. А в 1920 році Городецький поїхав до Польщі — на свою історичну батьківщину, яка здобула незалежність. Саля повернувся в Мілан. Відомості про Страуса обриваються в 1917 році, і його доля досі залишається невідомою.

Але навіть відносно короткий період співпраці поляка, німця та італійця дав Києву дивовижні результати.

Польский історик Януш Фукса стверджує, що далекий предок Городецького — кримський татарин Мангут — в XVI столітті пішов на службу в річ Посполиту. З ісламу він перейшов у католицтво і отримав у володіння село Городець у Мстиславському воєводстві (нинішня Білорусь). Оскільки татари не мали прізвищ, на новому місці вони записувалися за назвами своїх маєтків. За тих часів це була не рідкість. За три століття нащадки Мангута стали справжніми поляками і на момент поділу Речі Посполитої в кінці XVIII століття володіли багатшим селом Жабокрич (нинішня Вінницька область). Ці землі увійшли до складу Російської імперії, і спочатку, колишні піддані польської корони були лояльними до нових правителів. Батько Городецького, теж Владислав, у Кримську війну встиг повоювати в російській армії. У 1863 році, коли народився майбутній архітектор, спалахнуло повстання поляків проти петербурзької влади. Воно було успішно придушено, а багато його учасників заслали до Сибіру.

Така доля спіткала і двох братів Городецького-старшого. Його самого пощадили, мабуть, завдяки військовим заслугам, але маєток конфіскували на користь імперії. У наступні десять років батьки зодчого розпродавали залишки майна. Найдорожчим виявилося фортепіано, за яке отримали 100 руб.

Втім, у Городецьких був ще один актив — маєток матері в Шелудьках на березі Південного Бугу. Він дозволило дати синові гідну освіту — спочатку в Одеському реальному училищі, а потім у Петербурзькій академії мистецтв.

У 27 років молодий Городецький переїхав до Києва і спочатку винаймав квартиру неподалік від Золотих воріт. Місто в той час, як і багато великих центрів імперії, було доволі багатомовним — згідно з переписом населення 1877 року, польською вважали рідною 6,5% киян. Навіть більше, протягом усього ХІХ століття в Україні існувала школа польської романтичної поезії, найвидатнішими представниками якої вважалися уродженець Кременця Юліуш Словацький і сучасник Городецького Болеслав Лесьмян. Можливо, ця культурна атмосфера і покликала архітектора в Київ. До того ж тут починався справжній будівельний бум.

Ще у другій половині ХІХ століття будинки в містах будували тільки з цегли, тому їх рідко зводили вище двох поверхів. Поява залізобетону вважалася чимось на кшталт високої технології. Далеко не всі архітектори навжувалися на його використання. Наприклад, будівля Центрального банку (сучасний Нацбанк), яку будував Кобелєв, спочатку мала два рівні, а нинішнього вигляду вона набула лише в 1930‑х.

НАРОДЖЕННЯ ДИВА: Завершальний етап
будівництва будинку Городецького, 1902 рік

 
Городецький сміливо використовував бетон. Але не відразу. Історики вважають, що його першою київською спорудою був дерев'яний тир на Лук'янівці. Потім він перебивався дрібними замовленнями сімейних склепів на Байковому цвинтарі.

Фаворитами київського будівельного бізнесу на момент приїзду Городецького до Києва славилися такі майстри старшого покоління, як Михайло Артинов (прибутковий будинок з вежами на нинішній площі Толстого) і Карл Шиман (будинок на розі вулиць Володимирської та Прорізної). А рекордсменом за замовленнями був Володимир Ніколаєв. Саме він збудував особняк для цукрозаводчика Лібермана, за кілька десятків метрів від якого Городецький створить свій Будинок з химерами.

1885 року тяжко захворів відомий у всій Російській імперії професор медицини Київського університету Фрідріх Мерінг. Учений володів величезною ділянкою в центрі міста — від сучасних вулиць Інститутської до Лютеранської та Банкової. Не беручи до уваги особняка та кількох оранжерей, вся земля була засаджена фруктовими деревами, навіть був штучний ставок. Сини професора ще до його смерті поспішили продати спадщину.

ВИПЕРЕДЖАЮЧИ ЧАС: Інженер Антон Страус (ліворуч)
демонструє журналістам свою технологію
залізобетонних паль. Фото початку 1900-х

 
Виникло акціонерне товариство, яке взялося спроектувати на цьому просторі сучасні за тих часів вулиці. До команди містобудівників увійшов Городецький і за кілька років здобув авторитет експерта в архітектурі. Його почали запрошувати в міську комісію з конкурсних відборів будівельних проектів. До думки молодого зодчого прислухалися настільки, що йому дозволялося навіть вносити зміни в заявлені креслення.

Так сталося з двома досить відомими спорудами: нинішнім Національним музеєм образотворчого мистецтва та костелом Святого Миколая. Щодо першого конкурс виграв москвич Петро Бойцов, щодо другого — студент з Петербурга Станіслав Валовський. Городецький теж схвалив заявки, але настійно попросив внести зміни. Особливо до проекту костела. Для нього виділили ділянку з небезпечними ґрунтовими водами. Городецький вже знав про технології бетонних паль інженера Антона Страуса, що дозволяє надати будівлі більшої стійкості. Останнього він і порадив залучити до проекту. До того ж гроші на будівництво збиралися з пожертв католицької громади, і їх явно було недостатньо. В результаті для складних склепінних стель будівельники — завдяки Городецькому і Страусові — використовували порівняно дешевий, але міцний залізобетон — стелі хоч і вийшли товщиною лише 8 см, але витримали навантаження.

Однак в'їдливі журналісти дорікали, мовляв, Городецький тільки і вміє, що заробляти собі славу на чужих ідеях. Тоді ж архітектор і вирішив втерти всім носа, побудувавши найпомітнішу будівлю у найважчих ландшафтних умовах — будинок на Банковій.

Замислюючи спорудженя будинку, архітектор-новатор звернувся до власників цементного заводу Фор. Він запропонував продати бетон за смішною ціною — мовляв, побудоване будівля стане рекламою підприємства. Городецькому все вдалося, а вже незабаром він сам організував виробництво цементу і використовував для своїх проектів.

Земельна ділянка з усіма видатками на будівництво і внутрішній декор Будинку з химерами коштувала 133 тис. руб. Господар планував здавати квартири і щорічно отримувати 7,2 тис. руб. На той час місячне жалування вчителя гімназії становило 200 руб. Населення Києва тоді збільшувалося щороку на кілька тисяч. І забудовники пропонували квартирантам будь-яке житло залежно від їхньої спроможності. Найдешевше коштувало близько 80 руб. Але за елітні апартаменти з шести-семи кімнат, обов'язково з кабінетом, великою їдальнею, коміркою для прислуги, двома ватерклозетами і ванною просили до 1,5 тис. руб. Таке житло і пропонував Городецький у Будинку з химерами.

Правда, коли архітектор залучив фахівців, які вміли поводитися з бетоном, деякий час це сприймалося як ризикований експеримент. До того ж він прямував до віянь європейської архітектурної моди того часу, що часом вважалося певною зухвалістю. Російський поет Валерій Брюсов писав про будівельні новації: "На місці флігельків повстали хмарочоси, і скрізь замайорів безсоромний стиль модерн". Одне те, що забудовники слідували естетиці паризького ар-нуво, вважалося надміру еротичним.

Але молодим архітекторам це лише додавало азарту. А Городецький якраз був особою, котра захоплюється: пристрасний шанувальник полювання, він часто на пікніках влаштовував показові виступи — задля парі прострілював з рушниці денце або шийку підкинутої пляшки.

Подібні витівки дозволяли Городецькому оточувати себе цікавими і талановитими людьми з оригінальними ідеями. Про них архітектор і згадував, коли потрібно було виконати складні та неформатні проекти. А таких за плечима Городецького врешті виявилося більше трьох десятків — здебільшого в Україні, а також в Польщі та Ірані. Свої головні інженерні нововведення — активне використання бетону в різних елементах конструкцій — Городецький апробував саме на київських пагорбах.