Безсилля мови

Сергій Жадан,
письменник

Минулого року на одній із зустрічей з читачами дискутували з мудрим і досвідченим Ігорем Померанцевим про мову під час війни. Ігор стверджував, що мова змінюється, стає іншою, реагує на зовнішні подразники. Я ж (оскільки потрібно було сперечатися) заперечував, кажучи, що не дуже й сильно змінюється, а про війну переважно пишуть словами з книг, створених у попередні війни, з кіно та художньої літератури.

Але сама війна на кіно зовсім не схожа. Як це часто буває в публічних дискусіях, ніхто ні до чого не прийшов, ніхто нікого ні в чому не переконав. І це показово.

Ясна річ, Ігор по‑своєму прав. Коли пишеш про війну, так чи інакше стикаєшся з тим, чого раніше в твоєму житті не було. Відповідно, намагаєшся знайти для цього всі необхідні та доречні слова, намагаєшся розібратися із власним словниковим запасом. Але для мене в тій дискусії йшлося трохи про інше: ми, хто сидить у тилу і не має з війною безпосереднього фізичного контакту, просто використовуємо лексику, нав'язувану нам ззовні, приймаючи її як даність. Що насправді змінилося в мові письменника-громадянина, який замість останній став щедро використовувати крайній? Лише кілька нових слів, актуальних у соцмережах. Але яким взагалі чином соцмережі стосуються війни?

Добре — ми говорили про письменників. Письменники часто віддаленіші від життя, ніж їхні читачі. Що ж тоді з читачами? Чи змінилася їхня мова? Як вона має мінятися? Які у неї можливості? Мені здається, досить обмежені. Якраз вся ця історія з нашою країною — країною, що гарячково намагається знайти себе, пояснити себе самій собі та всьому світу — саме ця історія і демонструє фатальну безпорадність мови, яка стикається з жорстоким небажанням слухати.

Кого можна переконати за допомогою аргументів і логіки? Аргументи переконливі лише для тих, хто з тобою згоден. Логіка річ взагалі індивідуальна, як почерк: іноді, крім тебе, його ніхто не може прочитати. Дискусії — видовище сумне і безнадійне: кожен, хто з них виходить, вважає себе переможцем, насамперед тому, що не поступився ані на крок своєю позицією.

Під час війни мова дійсно стає безсилою. Особливо там, де стикається з пропагандою. Складно переконати в чомусь людину, яка керується чужими словами, прикривається ними, захищається. Взагалі складно говорити з тим, хто захищається, боїться, не довіряє. За останні два роки, здається, багато хто відмовся від ідеї говорити не тільки з уявним ворогом, але і з цілком реальними однодумцями, з якими ти начебто спілкуєшся однією мовою. Виявляється, і цього недостатньо. Виявляється, є щось ще, що не дає порозумітися. Можливо, інтонація.

Інтонація і справді змінилася. Вона стала різкішою, категоричнішою. Вона розрахована на монолог. Ніхто нікого не хоче слухати. Але кожен хоче бути почутим. Кожен боїться не виговоритися. Боїться залишитися незрозумілим. Або — невірно зрозумілим. У будь-якому разі — боїться. Страх ламає мову, спрощує, обмежує її можливості. Війна, зрештою, для цього і ведеться — щоб обмежувати, ламати, залишати по собі страх.

Чи варто в такому разі взагалі витрачати зусилля на пошук потрібних слів? Безсумнівно. Хоча б для того, щоб пояснювати якісь речі самому собі. Іноді переконувати себе не менш важливо, ніж опонента. Тому потрібно справлятися зі своєю мовою, її можливостями і всією тією свободою, яку вона дає, щойно ти відмовляєшся від нав'язаних термінів і понять і намагаєшся відповідати за свої слова, за все сказане. Адже мова — це ще й велика відповідальність. Страх відповідальності безпосередньо пов'язаний зі страхом говорити, називати речі своїми іменами.

Мова слабка та недієва тією мірою, якою слабкий та недієвий ти сам. Або наскільки слабким є твоє бажання бути дієвим. Сьогодні особливо важко говорити. І особливо важливо говорити. Насамперед — між собою, не зриваючись на крик. Оскільки в криках останнім часом занадто багато розпачу та безнадії. Але останнього часу не буває, і цей час, наш час, час, коли все відбувається, теж не буде останнім. Ось в цьому можна бути впевненими. І про це, безумовно, потрібно говорити.