У 2016 році кілька разів дала про себе знати центральна проблема офіційної історичної політики Києва, а саме зовнішньо- і внутрішньополітичні наслідки державної оцінки дій найбільш відомої радикально-націоналістичної партії, що домагалася незалежності України в роки Другої світової війни - бандерівської фракції Організації Українських Націоналістів.
Багато лідерів і бойовиків ОУН (б) віддали свої життя, здоров'я і свободу під час трагічної боротьби українців за незалежність. Однак багато хто з цих націоналістів також були запеклими етноцентристами, відвертими ксенофобами та / або відкритими антисемітами. Здійснюючи легітимну мету - набуття Україною незалежності - вони вдавалися до злочинних методів і тероризували неугодних їм цивільних осіб. Деякі несли значну частку відповідальності за масові вбивства жителів земель сучасної української держави під час Другої світової. Проте, ОУН (б) сьогодні користується підтримкою у значної частини української еліти і населення. Ситуація щодо ставлення до неї інших груп українського населення, таких як євреї, ліберальна інтелігенція або етнічні росіяни і поляки, а також деяких важливих зарубіжних партнерів України негативне. Ясно, що питання: як українцям інтерпретувати історію ОУН (б), вимагає як високих академічних кваліфікацій, так і політичної обачності.
Тому було дивно, що нове керівництво України після перемоги Євромайдану довірило Український інститут національної пам'яті (УІНП) - головний державний орган, відповідальний за збереження історичної пам'яті - групі відносно молодих політичних активістів зі скромними науковими досягненнями. УІНП поширює своєрідно «відмиту» версію ідеології і дій ОУН (б) до і під час Другої світової війни. У численних публікаціях, виступах у ЗМІ та інших ініціативах інститут зображує лідерів руху - таких як Степан Бандера, Роман Шухевич чи Ярослав Стецько Національними героями бездоганного благородства, уникаючи або нівелюючи такі теми як антисемітизм, полонофобія, ідеологічна близькість до фашизму, колабораціонізм або випадки участі в Голокості ОУН (б), а також її культ тоталітарного устрою, незважаючи на те, що ці сюжети сьогодні мало вивчені українськими істориками та вченими з ЄС і Північної Америки.
Всупереч офіційній політиці Києва щодо інтеграції України в західну систему цінностей і інститутів, Інститут і багато інших офіційно проєвропейських політиків і журналістів одночасно просувають ультранаціоналістичний і за своєю суттю радикально антизахідний рух як еталон, моделі і вершини українського патріотизму. Крім тривожних наслідків такої стратегії в самій Україні, цей підхід підриває важливі для Києва відносини з західними партнерами. Політика глорифікації радикального націоналістичного руху з неоднозначною історією знаходиться в протиріччі з ключовими ідеями, загальноприйнятими принципами і кінцевими цілями, що лежать в основі проекту євроінтеграції.
Всупереч уявленням деяких українців, об'єднання Європи не було антимосковським проектом (на відміну від створення НАТО в 1949 році). Європейська інтеграція була відповіддю радикальним європейським націоналізмам, що стали причиною двох світових воєн. Вагомість антинаціоналістичного фактора в процесі європейського єднання сьогодні наочно ілюструється затятим «євроскептицизмом» націоналістичних партій всередині ЄС. На цьому тлі демонстративна легітимація сотнями публічних діячів України ультранаціоналістичної ОУН (б) для ЄС є проблематичною. Адже ця апологетика суперечить одному з центральних мотивів післявоєнної європейської ідеї. Державна героїзація історичного українського інтегрального націоналізму продовжує якраз ту тенденцію, яку Європа з 1945 року намагається подолати.
Тісно пов'язана з її крайнім націоналізмом інша гостра проблема історії та ідеології ОУН - це її антисемітизм. Правда, ненависть до євреїв була не настільки значущою рисою української Організації, як це було у випадку німецьких нацистів. Разом з тим, оунівський антисемітизм був досить сильним, щоб мотивувати ряд членів і підрозділів ОУН до участі у Голокості - як в ролі колабораціоністів нацистської Німеччини, так і як самостійних мисливців на євреїв. Але багато хто в УІНП і багато "патріотичних" українських публіцистів намагаються або применшити ці сумні епізоди, або ж «збалансувати» їх тими численними випадками, коли українці (і навіть деякі націоналісти) рятували євреїв під час війни.
Підтримуваний державою апологетичний підхід до історії українського ультранаціоналізму залишає мало місця для адекватного визнання, висвітлення і засудження безлічі воєнних злочинів, скоєних членами ОУН (б). Він не допускає відкритої суспільної дискусії про частку моральної і політичної відповідальності її лідерів та ідеологів за ці та інші масові вбивства цивільних осіб рядовими українськими націоналістами. В результаті більшість українців має неповне уявлення або навіть не знає про те, що деякі підрозділи ОУН (б), наприклад, брали участь у вбивствах євреїв вже в перші тижні після нападу Німеччини на Радянський Союз. І це незважаючи на те, що за останні роки деталі цих злочинів все детальніше задокументовані та описані академічними істориками.
У світлі важливої ролі Голокосту для західного публічного дискурсу такий розвиток подій має і буде далі мати все більший підривний ефект для зовнішніх відносин України, її міжнародного іміджу та культурної дипломатії (не кажучи про відносини з Ізраїлем). Стрімке зростання знання про контекст і деталі участі членів ОУН (б) у військових злочинах буде поступово переходити з комунікації всередині академічної спільноти в популярні підручники новітньої історії, позауніверситетське викладання про Голокост і широке висвітлення історії Другої світової війни в ЗМІ. Замовчування, виправдання або применшення українською державою і істеблішментом антисемітських та інших злочинів буде ставати все неприйнятнішим для багатьох зовнішніх партнерів України.
Позитивний образ ОУН (б), пропагований офіційним Києвом, не знаходить і не буде знаходити відгуку в міжнародній історичній науці. З огляду на все більшу кількість критичних наукових досліджень, опублікованих у впливових академічних виданнях Європи і Північної Америки, імідж ОУН (б), що просувається державою, буде залишатися невизнаним серед - принаймні неукраїнських - політиків, дипломатів, діячів культури і журналістів.
Українська апологетична політика пам'яті щодо ОУН (б) все частіше сама стає предметом критичних культурологічних, історичних і політичних досліджень. На міжнародних академічних конференціях і в дисциплінарних журналах західних країн вже обговорюється не тільки ОУН (б), але і її вихваляння в Україні.
Більш того: чим більше офіційна українська історіографія відхиляється від прийнятих на Заході практик самокритичного подолання минулого, тим легше для путінського режиму і його ЗМІ сіяти сумніви серед міжнародних друзів України. Напевно, в Кремлі щиро раді сьогоднішній політиці пам'яті офіційного Києва в загальному і численним апологетичними виступами.
Наслідки відмови великої частини українських істориків і публіцистів повністю і сумлінно досліджувати, визнати і висвітлювати темні сторінки недавнього минулого України все частіше дають про себе знати в декількох вимірах. За останній рік в зв'язку з цим стався цілий ряд міжнародних скандалів. Мабуть, вони і далі будуть спалахувати. Дії щодо героїзації ОУН (б) допомагають російській пропаганді і відштовхують найбільш важливих партнерів і союзників України в той час, коли вона найбільш їх потребує. З цих та інших причин Україні слід прийняти науковий і менш ескапістський підхід до найбільш важких епізодів своєї національної історії - як це, рано чи пізно, зробили і більшість країн Заходу.
Новое время готове надати слово для відповіді особам, згаданим в тексті
Більше точок зору тут