У першому в цьому році номері НВ ми передрукували інтерв'ю Степана Бандери, яке він дав у грудні 1954 року радіо західнонімецького Кельна. Запевняю, що ніякого провокаційного умислу у нас не було. Хоча б тому, що відповіді лідера ОУН нейтральні і багато в чому обтічні. Ццікавіше було б поговорити з ним зараз. Ну, хоча б запитати у нього про волинські події 1943-44 років. Ті самі, через які Бандера – пекельний персонаж не тільки в Росії, а і в Польщі.
Сам факт цього інтерв'ю мене здивував. Ну, як це? Що це за конспірація? Адже ще діє підпілля ОУН, а його лідер, нехай і без подробиць, але таки розповідає про деякі методи його роботи? При тому, що радянська контррозвідка не дрімає, і час від часу агенти НКВС відправляють до праотців когось із помітних українських націоналістів. У тому числі і за кордоном.
Така ж доля спіткає і Бандеру через п'ять років після цього його виступу на радіо. На що він міг сподіватися, оселившись дружиною і трьома дітьми в Мюнхені? Нехай навіть і з охороною.
Напевно, варто погодитися з колегами, що вивчали особистість лідера ОУН більш детально: харизматичний, інтелектуал, відмінний сім'янин... Але не боєць. У всякому разі в 1950-х. Хоча календарний вік і дозволяв йому бути таким – на момент загибелі Бандері було 50 років.
Незабаром після виходу інтерв'ю в журналі до нашої редакції прийшов відгук анонімного читача. З тих, про які старші колеги мені говорили: «Якщо нам пишуть божевільні – це успіх. А коли перестануть – поганий знак».
Наш безіменний респондент адресував своє послання Степану Бандері особисто. І починає його зі звертання до Андрійовичу, як до живого. Очікувано, що звинувачує лідера ОУН в особі його послідовників у розвалі Союзу і зубожінні українців. І особисте – оскільки автор листа призивався в армію з Львівської області, товариші по службі прозвали його Бандерою, від чого він немало натерпівся.
Мені це послання здається навіть більш важливим, ніж зважені коментарі до цього матеріалу. І от, чому. Це ж аргументи за межами ratio! Їх цілком можна віднести до змісту колективного безсвідомого. У всякому разі добрі півстоліття радянська пропаганда одягала в імена Бандери і його послідовників якісь вроджені страхи і уявлення про зло.
І два моїх дитячих спогади на підтвердження.
По сусідству з нами жила сім'я Ніни Францівни, яка народилася і виросла на Житомирщині, але доля закинула її до нас в луганські степу під Старобільськ. Через один район на північний схід – вже Воронезька область. Мама з сусідкою були дружні. Часом настільки, коли про такі стосунки кажуть: одна миска, одна ложка. Бували моменти, що мені здавалося – хліб, сіль, цукор, сірники, картопля у наших сімей були спільні. Але також пам'ятаю жіночі сварки. Причому, через які неймовірні дрібниці. Зате з аргументацією, яка зривалася на крик, коли про наявність чогось розумного годі й казати. Після цього вдому від мами чувся коментар: «Та, вони ж ненавіснi бендери!»
А ще мій шкільний учитель історії якось, ніби жартома, бовкнув: «Для мене все, що далі Сватового – вже бендерщина». Сватове в 50 км на захід від Старобільська. А вчитель, як потім виявилося, далі Луганській області нікуди і не вибирався.
У мами – всього сім класів післявоєнної школи. У Петра Харитоновича, вчителя – Луганський педінститут. Але тому безсвідоме і є колективним. Воно збиває в натовп таких різних людей. Ну, і шле в редакції листа Бандері особисто.
Приєднуйтесь
до нашого телеграм-каналу Мнения Нового
Времени