В одній його частині - власне українські ЗМІ: ліволіберальні, ліберальні, правоконсервативні. Провладні та опозиційні. Самоокупні і дотаційні. Ангажовані і нейтральні. Нудні і цікаві. Професійні і не дуже. Дотримуються стандартів і порушують їх.
А в другій його частині – майданчики, власники яких в тій чи іншій формі вирішують задачу з деконструкції української державності. ЗМІ, які отримують гроші з Москви, або від колишнього оточення Віктора Януковича. Там платять великі зарплати і не економлять на витратах. Вони можуть бути різними за рівнем професіоналізму, але їх власники навряд чи хочуть перемоги України в тій війні, яка почалася три роки тому.
Це й справді дуже зручно – не замислюватися про те, з чиїх рук ти береш гроші. Думати, що ти в опозиції, не помічаючи, що ти по інший бік окопів. Вважати, що не несеш відповідальність за ЗМІ, в якому працюєш. Заспокоювати себе тим, що «всі однакові». Тим більше, що люди, націлені на ідеї реваншу, готові платити на порядок більше, ніж в середньому на ринку. Хороша анестезія совісті.
До того ж завжди можна заспокоїти себе тим, що пам'ять українського суспільства – як у золотої рибки. Що кожна сторінка в трудовій книжці легко перегортається. Що гроші не пахнуть.
Так ось, це неправда. Пахнуть.
Текст опубліковано з дозволу автора