«Два покоління відвикли від миру». Мустафа Найєм, посол Швеції та фоторепортер Єфрем Лукацький розповіли НВ про життя в Афганістані

Складно сказати, чому все сталося так швидко. 16 серпня президент США [Джо Байден] заявив у своєму зверненні до преси, що навіть у його країні здивовані швидкістю, з якою це сталося. Складається враження, що США та їхні союзники не­дооцінили того, наскільки добре Талібан підготувався до цього моменту. І я кажу не стільки про військову підготовку, скільки про переговори з різними стейкхолдерами по всій країні. Те, що сталося в останні декілька днів, схоже на результат дуже добре спланованої та добре виконаної стратегії Талібану.

Іноземці відіграли величезну роль у житті Афганістану за останні 20 років, і це накладає на них відповідальність перед людьми, яких вони там полишають

Думаю, ніхто не знає, що чекає на Афганістан у майбутньому. Проте я переконаний, що наразі ключовим обов’язком міжнародної спільноти перед народом цієї країни є гуманітарна допомога. Адже іноземці відіграли величезну роль у житті Афганістану за останні 20 років, і це накладає на них відповідальність перед людьми, яких вони там полишають.

Не можна ізолювати афганський народ та дозволити політиці стати на шляху його гуманітарних потреб та його розвитку. Ми не знаємо, чи залишиться у західних країн можливість і надалі працювати в Афганістані як гуманітарні донори, коли там володарює Талібан. Але я вірю, що сьогодні наш пріоритет — афганські цивільні, і не в останню чергу жінки та діти.

Мустафа Найєм

заступник міністра інфраструктури України, з 1981 по 1989 рік житель Афганістану

Для багатьох Афганістан тільки зараз з’явився на мапі як уособлення всього жаху фотографій кабульського аеропорту та президентського палацу. Я народився в країні, в якій вже тривала війна. Я не пригадую Кабулу без військових. То були радянські солдати, які співіснували з нами. Щодня в Афганістані відбувалися бомбардування різних міст. А мій дядько загинув від обстрілу ракетами центру Кабулу. Я ріс у такому Афганістані й пам’ятаю цю країну такою. При цьому Кабул тоді був зеленим містом, а Афганістан — ще доволі світською краї­ною.

Натомість для тих, хто народився в Афганістані, останні події були очікуваними. Ми вже це проходили й раніше. Багато хто з афганців пам’ятає, як після виходу з Афганістану радянських військ 1989 року країну так само захопили сили Талібану, а чинного президента країни Мохаммада Наджибуллу разом із братом схопили просто в будівлі місії ООН і публічно стратили на одній із центральних площ столиці.

Історія неодноразово доводила, що чужинці, хоч би як вони себе називали — визволителями, окупантами або воїнами-інтернаціоналістами, — ніколи надовго не затримувалися в цій країні. З різних причин — політичних, географічних, але перш за все через неабияку войовничість афганців та нестримне прагнення до волі за будь-яку ціну.

Останній період війни триває вже майже 50 років, з часу окупації радянськими військами. Просто уявіть собі горизонт планування людей, які усвідомлюють, що будь-якої миті може повернутися радикальна влада. І вона зрештою кілька разів поверталася. За цей час в Афганістані виросло два покоління громадян, які відвикли від мирного життя. Звісно, дехто співпрацював з тими, хто прийшов на їхню землю зі зброєю, — спочатку з шураві, а потім з американцями. Але була й велика частина населення, яка всі ці роки щиро вважала, що з чужинцями слід боротися. І для них це стало способом і сенсом життя та виживання.

Чужинці, хоч би як вони себе називали — визволителями, окупантами або воїнами-інтернаціоналістами, — ніколи надовго не затримувалися в цій країні

Прихід талібів — це тільки ще одна синусоїда в житті країни. До чого вона призведе — складно сказати. При цьому треба розуміти, що Афганістан — це порівняно невелика країна, яка вже півстоліття протистоїть двом найбільшим світовим державам — спочатку СРСР, пізніше США. І для людей, яким роками доводилося протистояти таким великим системам, єдиною можливістю вижити було збереження максимального рівня агресії, радикальності та войовничості.

При цьому мільйони афганців по всьому світу, які не захотіли свого часу залишатися в Афганістані, вважають, що в них украли країну. А ті, хто залишилися, завжди вважали іноземних військових чужинцями на своїй землі. І їх важко за це засуджувати. До того ж ті, хто залишився в Афганістані, опинилися між двох вогнів. З одного боку, це іноземні солдати, а з іншого — радикальні групи, які вважають зрадниками тих, хто співіснував з іноземною владою.

Мені дивно читати відгуки про те, що, мовляв, моя родина свого часу виїхала з Афганістану, тому нам пощастило, а от комусь не пощастило. Так, мене восьмирічного з Кабулу вивіз батько, якому тоді було 35 років. Наша родина в одну мить втратила батьківщину. Чимало моїх родичів опинилися в еміграції. Комусь пощастило більше, комусь менше. Проте всі вони в зрілому віці опинилися в іншій країні, де заробляли на життя чорною роботою.

Жоден емігрант у першому поколінні не став щасливою людиною в чужій країні. Емігранти, які тікали від війни, це люди нещасні.

Мені сумно від того, що відбувається в Афганістані зараз. І я не знаю, якими будуть наслідки. Тим часом слід зауважити, що нинішній Талібан це вже складніша структура, ніж просто радикальна чи військова група. Це вже військово-політична група. Адже таліби налагоджують свої контакти і зв’язки із зовнішнім світом. Вони навчилися вести політику. Гадаю, що вони навіть намагатимуться якось виправдати свої дії. Питання, як це відбуватиметься і в який спосіб. Дуже сподіваюся, що ті, хто планував жити в країні найближчі 10 років, принаймні, прогнозували такі наслідки й до чого це призведе. При цьому важливо, як поводитиметься й зовнішній світ — Росія, США, Китай — щодо цієї військово-політичної сили, яка представлятиме Афганістан.

Слухайте подкаст на цю тему

Єфрем Лукацький

голова представництва Associated Press в Україні, з вересня 2001‑го по січень 2002‑го працював фоторепортером в Афганістані

Афганістан — це дивовижна країна й дивовижне місце. Враження, ніби афганці живуть в іншому світі чи на іншій планеті. Природно, ми хочемо принести їм нашу культуру й наші цінності. І афганська молодь цього дуже прагне. Проте таких людей надто мало.

За 20 років західна й, зокрема, американська цивілізація не змогли виховати достатній прошарок людей, здатних утримати демократичний розвиток Афганістану. Та й ті, хто міг чогось навчитися, мріяли про одне: виїхати з країни. Лишався дуже тонкий прошарок інтелектуалів, ладних щось зробити. Гадаю, таких людей було менш як 1 %. Тепер і вони тікають із країни.

Річ у тім, що в Афганістані дуже низький рівень освіти. Ледь не 95 % населення неписьменні. А це чудове підґрунтя для розвитку релігійного фанатизму. Усе, що вивчають афганці, — це Коран. Тому на першому місці для них релігійні закони, а мул­ла — найголовніший наставник. Тому й не дивно, що таліби з такою швидкістю захопили владу.

До того ж там процвітають кумівство, корупція, в пошані усілякі дарунки. Додайте до цього брак розуміння європейської культури. От і сталося те, що мало статися.

При цьому мешканці Афганістану страшенно довірливі. Їх легко в чомусь переконати, оскільки вони все приймають за чисту монету. У них такі ж величезні, сяючі й відкриті очі, як і багато тисяч років тому.

До речі, працювати фоторепортером в Афганістані дуже легко. Афганці не ховаються від камери й із задоволенням позують.

Пригадую, як у місті Мазарі-Шариф, що на півночі країни, відкрився перший кінотеатр і я пішов фотографувати афганців. Це було особливе видовище. Адже до того, за талібів, взагалі вбивали за телевізор чи кінотеатри. Того разу демонстрували індійський фільм, а я дивився на обличчя глядачів. Таких очей, як у афганців, ніде не побачиш. А на їхніх обличчях грали такі щирі емоції. Вони, як діти, повністю занурилися в сюжет фільму і його вигаданий світ.

До речі, в Мазарі-Шарифі є унікальний храмовий комплекс Розії Шариф, або Блакитна мечеть. Хоча насправді це мавзолей, де, за переказами, міститься могила халіфа Алі. Через те Блакитна мечеть — місце паломництва й поклоніння, зокрема шиїтів.

Таких очей, як у афганців, ніде не побачиш

За легендами, улюбленим птахом халіфа був білий голуб. Тому по всьому дворищу цього величезного комплексу мешкають тисячі білих голубів. Жодного сірого. Місцеві жителі вважають: якщо комусь на голову сіла улюблена птаха халіфа — це знак, що його благословляє пророк. У перший же день я пішов до мечеті й мені на маківку сів голуб. Побачивши, як пророк благословляє іноземця, афганці прийшли у справжній екстаз.

Мене дуже хвилюють нинішні події в Афганістані. Адже, коли 20 років тому в країну прийшли американці, афганські дівчата дістали можливість вступати до місцевих вузів. Жінки могли бути без чадри чи з відкритими руками, за що раніше Талібан убивав. І тепер мені моторошно від того, куди подінуться всі ті жінки й дівчата.

Усі розуміють: нічого доброго там не буде. Таліби вбивають дуже швидко й легко. Настануть закони шаріату. А про права жінок в Афганістані, на жаль, можна буде забути.

Як на мене, нинішня ситуація в Афганістані перегукується з романом братів Стругацьких Важко бути богом.

Немає сумнівів, що всередині країни почнуться показові страти, розгорнуться переслідування за проєвропейські та демократичні погляди. Найімовірніше, основний вплив на країну матиме Пакистан.

Не знаю, чи захочуть таліби виходити за межі Афганістану й поширювати свій вплив на сусідні Узбекистан і Таджикистан. Хоча це якоюсь мірою безсумнівно буде. Проте представники Талібану не зможуть десятиліттями жити в кам’яній добі. Їм потрібна буде медицина, ще щось. Тому, можливо, хоч так вони поволі й за багато років зможуть наблизитися до здобутків цивілізації. Адже війна все знищила.

Читайте цей матеріал у свіжому номері журналу НВ — № 31 від 19 серпня 2021 року