Пекло на Землі

Жорстока сутичка за сирійське місто Алеппо має наблизити кінець затяжної війни в Сирії, яка знищує цілу країну та її мешканців, погрожуючи розвалити навіть Євросоюз

 

Іван Яковина

 

 

Громадянська війна в Сирії за п'ять років своєї історії стала конфліктом, унікальним за кількістю учасників і паралельно розвинутих сюжетів. Режим Башара Асада прагне зберегтися у владі в Дамаску, переламавши хребти будь-яким опозиціонерам — незалежно від ідеології.

Ісламська опозиція сподівається скинути Асада, створивши сунітську державу з елементами демократії. Курди мріють про власну автономію (або навіть незалежну державу) вздовж всього південного кордону Туреччини. Ісламська держава будує свій кровожерний халіфат, сподіваючись на швидкий кінець світу. І це лише внутрішні гравці. Є і зовнішні, у яких власні цілі та завдання в Сирії.

Росія сподівається на збереження у владі Асада, який гарантував би їй збереження (і навіть розширення) впливу на Близькому Сході, авіабазу в Латакії та пункт забезпечення ВМФ у Тартусі. Туреччина сподівається на перемогу в Сирії поміркованих ісламістів, релігійно й ідеологічно близьких Партії справедливості та розвитку президента Реджепа Таїпа Ердогана. Ще важливіше завдання Анкари — запобігання появі курдського утворення біля своїх кордонів.

Катар і Саудівська Аравія хотіли б тріумфу ісламістів з Аль-Каїди, які змінили вивіску. Нині вони називаються Фронт завоювання Сирії, але, по суті, це ті самі люди: щось середнє між ісламською опозицією і бойовиками ІД. Для арабів із Затоки вкрай важливо, щоб перемогу у війні не здобув Асад, якого вони сприймають продовженням Ірану — свого заклятого ворога. Тегеран підтримує сирійського президента, переслідуючи власну стратегічну мету — створення прямого шляху суходолом з Тегерана в Латакію, до Середземного моря.

Захід у цій системі не хоче однозначної перемоги жодної зі сторін, розуміючи, що переможеним загрожуватиме різанина і геноцид. У США і Європі мріють лише про те, щоб весь цей жах скоріше закінчився. Як справедливо відзначав у своїй колонці для The New York Times Томас Фрідман, продовження цієї війни Євросоюзу загрожує розвалом через наплив біженців і зростання праворадикальних настроїв у країнах Європи, а Вашингтон таким чином ризикує втратити свого головного союзника в світі — ЄС.

Проте множинність учасників конфлікту і масована допомога їм із‑за кордону довго не дозволяли будь‑якій із сторін досягти стратегічної переваги над опонентами. На успіхи однієї зі сторін спонсори іншої незмінно відповідали розширенням потоку допомоги своїм клієнтам, нівелюючи перевагу супротивника, яка намічалася. Однак останніми тижнями в головному сюжеті цієї війни намітився перелом.

Місто Алеппо — головний економічний центр Сирії, друге за кількістю жителів місто країни — з 2013 року розділене приблизно на дві частини. Схід перебуває в руках радикальної ісламської опозиції — його зі зброєю в руках захопили бойовики сирійської Аль-Каїди (Фронт аль-Нусра), які спочатку "прийшли на допомогу" нечисленним місцевим прозахідним повстанцям, а пізніше відтіснили їх на узбіччя, ставши головною силою в східній частині міста. Саме після їхньої появи в Алеппо почалася історія видимої збройної присутності в Сирії Фронту аль-Нусра, сформованого переважно з іноземців. Лише ціною неймовірних зусиль і втрати позицій на інших ділянках фронту уряду Сирії вдалося відстояти західну частину міста, не дозволивши супротивнику взяти його цілком.

Набуття контролю навіть над половиною Алеппо вдихнуло в повстання нове життя. І світська опозиція, і ісламісти, які набували впливу, і їхні спонсори за кордоном стали розглядати місто як "повстанську столицю", де можна створити альтернативні органи керування країною, консолідувати сили і претендувати на міжнародне визнання. З того часу битва за Алеппо стала центральною у всій війні. Повсталі мали намір оточити західну частину міста (і це їм майже вдалося в 2015 році), щоб потім штурмувати його і взяти під свій повний контроль. Режим Башара Асада вкладав величезні ресурси і зусилля, щоб цього не допустити.

Із вступом у війну російської авіації ситуація розвернулася на 180 градусів.

Уряд Сирії отримав можливість оточити східну частину Алеппо, а потім почати його штурм, щоб покласти край існуванню альтернативного центру влади в своїй країні.

Перемир'я, укладене за тиждень до початку штурму, слугувало лише одній меті: концентрації урядових сил і засобів на околицях повстанської частини міста.

Через жорстокі релігійні порядки, встановлені ісламістами в східній частині міста, ще на початку їхнього правління її покинули практично всі християни, шиїти, алавіти, представники інших несуннітських конфесій і просто люди, які не вважають себе особливо віруючими. Втікали вони здебільшого на захід — в урядову частину міста, де умови теж непрості, але без побиття камінням, відрубування голів, кінцівок і інших "шаріатських" нововведень.

Зрештою населення східної (великої) частини Алеппо "всохло" приблизно до 250 тис. осіб (точних даних, звісно, ні в кого немає). У західній, ледь порушеній війною, залишилося близько 1 млн людей. Все це дало уряду привід почати операцію щодо штурму східної частини міста. Однак різномасті повстанці звідти нікуди не поділися, а свою частину Алеппо вони перетворили в справжню фортецю. Рішення, мабуть, підказали російські генерали: будь-які осередки опору і життєво важлива інфраструктура мають бути знищені артилерією і авіацією. Місту підготували долю російського Грозного.

Перед повільним і обережним просуванням сирійських військ, а також їхніх союзників з Іраку, Ірану і Лівану міські квартали зазнають нищівного бомбардування з повітря. Просування урядових наземних сил йде повільно, а жертви серед мирних жителів, які не встигли втекти, обчислюються десятками і сотнями осіб.

Такий підхід до штурму міст у XXI столітті у світі вважається неприйнятним. Росію і Сирію з трибуни ООН звинуватили у скоєнні воєнних злочинів, світові лідери від Франсуа Олланда до Гілларі Клінтон заговорили про необхідність проведення суду над керівництвом цих країн за фактом різанини в Алеппо.

Однак будь-який трибунал подібного роду може бути розпочатий тільки після військової поразки передбачуваних злочинців. Зараз же вони перемагають. Крім того, для проведення суду необхідно буде зібрати докази злочинів, а збирати їх у східному Алеппо зможуть лише ті, хто його контролює. З великою часткою ймовірності можна сказати, що руїни міста дістануться урядовим військам, які проти себе, звісно, свідчити не будуть.

Всі розмови про трибунал і покарання воєнних злочинців, так само як і про застосування американської авіації для зупинення наступу сирійських військ на Алеппо — лише елемент дипломатичного і політичного тиску. До появи в Білому домі нового президента американці на різкі кроки з непередбачуваними наслідками, найпевніше, не зважаться. Цим і поспішають скористатися росіяни, сирійці та іранці, прагнучи встановити свій контроль над Алеппо до 20 січня 2017 року — дня інавгурації президента США.

Світове співтовариство, як часто буває, ллє крокодилячі сльози за жертвами бомбардувань, не збираючись нічого зробити для полегшення їхніх страждань. Які‑небудь дії (судові або військові) проти російських і сирійських керівників малоймовірні і ще через одну важливу причину: в найближчі місяці або навіть тижні почнеться штурм Мосула — майже повного іракського аналога сирійського Алеппо.

Різниця лише в тому, що місто це зайняте ісламістами не наполовину, а повністю, і атакуватимуть його не російські, а американські союзники, причому прикриття з повітря і бомбардування різних об'єктів в Мосулі будуть здійснювати ВПС США. З високою часткою впевненості можна припустити, що число жертв серед мирного населення буде навіть більшим, оскільки бойовики Ісламської держави, які контролюють місто, не випускають з нього людей, маючи намір використовувати їх як живий щит.

Тому сумна історія міста Алеппо може стати важливим, але лише епізодом на тлі майбутньої трагедії Мосула. Відповідати за вельми ймовірні злочини там ніхто, звісно, не має наміру, тому і створювати прецедент з Алеппо навряд чи будуть.

Взяття обох цих міст дозволить істотно наблизити загальний кінець війни. Без Мосула Ісламська держава позбудеться економічної бази і навіть символічної присутності в Іраку. По суті, половина ІД відійде в історію. Встановлення урядового контролю над Алеппо зламає хребет повстання в Сирії, позбавивши опозицію навіть надії на власну столицю. Методи для здійснення цих завдань, звісно, далекі від гуманних. Але альтернатива — ще гірше: нескінченна війна.