Майже Майдан. 22 роки тому бійкою з Беркутом у Києві завершилася акція Україна без Кучми — фото, відео

NV згадує ключові події того дня.

Що передувало 9 березня

28 листопада 2000 року — лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз оприлюднив у Верховній Раді «плівки майора Мельниченка» — записи з кабінету президента Кучми, що давали підстави звинуватити його у замовленні викрадення і вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.

15 грудня 2000 року — масовий мітинг під гаслом «Україна без Кучми». Головна вимога — розкриття правди у справі Гонгадзе, відставка керівництва силових структур. Прессекретар Соцпартії Юрій Луценко, працівник банку й громадський діяч Михайло Свистович та екснардеп Володимир Чемерис ставлять перший намет на Майдані Незалежності. Чинні депутати парламенту заважають міліції його зносити.

27 грудня 2000 року — київська влада оголошує про реконструкцію Майдану, прибуває техніка, площу перегороджують. Учасники протесту вимушені прибрати намети.

14 січня 2001 року — ще одна масова акція протесту. Намети повернули, тепер їх розмістили вздовж Хрещатика.

25 січня 2001 року — імпровізований трибунал над Кучмою на Майдані. Опудала президента спалюють та вішають.

6 лютого 2001 року — міліція зносить наметове містечко, активісти його відновлюють.

9 лютого 2001 року — створення громадсько-політичної ініціативи Форум національного порятунку. Його мета — усунення від влади Кучми як уособлення «кримінального режиму», конституційне обмеження повноважень президента. Серед засновників — Мороз та щойно звільнена з посади віцепрем'єрки Юлія Тимошенко (13 лютого її заарештують). Рух Україна без Кучми у координаційній раді форуму представляв Чемерис.

13 лютого 2001 року — Кучма, спікер Ради Іван Плющ та прем'єр-міністр Віктор Ющенко оприлюднили Заяву трьох — звернення до українського народу, яке засуджувало опозицію. Дії противників влади названо «різновидом націонал-соціалізму».

1 березня 2001 року — знесення наметового містечка спецпризначенцями та комунальниками. Радикальні протестувальники потім закидали Луценкові та іншим координаторам акції змову з міліцією щодо зняття наметів.

8 березня 2001 року — збори організаторів руху Україна без Кучми ухвалюють рішення провести наступного дня масову демонстрацію. Активісти домовилися не дозволити президентові покласти квіти до пам’ятника Тарасу Шевченкові у 187-у річницю з дня народження поета.

«Бо вже той день, коли…»

На 9 березня 2001 року припадає кульмінація та водночас фінал акції Україна без Кучми, яка стала передвісницею двох українських Майданів.

02:00 Близько 150 активістів блокують пам’ятник Шевченкові.

07:30 Загін міліції відтісняє протестувальників до парку. У сутичці удару по голові дістає народна депутатка від Соцпартії Валентина Семенюк. Члени УНА-УНСО та студенти, які представляли рух За правду, марно намагаються прорвати потрійний ланцюг правоохоронців. Вісьмох протестувальників затримують.

08:30 Президент Леонід Кучма, голова уряду Віктор Ющенко та перший віцеспікер Ради Віктор Медведчук покладають квіти до монумента Кобзарю. Негайно після церемонії Кучма залишає Київ, вирушивши до Закарпатської області; офіційний привід — нарада з питань допомоги постраждалим від повені.

08:50 Правоохоронці відкривають доступ до пам’ятника. Опозиціонери скидають з постаменту кошики з квітами, що поклали урядовці.

09:00 Частина мітингарів рушає до Міністерства внутрішніх справ, вимагаючи звільнення затриманих. Міліція йде на поступки; невдовзі усіх вісьмох випускають.

12:00 У парку Шевченка розпочався мітинг об'єднаної опозиції. Майже всі оратори наприкінці виступу виголошували: «Кучму геть!» Скандування підхоплювали присутні.

14:00 Початок ходи центром Києва, за даними істориків, колона налічувала від 10 до 15 тисяч осіб.

15:00 Колона підходить до перехрестя вулиць Лютеранської та Банкової, поряд — Адміністрація Президента, щільно оточена Беркутом. Спецпризначенці зі щитами та кийками висуваються ближче до демонстрантів. У бік беркутівців летить каміння. (Пізніше члени УНА-УНСО, котрі охороняли ходу, заявляли, що міліціонери провокували людей у колоні). Розпочинаються сутички. Частина мітингарів атакує лави правоохоронців, застосовуючи бруківку, елементи вуличної огорожі та коктейлі Молотова. У відповідь беркутівці б’ють людей кийками та труять сльозогінним газом. Бійка триває близько 40 хвилин. Дивом обходиться без серйозних травм з обох боків.

17:00 Спецпризначенці штурмують штаб-квартиру УНА-УНСО. Уся верхівка організації на чолі з Андрієм Шкілем затримана.

21:00 «Сафарі» на центральному вокзалі Києва. Загони міліції десятками хапають молодих людей, котрі чекають на вечірні потяги у західному напрямку. Затримують усіх, хто мав наліпки з символікою акції Україна без Кучми, стрічки з кольорами національного прапора або просто розмовляв українською. У МВС заявили про близько 200 доставлених у відділки; журналісти та нардепи, котрі прибули на місце подій, оцінюють число затриманих у майже пів тисячі.

Що сталося далі

…Акція Україна без Кучми на цьому припинилася, хоча мітинги та пікети Генпрокуратури з вимогою розслідувати справу Гонгадзе тривали впродовж усього 2001 року.

…19 членів УНА-УНСО були засуджені за участь у масових заворушеннях на терміни від двох до п’яти років ув’язнення. Шкіль вийшов на волю 2002 року після обрання народним депутатом. Решті пом’якшили покарання, до середини 2004-го всі були відпущені з колоній. Парламентська асамблея Ради Європи визнала всіх фігурантів «справи 9 березня» політичними в’язнями.

…29 травня 2001 року Ющенка звільнили з посади прем'єр-міністра.

…Кучма у березні 2001 року відправив у відставку міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, якого вважали відповідальним за наказ про стеження за Гонгадзе. Натомість полковник МВС Олександр Савченко, котрий відповідав за громадську безпеку в Києві 9 березня, отримав підвищення.

…Наступні велелюдні демонстрації у Києві відбулися восени 2002 року в межах акції Повстань, Україно!

…Причетність Кучми та його оточення до загибелі Гонгадзе не доведена у судовому порядку. Замовників викрадення та страти журналіста не названо досі.

Як склалися долі деяких учасників тих подій

Леонід Кучма. На посаді президента перебував до 2005 року. Після цього активної участі у публічній політиці не брав. У 2015—2018 та 2019—2020 роках був главою делегації України у Тристоронній контактній групі щодо врегулювання ситуації на Донбасі. На момент російського вторгнення в Україну Кучма перебував у себе вдома в Києві і нікуди не виїжджав. 10 березня 2022 року його прессекретарка Дарка Олефір оприлюднила заяву Кучми, у якій він закликав земляків боронити батьківщину «без поділу на партійні колони, без особистих інтересів та старих чвар, об'єднавшись навколо прапора, армії, президента» та наголосив, що Україна ніколи не стане Росією. 13 травня 2022 року Кучма разом з Ющенком та Порошенком закликали світову спільноту допомогти евакуювати військових і цивільних з Азовсталі.

Юрій Луценко. За президентства Віктора Ющенка — міністр внутрішніх справ. За Петра Порошенка — генеральний прокурор України. 2012 року був засуджений до чотирьох років ув’язнення за перевищення службових повноважень, помилуваний президентом Віктором Януковичем у 2013 році. Арешт та ув’язнення Луценка були визнані ЕСПЛ політично вмотивованими. Активний учасник революцій 2004-го та 2013—2014 років. 2021 року вирішив стати телеведучим на 5 каналі. Наприкінці грудня 2022 року розповідав в інтерв'ю, що після початку повномасштабного вторгнення Росії вступив до Сил територіальної оборони і до серпня служив у 206-му батальйоні, а зараз перебуває в Бахмуті у підрозділі аеророзвідки. 8 лютого 2023 року Юрій Луценко повідомив, що отримав звання капітана. 22 лютого 2023 року головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний призначив Луценка командиром взводу ударних безпілотників. 4 березня 2023 року Луценко заявив, що його перевели з Бахмута до тероборони, а його підрозділ — на інший напрямок, назвавши це «політичною помстою».

Андрій Шкіль. Голодував у СІЗО під час арешту у «справі 9 березня». Народний депутат трьох скликань. З 2013 року мешкає у Франції, стверджуючи, що кримінальне провадження проти нього за події 2001 року не закрито, а лише призупинено, і він може сісти за ґрати у разі повернення.

Володимир Чемерис. Більше не брав активної участі у політичних проєктах. Не підтримав Помаранчеву революцію, натомість засудив режим Януковича за жорстокість до мітингувальників під час Євромайдану. З 2018 року — завсідник політичних шоу на проросійських телеканалах.

Олександр Савченко. Вершина його кар'єри у МВС — посада заступника міністра у 2007—2010 роках. Після звільнення з органів працював у НАК Нафтогаз України. У 2017 році — заступник голови Київської ОДА, в 2018—2019-му — голова Волинської ОДА.

Спогади

Ігор Гузь (майбутній нардеп, у 2001 році — активіст руху За правду) у Живому журналі (2010 рік): Ввечері (9 березня 2001 року — ред.) ми, група студентів з Луцька, повертались на залізничний вокзал з надією на майбутні перемоги і швидкий кінець «режиму». Всі в тогочасній опозиційній символіці, з прапорами та мегафонами в руках. Тут на нас і чекали. Спочатку працівники Беркуту, не відповідаючи на жодні звертання та зауваження, заштовхали нас у автомобілі та «підвезли» до центрального входу вокзалу, де вже було декілька сотень студентів. Тоді один з міліціонерів в званні підполковника розсік мені губу з криком: «Уроды бандёровские!». Далі захоплююча подорож у автозаку, в якому помістилось з тридцять п’ять чоловік.

Як виявилось, нас привезли до Подільського райвідділу міліції. Попередній шмон і запроторення у камери, які були переповнені молодими людьми; для прикладу, у моїй було 28 осіб. Лежали та сиділи «один на одному».

І почалося. Ніч з 9 на 10 березня мені запам’ятається на все життя. За цей короткий проміжок часу я «відбув» близько 10 допитів. СБУ, МВС, прокуратура, ще якась кримінальна міліція та інші подібні структури. Зйомка на відеокамеру; відбитки пальців; спільний з оперативниками пошук мого обличчя на оперативних зйомках ранкового штурму; численні погрози «сісти на років п’ять» за спробу повалення існуючого державного ладу. І так до самого ранку.

Юрій Луценко у фільмі Обличчя протесту (2003 рік): Ніхто не збирався його (Кучму — ред.) фізично затримувати. Ми хотіли, аби він відчув, що країна незадоволена його правлінням. Щоб він не з екрану телебачення і оперативних зводок, а особисто, на власній шкірі відчув ступінь накалу в країні.

Найважче було зупинити тих, хто дуже сильно розізлився на владу, особливо людей похилого віку. Бабушки вишкрібали руками каменюку, щоб запустити її в міліцію.

Нас змусили переступити межу і відповісти на провокацію силою. І це було погано. Я тоді відчув: на цьому буде злам революційного руху. Так воно, на жаль, і сталося.

Михайло Свистович, співорганізатор акції, інтерв'ю Українській правді (2006 рік): Спершу всі були задоволені, навіть політики — мовляв, ми довели, що сильні, навіть у відкритому протистоянні, і готові на жертви. І тільки через два тижні стало зрозуміло, що частина людей злякалася потенційних репресій, а інша частина — хуліганських дій…

У 2001-му головною нашою проблемою була нестача коштів. Грошей не вистачало катастрофічно, а всі політики економили на вибори-2002, вважаючи, що Кучми тоді вже не буде.

Андрій Шкіль, сайт Радіо Свобода (2013 рік): Україна без Кучми програла, хоч мала більші підстави для райдужних надій: адже «касетний скандал» потяг за собою звільнення голів СБУ та МВС — [Леоніда] Деркача і Кравченка. Розгублений Кучма то таврував маніфестантів «фашистами», то жертвував «орлами бойовими». Хай там як, а ситуація на вулиці не могла його не зачіпати, й був момент, коли Кучма дійсно зібрався у відставку і навіть підготував текст відповідної заяви.

У підсумку посаду Кучма зберіг, УБК розігнав, його бійці зачистили Банкову, його прокурори підготували «справу 9 березня», за якою я та інші провели за ґратами тривалий час. Але у 2004-му експрезидент уже не зважився підняти руку на Помаранчевий майдан.