Перш ніж привести євреїв у Землю Обітовану, Мойсеєві сказали водити їх пустелею сорок років. Причина проста і зрозуміла: для того, щоб люди позбулися рабства і стали по-справжньому вільними, має змінитися кілька поколінь. За чотири десятки років блукання пустелею і подолання одних труднощі за іншими старші покоління вимерли. До моменту, коли Мойсей був готовий привести своїх людей у Землю Обітовану, з них залишилися лише молоді і неспотворені рабством послідовники.
2017-й – особливий рік для мене. Сорок років тому, 17-річним хлопцем, я зайнявся правозахисною діяльністю. Це рішення визначило моє подальше життя і назавжди змінило ставлення до світу. У 1977 році я вирішив, що настав час стати на захист політичних в'язнів Радянського Союзу. Моєю першою справою був Сергій Адамович Ковальов. Пам'ятаю, як ходив по сусідах у Роттердамі, збираючи підписи під петицією до Леоніда Брежнєва з вимогою звільнити Ковальова. Багато з тих, хто наважився тоді підписатися під петицією, поставили лише хрестик, побоюючись, що одного разу радянські війська ввійдуть у Голландію, знайдуть їх і покарають.
Незабаром після цього я заснував Європейський комітет захисту Олександра Подрабінека, якого тоді заарештували і засудили до першого тюремного терміну. Тоді ж відомий радянський дисидент і політичний в'язень Володимир Буковський взяв мене під своє крило.
Минуло сорок років, а я все ще беру участь у русі щодо захисту політичних в'язнів в серці колишнього Радянського Союзу, Росії (яка, до речі, з радістю б відновила СРСР), а також борюся проти повернення до використання психіатрії проти політичних в'язнів в РФ і декількох інших колишніх радянських республіках.
Озираючись назад, я запитую себе, чи багато змінилося? Щось досягнуто або всі ці десятиліття були витрачені марно, і ми тупцюємо на місці?
З самого початку я займався, насамперед, тими політичними в'язнями, яких кинули у психіатричні лікарні. Ця практика була припинена з розпадом СРСР, причому, можливо, "старий лис" Едуард Шеварднадзе зробив для цього набагато більше, ніж ми з нашими роками правозахисної боротьби. Після цього я був повністю захоплений питанням реформування старої психіатрії в країнах колишнього Радянського Союзу. Поступово робота заснованої мною організації, Глобальної ініціативи у психіатрії, поширилася на Центральну і Східну Європу, а згодом – на африканські країни, Шрі-Ланку та Індокитай. Сотні першокласних професіоналів приєдналися до нашої роботи, ділилися своїми знаннями, працювали над сотнями і сотнями проектів, підтримували пацієнтів, їхніх родичів і націлених на реформи професіоналів. І всюди ми боролися зі старою системою, суть якої зводилася до ув'язнення людей, які страждають психічними розладами, у великих, нелюдських установах.
Завдяки цим проектам, маленьким і великим, а також знайомству з багатьма прекрасними людьми, які присвятили свій час і сили нашій спільній меті, сорок років пролетіли непомітно. Лише дивлячись на себе в дзеркало, я розумію, що це вже не той довговолосий правозахисник з 80-х, одягнений в чорну шубу або гоночну куртку, яка принесла мені славу «праворадикального лівака».
Багато ще потрібно зробити. Настільки багато, що від цього усвідомлення навіть можна впасти в депресію. Рятує лише той факт, що люди досі вступають до наших лав. Приходять нові покоління, які вірять в те ж, що і ми. І вони готові присвятити свій час і сили боротьбі за ці ідеали. У багатьох країнах, де ми працювали або продовжуємо працювати, ситуація кардинально змінилася, причому на краще. Але більшості наших, судячи з усього, надто оптимістичних цілей все ще не досягнуто.
Особливо засмучує ситуація в країні мого першого інтересу, в Радянському Союзі або, як його тепер називають, Росії. Я не випадково пов'язую СРСР з Росією. За останнє десятиліття СРСР був повністю відтворений вірним спадкоємцем Юрія Андропова, начальника КДБ 1967-1982 років, який став моїм головним противником (хоча він про це не здогадується, звісно ж). За часів вірного учня Андропова, Володимира Путіна, Росія скотилася назад до старих радянських порядків, стала чимось накшталт китайської версії СРСР. Ви можете спокійно робити бізнес і заробляти на сировині, але зобов'язані при цьому тримати рот на замку, а також триматися подалі від "п'ятої колони" і "ворогів народу". Путін зумів об'єднати найгірше, що є в капіталізмі і сталінізмі, а також задіяти весь потенціал ФСБ для підриву західної демократії. Він також повернувся до практики використання психіатрії в політичних цілях, хоча це ще не перетворилося на систематичні репресії, як було при Радянському Союзі.
Боюся, що нинішня ситуація набагато небезпечніша, ніж сорок років тому, коли я починав займатися правозахисною діяльністю. Мене лякає майбутнє. Не моє, а моїх дітей і улюблених людей. Я переживаю за майбутнє країн, колишніх радянських республік, які зуміли позбутися російського панування і більшою чи меншою мірою скинути з себе кайдани совєтизму.
Протягом цих сорока років я емігрував у колишній СРСР – спочатку емоційно, а потім і фізично. Я став частиною регіону, який тепер називаю своєю домівкою. Втім, ця еміграція мала і свої наслідки. Коли в 2003 році президент Адамкус зробив мені честь і надав литовське громадянство, я чітко розумів, що це дає мені не тільки права, але й накладає зобов'язання. Це, наприклад, означає, що потрібно викривати темні сторінки історії країни, такі як Голокост, а також захищати її від невгамовного бажання деяких росіян назвати Литву "своєю", тобто, частиною Російської імперії. Те ж почуття обов'язку я відчуваю до інших країн цього регіону, які називаю своїми – підтримувати, захищати, критикувати і допомагати перетворити пострадянське суспільство на громадянське суспільство, засноване на верховенстві права.
Сорок років пролетіло як одна мить. Але сидіти і відпочивати часу немає. Путін у Росії, Трамп у Сполучених Штатах, перспектива Ле Пен у Франції і Вілдерса в Нідерландах – цього достатньо, щоб змусити ворушитися навіть труп. Думаючи про ті загрози, які чекають нас попереду, я відчуваю в собі ту ж енергію, що і сорок років тому, коли починав свій довгий і звивистий шлях без розуміння кінцевої мети.
Більше поглядів тут