На київському Подолі, де я живу, ранок виборів видався на подив тихим, ясним і погожим. Вийшовши на балкон перевірити температуру забортного повітря, я виявив заспокійливу картину: Андріївська церква купалася в променях сонця, що сходить, від трохи вкритої зеленню Володимирської гірки піднімався пар, а залитими сонцем вулицями котилися поодинокі перехожі. З боку парку чулося дзвінке щебетання якихось пташок, а з вікна сусідської квартири - наростав шум грандіозного скандалу.
Живуть там чоловік і дружина, що абсолютно очевидно розійшлися в оцінках поточної політичної ситуації в Україні, а також окремих її керівників. Там явно наростала ентропія, хаотично пересувалися важкі предмети. У своїй дискусії подружжя рясно застосовувало настільки яскраві мовні звороти, що я на секунду засумнівався в перспективах їхнього шлюбу (забігаючи наперед скажу, що побоювання виявилися марними, ввечері з того ж вікна звучали зовсім інші звуки).
У будь-якому випадку, цей епізод перемкнув настрій зі споглядального на діловий. Незважаючи на ранній ранок вихідного дня, треба було зробити трудовий подвиг - відвідати місце голосування Юлії Тимошенко. За щасливим збігом, вона голосувала в знаменитому сотому ліцеї (кузні кадрів сучасної української еліти, де, наприклад, викували одного відомого очкарика - депутата-єврооптиміста). А ліцей цей всього за кілька сотень метрів від мого будинку.
До 11 ранку - запланованого часу голосування екс-прем'єр-міністра - було досить багато часу, тому я зайшов випити кави в улюблену кав'ярню. Там виявився один з начальників міського видання The Village (дуже гарне, до речі). Він повідомив, що поки що не вирішив, за кого голосувати, але заради виконання громадянського обов'язку збирається навіть з'їздити в інше місто, оскільки зареєстрований саме там.
Під час подальшої бесіди, до якої підключилися й бариста, ми прийшли до якогось спільного розуміння, яких кандидатів можна вважати гідними, а за кого голосувати ні в якому разі не можна. Задоволений мирним закінченням переговорів, я розійшовся з приятелями і вирушив назустріч виборам - до сотого ліцею.
На Покровській вулиці, де розташований цей славний навчальний заклад, також розташувалася і резиденція посла США. Тому наявність важко екіпірованих патрулів на далеких підступах до ліцею я вважав турботою про безпеку Марі Йованович. Але тут же з'ясувалося, що це не так: один шафоподібний поліцейський, уважно розглядаючи американський прапор, задумливо запитав щуплого начальника: "А чиє це посольство?" Той терпляче пояснив, що американське. Але не посольство, а резиденція. Той, що запитував, засяяв.
Але справжнє життя вирувало навпроти Покровської церкви, що дала назву вулиці. Перед ліцеєм було багатолюдно. Юлію Тимошенко чекали міцні люди у військовій формі з квітами, вгодовані люди в блискучих піджаках з квітами, дами на височенних шпильках з квітами, підозрілі тітушкоподібні особи з квітами і кілька десятків сонних журналістів з мікрофонами. Я ж там був з важким почуттям.
Публіка навколо (за винятком журналістів) виглядала відвідувачами дорогого ресторану з "лихих дев'яностих". Одного цього достатньо, щоб зрозуміти: воцаріння їх володарки буде твердим і впевненим кроком у минуле. На підтвердження цієї думки один з мордатих чоловіків з квітами почав прямо там досить нахабно підкочувати до журналістки. Виглядало це так собі. Вона, втім, холодно його послала за всім відомою адресою, що було цілком доречно.
За відсутності Тимошенко люди з групи її підтримки розважалися спільними селфі. Журналісти збивалися в групи, скаржачись на очікувану нескінченність нового дня. Я зустрів знайомих польських колег, які не приховували професійного інтересу в зовсім іншому кандидаті - Володимирі Зеленському.
Розповіли, що у них на батьківщині зараз йде активна суперечка, про те, як правильно вимовляти його прізвище - використовуючи місцеву фонетику чи українську? (Буква "L" звучить по-різному). Поки що, як я зрозумів, вони зійшлися на нейтральному варіанті - називають його просто "Зе". (Але суперечку не закінчено!).
Кожна дорога машина, що проїжджала повз, викликала серед присутніх легкий ажіотаж - всі чекали появи Тимошенко. Вона затрималася лише трохи - прийшла з чоловіком і групою депутатів від своєї партії. Сказавши всім "Доброго ранку!", Тимошенко вирушила до ліцею - голосувати.
І тут почалося дійство, яке пізніше в цей день я побачив ще двічі: багатоногий і багаторукий вал журналістів, озброєних камерами, триногами, штативами, мікрофонами, якимись палицями і гачками, покотився перед кандидатом у будівлю, зносячи на своєму шляху все і всіх. Кожен з репортерів прагнув зайняти найвигідніше для зйомки місце. При цьому вони голосно обмінювалися не надто дружніми зауваженнями про сексуальні переваги і орієнтації один одного. Мирні виборці, що трапилися на шляху цієї навали, в паніці розбігалися на всі боки, побоюючись за своє фізичне і психологічне самопочуття.
Тимошенко з чоловіком отримали бюлетені, заповнили їх у кабінках і проголосували. Кандидат при цьому виголосила невелику промову, в якій повідомила всім, хто цікавиться, що все буде добре (хотілося запитати - у кого?), а також пообіцяла, що "весна переможе". Як з'ясувалося пізніше, вона не так вже й помилялася.
Вже на вулиці Тимошенко відповіла на ще кілька нічого не значущих запитань. Цікаво було інше: з'явилося пояснення присутності біля ліцею тітушкоподібних осіб. Вони, мабуть, були покликані символізувати радісний народ. Розгорнувши саморобні яскраві плакатики з сердечками, квіточками і словами на підтримку Тимошенко, вони насуплено й мовчки йшли слідом, поки вона не зникла в машині.
Журналісти одразу втратили інтерес до подій. Ми з поляками вирушили на Оболонь, де опівдні в приміщенні морського коледжу повинен був голосувати Володимир Зеленський.
Під дивного вигляду "скелетом парусника в дитинстві", що стоять біля входу в цей заклад, теж уже зібралися журналісти і роззяви, які дізналися про швидку появу Зеленського. На вході до коледжу чергував якийсь моряк з капітанськими галунами на кітелі. Як і всі інші, він приготувався знімати зірку 95 кварталу на телефон.
Той вибрався з машини за півсотні метрів від дільниці. Описаний вище журналістський вал рвонув до нього, мало не знісши з ніг компактного кандида в президенти. Той навіть був змушений попросити не штовхатися. На запитання іноземного журналіста про те, що для нього означають ці вибори, Зеленський відповів наче словами з якоїсь пісні "This is my heart, this is my soul, this is everything!". Не надто інформативно, але до такої його манери спілкування люди вже почали звикати.
Дорогою на дільницю він багато жартував, розповів, що любить Вірменію і Грузію, причому остання дуже небезпечна в кулінарному сенсі - звідти легко виїхати, набравши кілька кіло. На вході до коледжу, під камеру моряка, висунув вимогу повернути йому дружину, яку поглинув байдужий журналістський натовп. Саме приміщення для голосування було дуже маленьким, тому побоюючись тисняви, я туди не пішов.
На вулиці стояли дві жінки з однією собачкою. Виявивши мою увагу до песика, одна з них сказала: "Лялю, посміхнися! Про тебе в газеті напишуть!" Та з задоволенням посміхнулася, розвалилася на асфальті і дала себе почухати (Ляля - це, зрозуміло, собачка, а не друга дама).
Зеленський тим часом затримувався всередині. Люди з його штабу намагалися якось організувати журналістів, поставивши їх у коло, щоб кандидат міг відповісти на запитання у відносній безпеці. Але з його появою багаторуконогий репортерський блоб піднісся, зламав нав'язані йому обмеження і ледь не розчавив Зе, що виконав громадянський обов'язок.
Той, правда, зміг вибороти собі клаптик землі, на якому дав імпровізовану прес-конференцію. Відповідаючи на чиєсь запитання, він досить самовпевнено оголосив, що "ера корупції в Україні закінчена", хоча до оголошення перших результатів було ще майже вісім годин.
Підібравши біля морського коледжу знудьгованого оглядача Радіо НВ Юрія Мацарського і ще одного колегу, я попрямував до Будинку Офіцерів - там збирався голосувати Петро Порошенко. Проїжджаючи уздовж Маріїнського парку я припустив, що президенту України зараз не дуже приємно дивитися на величезні яскраво-зелені газони з ледь пророслою весняною травою. "Порохом засіє", - відрізав хтось із заднього сидіння.
Ми з Мацарським проникли в будівлю будинку офіцерів, коли вона вже аж кишіла журналістами і співробітниками Держохорони (УДО). Обидві ці категорії громадян створювали справжній ліс з людей, серед якого мерехтіла одна з (колишніх?) активісток руху FEMEN. Ця обставина давала надію на деяку пікантність майбутньої процедури (надія не виправдалася, на жаль).
Більшість журналістів, які знімали, вишикувалися під стіною, за урнами для голосування. Журналісти, які пишуть, та інші курсували туди-сюди залою. Всі чекали президента, який затримувався. Фотографи розважалися тим, що клацали звичайних виборців. Ті з задоволенням позували, чекаючи всесвітньої слави. Дами, підправивши макіяж, навіть просили фотографів зробити ще кілька кадрів - для максимально карколомного ефекту. Я ж вирішив подивитися, як видавали бюлетені.
Люди голосували не дуже активно, але зате йшли цілими сім'ями. Увагу хлопчика років дев'яти привернули самі бюлетені: "Ого! Який величезний аркуш! Можна мені такий?" Співробітниця виборчкому максимально ніжно відмовила: "Ні, сонечко, тобі поки що ні". Але хлопець не засмутився і почав вивчати метровий папір. "О! Тату! Тут наше прізвище!". Чоловік середніх років, розписуючись за бюлетень, приречено промовив: "Звичайно. Адже це ж я..." Закінчення цієї історії я не дочекався, оскільки в залі з'явився президент зі своєю родиною.
Він отримав бюлетень сам, дочекався, поки це зробить дружина, яка, до речі, прекрасно виглядала, а також всі інші близькі родичі. Журналістський клубок і цього разу намагався розчавити кандидата, але не вийшло - на його захист стіною стали суворі держохоронці. Порошенко тримався урочисто, вагомо і значуще. Одразу було видно, що він налаштований дуже серйозно.
Втім, тут же сталося прикре непорозуміння: Петро Порошенко впустив бюлетень, наступив на нього, і намагаючись підняти, ледь не порвав. Мова тут не про президента, а про його внука-тезку, якому дід доручив донести лист до голосувальної кабінки. Багато хто тут же згадав про пророчі двері і вінки Віктора Януковича, що передрекли його президентську долю. Такі знаки не проходять непоміченими, все-таки Україна - країна містична, це ще Гоголь помітив.
Але бюлетень швидко підняли, Порошенко-старший поставив галочку в рядку з власним ім'ям і оголосив вже дуже втомленим журналістам, що голосував "за Україну", похвалився першим рейсом швидкісного поїзда "Київ-Маріуполь" і сказав, що по телефону привітав з черговою заслуженою перемогою боксера Олександра Усика. Якщо до перших двох тверджень питань не було, то от третє багатьох поставило в глухий кут, тому що днем раніше Дуду Нгумбу з Нігерії нокаутував інший український боксер - Олександр Гвоздик. Загалом, або президент щось переплутав, або він привітав Усика з перемогою Гвоздика. Я б тут не зловтішався. З усіма буває...
Після президентського голосування я не без задоволення вибрався із задушливого Будинку Офіцерів назовні. Сонце було все вище, а трава в Маріїнському парку зрадницьки зеленіла все яскравіше. Природа майже кричала: "Відпочинь!", Але ні. Після перерви на обід я вирушив до будівлі Центральної виборчої комісії, де, за чутками, відбувалося щось дивне.
За ЦВК кучкувалися поліцейські, збоку від будівлі стояв мікроавтобус з логотипом 5 каналу, а перед ним відбувалося щось дуже дивне. Там стояла величезна порожня сцена, на екрані якої йшла пряма трансляція Прямого каналу. У момент моєї там появи журналісти дуже голосно - на всю площу - обговорювали ситуацію з голосуванням у Молдові. З інтонацій і уривків фраз я зрозумів, що ситуація була тривожною - згущувалися фальсифікації.
Але не менш тривожною була і ситуація перед самою ЦВК. Крім Прямої сцени там було кілька десятків поліцейських і кілька сотень моїх ранкових знайомих - тих, кого прийнято називати "тітушки". Молоді люди зі слідами складного дворового дитинства на обличчях розосередилися у ряду наметів з написом "приймальня народного депутата України". Що це за депутати, і чому цим людям раптом знадобився їхній прийом, ніхто не говорив. Все це було схоже на підготовку до силового протистояння за ЦВК. Поліцейські, розуміючи це, помітно нервували. Тітушки - теж. Темна, глуха енергія почала накопичуватися біля ЦВК. Було ясно, що якщо в день виборів і трапиться щось дуже нездорове, то саме в цьому місці.
Хотілося залишитися там, але все-таки я вирішив дочекатися підсумків виборів у штабі Юлії Тимошенко. Судячи з низки непрямих ознак, тітушки могли бути якось з нею пов'язані, тому хотілося бути ближче до центру прийняття рішень.
Президентський передвиборчий штаб "Батьківщини" розташувався прямо над Подолом - в галереї Д12 на Десятинній вулиці. Людей у будівлі було небагато, місця для журналістів перед сценою були заповнені відсотків на тридцять. Грала тиха музика, присутні жували печиво і пили каву, люб'язно надану помітно невеселими господарями. Вони явно щось відчували, і цей настрій передавався оточенню.
Результатів Національного екзит-полу організатори дійства не показали, пославшись на його "необ'єктивність". Довелося їх шукати в інтернеті самостійно. Зате присутнім оголосили результати "альтернативного підрахунку голосів", який організувала "Батьківщина". Згідно з цими даними, на друге після Зеленського місце виходила Тимошенко, а не Порошенко.
Але тут важлива одна деталь: її прихильники, які оголошували це зі сцени, стояли з такими кислими фізіономіями, що було абсолютно ясно: вони самі не вірять у те, що говорять. Цю війну вони програли. Сама Тимошенко, яка піднялася на сцену слідом за ними, тільки зміцнила мене в цьому почутті. Вона начебто різко і дуже сильно втомилася, змарніла і втратила сталеві інтонації в голосі. Так, вона все ще говорила, що побореться за друге місце, але звучало це зовсім не переконливо. Як "для галочки". Навіть від тітушок вона зреклася, сказавши, що "не наші".
Колеги зі штабу Зеленського мені писали: "Тут всі грають в 'Що? Де? Коли?", аерохокей і настільний теніс! Гумористи виступають. Це не штаб, а ігрова кімната!" Я на це відповідав: "А у нас тут ДРАМА". Судячи з усього, це дійсно був останній раз, коли Юлія Тимошенко могла всерйоз, у числі фаворитів, поборотися за пост президента України. Найімовірніше, доля їй ще однієї такої можливості не дасть.
На виході з Д12 я віддав свій бейджик з написом "Україна обирає зміни" дівчатам-адміністраторам. Одна з них, мабуть, вирішила, що я виходжу ненадовго, і сказала: "Не хвилюйтеся, я вас запам'ятала! Віддам його, коли ви повернетеся". Думаю, що вже не повернуся...
Було вже зовсім темно, коли зі штабу Тимошенко я добрів до бару на Подолі. Сів за стіл, зробив замовлення, відкрив Фейсбук. Звідти хлинула хвиля ненависті: "Дебіли, імбецили, вата, нікчеми! Це не громадяни, а населення! Вони не заслуговують демократії! Пора чистити кулемет, може бути нова війна і віддача шести областей!". Ох...
Здрастуй, другий тур!