Головна подія дня - це, звісно, результати французьких виборів. Всі вже написали і розповіли, що вони гарантують перемогу проєвропейського кандидата, тому я вирішив написати, чому радіти поки потрібно дуже акуратно.
Підсумки першого туру виборів президента Франції викликали зітхання полегшення у світової прогресивної громадськості. Так, у другий раунд вийшла неприємна пропутінська націоналістка Марін ле Пен, яка погрожує покласти край проекту єдиної Європи. Але конкуренцію їй складе молодий, симпатичний і впевнений у собі Еммануель Макрон – політичний центрист, прихильник євроінтеграції та єдності Заходу у протистоянні з Москвою.
Головне при цьому те, що шанси Ле Пен виграти у Макрона в очному протистоянні розцінюються як нікчемні. За всіма соцопитуваннями, її готові підтримати приблизно 35 відсотків, його – 65. Більш того, центриста вже підтримали його недавні опоненти – правий соціаліст Франсуа Фійон і Бенуа Амон. За таких умов націоналістці буде неймовірно складно подолати 30-відсотковий розрив всього за два тижні, що залишилися до другого туру.
Ця обставина дала привід легіону різнокаліберних експертів, спостерігачів, журналістів і читачів винести безапеляційний вердикт: наступним президентом Франції стане саме Макрон. Ця точка зору підкріплена й тим, що французькі соціологи, які обіцяють Ле Пен розгром, показали себе набагато більш кваліфікованими, ніж їхні колеги в інших країнах. Деякі прихильники молодого центриста навіть почали заздалегідь святкувати його перемогу. І ось на цьому моменті мені стало трохи моторошно від відчуття deja vu.
Лише за місяць до останніх виборів президента США в жовтні 2016 в пресу просочилися записи програми Access Hollywood від 2005 року, на яких Дональд Трамп з гордістю розповідав, як хапав вподобаних ним жінок за геніталії і тягнув у ліжко. Ці слова спричинили хвилю обурення в суспільстві і обвалили рейтинг республіканського кандидата, що запустило справжній фестиваль у таборі Гілларі Клінтон. Тоді практично ніхто не вірив, що Трамп має хоч якісь шанси. Мудрі аналітики і експерти точно так само говорили, що він своє вже відспівав, з такої ями вибратися неможливо. Напередодні виборів найавторитетніші видання оцінювали шанси Клінтон на перемогу в 90+ відсотків. Що врешті сталося, ми всі знаємо.
Зараз історія повторюється в різних деталях. Як у США тоді, зараз французький поміркований центрист вступив у бій з праворадикальним чудовиськом. За Макрона, як і за Клінтон – ліберальна громадськість, освічені люди, які непогано заробляють, майже вся преса, весь політичний істеблішмент, у нього майже міжнародна підтримка, він стриманий, розумний і славиться ораторськими здібностями. Макрон бачить майбутнє країни в глобальному світі і міцному союзі з країнами Заходу.
Ле Пен, як і Трамп, має популярність серед місцевої бідноти, неосвічених і озлоблених людей, чий рівень життя не зростає, а також середнього класу, який побоюється мігрантів, злочинності і тероризму. Її патріархальні погляди – анафема для інтелігенції, а ізоляціонізм викликає тривогу, яка переходить в жах, у більшості іноземних лідерів. Виняток – той-таки Володимир Путін, який раніше надсилав поцілунки рукою і доповіді хакерів нинішньому президенту США.
Проблеми Макрона перед другим туром також багато в чому перегукуються з тими, які завадили стати президентом Гілларі Клінтон. Частина його виборців, вирішивши, що «все і так зрозуміло», просто не підуть на дільниці, займаючись своїми домашніми справами. Підтримка з боку Фійона і Амона не гарантує повної лояльності їхніх виборців, у яких буде ще менше підстав йти голосувати за «чужого» кандидата. Місцевий «Берні Сандерс» – Жан-Люк Меланшон і зовсім відмовив центристському кандидату підтримки, закликавши своїх прихильників у другому турі голосувати на власний розсуд. А це, до речі, майже 20 відсотків тих, хто проголосував.
Крім цього, передвиборча платформа Макрона вкрай вразлива для критики. Вона становить набір досить популістських гасел у стилі «за все хороше, проти всього поганого». Намагаючись витримувати центристську лінію, він накидав туди безліч суперечливих пропозицій з правого і лівого боку, на яких його легко можна буде піймати. Наприклад, він обіцяє дбати про розвиток бізнесу, але при цьому свято дотримуватись і захищати права працівників і безробітних. Хто йому все-таки ближчий – таємниця, оповита темрявою. На зустрічах з іммігрантами він обіцяє покласти край поліцейському свавіллю, у розмовах зі стурбованими городянами – зміцнити поліцію і знищити злочинність. Тощо. Для Ле Пен, у якої програма проста і конкретна, як цеглина, буде купа можливостей показати, що вона знає, чого хоче домогтися, а її опонент «займається демагогією».
Є і ще один неочевидний момент. Підтримка Макрона з боку Фійона і Амона може вилізти йому боком. Всю свою кампанію він будував на тому, що уособлює «нову силу», протиставляв себе і свій рух «старим», до смерті всім обридлим партіям. Тепер же його образ «борця з системою» неабияк потьмянів, оскільки лідери обох «системних» партій, які з ентузіазмом його підтримали, дискредитували себе. Виходить, що на другий тур він вже йде не гордим одинаком, а представником і захисником саме того «прогнилого істеблішменту», проти якого, нібито щойно з усієї сили боровся.
Звісно, всі ці проблеми – побічні. Розумний, організований і політично талановитий Макрон навряд чи наламає за два тижні стільки дров, щоб розгубити 30-процентну перевагу перед своєю суперницею. Він майже напевно стане президентом своєї країни. Однак Ле Пен теж зовсім недурна людина, до того ж – хитрий, жорсткий і безкомпромісний політик, від якого завжди можна очікувати якогось сюрпризу.
Тому я б не радив вже зараз відкорковувати французьке шампанське, щоб святкувати перемогу проєвропейського кандидата на виборах президента. Все-таки краще цієї перемоги дочекатися. Так певніше.