Вдома у Павла Жебрівського

Голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації показує будинок своєї родини у Києві і розповідає про «Донбас, що порожняк не гонить», різницю між «московитами» і українцями та зруйновану комуняками церкву, яку відбудовує

Олександра Горчинська

Дату візиту до помешкання губернатора Донецької області Павла Жебрівського довелося призначати заздалегідь та обирати для зустрічі вихідний день невдовзі після новорічних свят. Справа в тому, що у родинному будинку в Києві Жебрівський тепер буває рідко: практично весь час він проводить на Донеччині та мешкає у Краматорську. Додому, в Київ, приїздить раз на два тижні у вихідні.

Сім’я Жебрівського живе у великому триповерховому будинку з червоної цегли у приватному секторі в Подільському районі столиці. На фасаді вивішений прапор України, його видно здалеку. Сам будинок зовні взимку стильно вбраний великими новорічними прикрасами – синього та червоного кольорів внизу та різнокольоровими нагорі.

Ми підходимо до воріт, і назустріч вибігає великий чорний пес. Його ім’я – Джафар, це західноєвропейська вівчарка. Пес не подає голосу, але уважно роздивляється гостей та принюхується. Господар – Жебрівський – виходить на ґанок та запрошує в будинок. Одразу пропонує гостям капці. За ним виходить у білому светрі привітати нас і дружина Жебрівського Валентина. Я роблю комплімент її святково вбраному будинку. Валентина усміхається і розповідає, що прикрашала його власноруч. Побачила подібне у Австрії й захотіла зробити так само в себе.

Загалом в будинку живе семеро людей: окрім самого господаря та Валентини, двоє їх дітей та троє племінників дружини. Але сьогодні вдома нікого, окрім подружжя, немає.

Перше, що впадає в око, коли заходимо в будинок – це великі кручені сходи з дерева посередині вітальні, які ведуть нагору. Але Жебрівський спершу запрошує до свого кабінету на першому поверсі. Він також весь обшитий деревом, над яким на стінах – зелені шпалери в білу крапку. Тут стоїть два шкіряних крісла і диван, на стіні – портрет власника кабінету. Також є дві шафи – книжкова та із сувенірами. Кабінет оздоблював майстер з Житомирщини, розповідає Жебрівський – його батьківщини. І, посміхаючись, додає: майстер носив прізвище Ющенко.

— Я не бігаю за раритетами, - розповідає господар, стоячи біля своїх сувенірів. - Коли ти – перший власник чогось, то це – твоє. Твої дотики, спогади. А старі речі несуть як позитивну, так і негативну енергетику, через це я не закоханий у старожитності.

Тоді я запитую його, як він ставиться до купи старовини у деклараціях інших політиків. Він знизує плечима і відповідає, що популярність старожитностей у е-деклараціях чиновників – це лише «данина моді».

Натомість Жебрівський дуже любить книжки і таки має кілька рідкісних подарункових сувенірних примірників. Він відкриває шафу та показує їх.

— Це – Україна – козацька держава. Таких видано 300 екземплярів. Дуже шикарне видання, - гортає книгу губернатор Донеччини. - А це Кобзар у мене такий. Репринт.

На його книжкових полицях – багато історичних видань. Я бачу праці Дмитра Яворницького та Михайла Грушевського.

Дружина Жебрівського тим часом дістає з шафи фотографію у рамці. На ній зображений ланцюг із людей під час Євромайдану, серед яких у першому ряду я впізнаю Жебрівського. Позаду живого ланцюга – натовп та вогонь,там щось палає у темряві.

— Це на Майдані ми з сином і племінником, - каже він. - Подаємо щось один одному, каміння, здається.

Фотографію знайшли випадково. Хтось скинув знімок йому в facebook. Вже потім Жебрівські вирішили роздрукувати та поставити її в рамці на пам’ять.

— Ніхто не позував, бачите? - каже мені Валентина.

Тут само, в кабінеті, на спинці дивану стоять дві картини-вишивки з українськими гербами, а посередині – фотографія на фоні пам’ятника і ляльки-мотанки.

— Це ми відкривали у рідному селі пам’ятник воїнам АТО, хрест такий козацький, - пояснює Жебрівський. - А ось це я проводжу такий захід на Івана Купала щороку, купальські свята. Цю вишивку, що зліва, мені подарувала односельчанка до свята. А справа – діти з Авдіївки дарували.

Спершу ми з Жебрівським сідаємо записувати інтерв’ю прямо тут, в його кабінеті. Дружина приносить каву та пиріг. Губернатор Донеччини багато палить під час розмови, дістаючи цигарки практично одну за одною.

Я розпитую його про Донбас, де він проводить зараз весь свій час – про родини, які повертаються на окуповані території, про те, як змінилося ставлення місцевих до України і Росії за три роки війни. Кінець кінцем ми зачіпаємо болючу тему: за що воюють українці окупованих територій? Раніше, кажу я, вони билися за ідею міфічної «Новоросії», а за що тепер б’ються?

— Ніякої ідеї там не було, це була спецоперація Росії, - відрізає Жебрівський. - Сказати, що там є якісь ідейні «новороси», я не можу. Там насправді привнесений так званий «русский мир». Політичні змагання за українську владу призвели до того, що донецький істеблішмент заговорив про якийсь окремий «донбаський народ». «Донбасс порожняк не гонит», «Донбасс на колени не поставить» – це гасла, які зачіпали за душу, вселяли гордість у цих людей. І на рівні підсвідомості формувалася якась окремішність донецького краю, хоча він є абсолютно українським.

Він робить паузу і запитує мене: «А знаєте, чим відрізняється московит від українця?»

Я хитаю головою.

— Московит хоче батюшку царя, його влаштовує порядок, коли цар забезпечує кусок хліба, шмат ковбаси, пляшку горілки, - відказує він. - А що каже українець? Влада, не заважай! Я зароблю собі на життя сам, навіть з тобою поділюся податками, тільки не втручайся в моє життя. Це ключова відмінність генотипів московита й українця.

Речення за речення, зачіпаємо й «царя» – президента Росії Володимира Путіна. Жебрівський називає його «недоадольфом» і презирливо каже, що той вибрав для свого народу, росіян, невірний шлях розвитку.

— Часом Путіна порівнюють з Гітлером, - каже губернатор. - Я хочу сказати, що Путін – гірший. Цей ненавидить своїх московитів. Він нічого не робить, щоб життя їх було класним.

Ми ще довго говоримо, а потім нарешті йдемо на екскурсію будинком.

Першим об’єктом стає кухня. Вона витримана у біло-коричневих кольорах. Тут все прикрашено квітами: на підвіконні – орхідеї у горщиках, на столі – кілька ваз із тюльпанами. Поки я роздивляюсь, господиня позує на камеру із тістечками. На підлозі бачу миски для тварин. Питаю, чи є у них ще й кіт. Жебрівський ствердно киває і розповідає, що кота недавно підстригли. Втім, підстриженого кота ми так і не зустріли, поки гостювали в Жебрівських.

Двері з кухні ведуть у їдальню. Посередині неї – величезний овальний стіл з рожевою скатертиною. Такого ж кольору тут і стіни.

— За цим столом на свята збирається вся родина. Їдальня – це не «прибамбас», а крайня необхідність для великої сім’ї,- пояснює господар. - На Різдво цього року було 36 осіб. Старше покоління, молодше покоління – сестри, їх чоловіки, діти. Ми збираємося по черзі – то в мене, то у них у гостях.

Сестер у Жебрівського шестеро. Одна з них, Філя Жебрівська – входить у сотню найбагатших українців, яку щороку визначає Новое Время. В рейтингу минулого, 2016 року, вона посідала 42 місце з капіталом $94 млн.

Зі їдальні ми потрапляємо у вітальню Жебрівських. Там його дружина розпалює вогнище в каміні.

— Як в Пітері Пені – «жінки збирають хмиз», - жартує Жебрівський.

У вітальні стоять два дивани, над каміном – плаский телевізор, попід стінами на шафках розставлені сувеніри, свічки, фотографії у рамках, живі рослини. В кутку на спеціальній підставці – грамофон.

— Він справжній. Працює. Купив платівки українські, - розказує господар.

На стінах – багато картин, переважно з пейзажами. Жебрівський та його дружина по черзі розповідають про них. Всі вони намальовані українськими художниками, деякі навіть майстрами з рідного села Жебрівського. Пейзажі на картинах – теж не випадкові, все це – місцевості, рідні для подружжя. Більшість з картин родині подарували.

— А це – моя альма-матер, 1983 рік, коли я вступив, - показує губернатор Донеччини на картину, де зображений червоний корпус КНУ імені Тараса Шевченка. За дивним збігом картина написана якраз у рік його вступу. Але це випадковість, уточнює він.

Йдемо на другий поверх. Там на всіх стінах – картини. Доки піднімаємося крученими сходами, Жебрівський розповідає про будинок. Будував його п’ять років. Почали у 2002-му, а в 2007 році – заселились.

Ми проходимо повз картину, на якій зображено церкву.

— Це у нас в селі, на Житомирщині, була церква, її зруйнували комуняки, а ми з сестрою відновлюємо, - пояснює він.

Далі Жебрівський показує кабінет дітей – сина і доньки, а тоді веде нас нагору – в більярдну. Вона також прикрашена картинами – з бурштину. Тут багато живих рослин у горщиках. Господар каже: родина любить відпочивати у цій кімнаті з гостями та друзями.

— А квіти я дуже люблю, і дружина теж. Це дуже важливо, бо це – живе, - каже господар.

Ще вище – домашній кінотеатр, який він називає «сферою дітей»: вони люблять там відпочивати, дивляться фільми і футбол. Сам він жодного разу іще нічого тут не дивився, переконує він.

Тут, на самісінькій верхівці цього чималого родинного будинку, випереджаючи моє запитання, Жебрівський каже наостанок:

— Маю такий будинок, мабуть, тому, що раніше багато жив по гуртожитках, а от тепер нарешті захотілося мати щось своє.

Фото – Олександр Медведев

Оформлення – Вікторія Примак

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ В ПРОЕКТІ VIP-ЖИТЛО ПЕРШИХ ОСІБ:

Вдома в Оксани Сироїд: віце-спікер парламенту України першою з політиків відкриває двері своєї квартири і показує усе