Уявіть, що штучний інтелект, маючи дані про всі битви в історії людства, прогнозує дії противника й допомагає командирам ухвалювати найбільш ефективні рішення. Тривимірні моделі полів бою створюються у реальному часі автономними сенсорними мережами. Морські дрони транспортують «Гради» та «Нептуни», перетворюючись на підводні ударні комплекси. А в небі літають рої безпілотників, що координують дії між собою, невразливі до РЕБу, знищують цілі цілодобово, а при потребі — прицільно виводять з ладу ворожу електроніку електромагнітними імпульсами.

Це не фантастика. Це те, над чим уже працюють у світі. І питання не в тому, чи можливо створити такі технології, а в тому, чиї вони будуть — наші чи російські. У війні, де по нас за одну ніч летить 800 дронів, а ми запускаємо безпілотники з дерев’яних будиночків, щоб знищити стратегічну авіацію Рocії, — більше не можна відмахуватися від технологічних проривів словами «нереально» чи «фантастика».

Технології вирішують — але без університетів їх не буде

Голова фонду «Повернись живим» Тарас Чмут в інтерв'ю каналу «Мілітарний» сказав: «Роки йдуть, фронт сунеться до нас, засоби ураження ворога еволюціонують… Виходить, те, що ми робили ці роки, воно стратегічно не дуже ефективно».

Якщо ми хочемо змінити динаміку війни, українські технології мають розвиватися у рази швидше, ніж російські.

Коли ми говоримо про нові технології, ми зазвичай маємо на увазі приватні компанії та стартапи. І справді — український приватний сектор за останні роки показав вражаючі результати. Але є дві сфери, де бізнес у принципі не може бути заміною держави: фундаментальні дослідження — без них нові технології просто не з’являться; підготовка кадрів — інженерів, математиків, фізиків, радіоелектроніків, авіаційників.

У країні залишилося лише кілька фахівців у вузьких спеціальностях

Ці функції завжди і всюди виконують університети. Якщо ми хочемо власні дрони, сенсори й системи РЕБ — маємо говорити не лише про приватні компанії, а й про університети.

Зараз Україні бракує людей і бракує наукових досліджень

Ми провели інтерв'ю з керівниками компаній та університетів у сферах лазерної зброї, зв’язку, авіаційних двигунів. І всюди чуємо одне й те саме: немає кому працювати.

Причини банальні. Десятиліттями інженерні спеціальності вважалися «непрестижними». Кращі абітурієнти обирали право чи економіку. Навіть ті, хто йшов у технічні сфери, часто перемикалися на ІТ, бо там були в рази вищі зарплати. У результаті — катастрофічна нестача кадрів:

— Попит на інженерів у галузі зв’язку та аеродинаміки у рази перевищує пропозицію.

— У країні залишилося лише кілька фахівців у вузьких спеціальностях — наприклад, у точній оптиці.

Читайте также:

Владимир Поперешнюк

Правильно ли было разрешать выезд за границу мужчинам 18−22 лет

— Випускники університетів часто мають сильну теорію, але майже ніякої практики.

Ситуація в школах лише поглиблює кризу. За даними НМТ-2025, фізику обрали менш ніж 9 тисяч учасників (менше ніж 4%), хімію — менш як 3 тисяч. Математику не склали майже 12%. Це означає, що кількість випускників, які хоча б теоретично могли б вчитись на фізиці, хімії чи інженерії, — критично мала. Отже, перша проблема — нестача кадрів.

Друга — нестача наукових досліджень. Фундаментальні розробки ведуть поодинокі групи, іноді — один аспірант на рік. Лабораторії руйнуються, обладнання давно застаріле, співпраця з бізнесом — слабка.

І тут одразу варто говорити про фінансування. Подивіться на цифри:

— У США та Швеції витрати на дослідження стабільно тримаються вище 3% ВВП

— У Франції та Німеччині — понад 2%

— В Україні — менше 0,5%

Але відсотки — лише частина історії. ВВП США в десятки разів більший за український, тому їхні «3%» — це мільярди доларів, а наші «0,5%» — копійки.

Результат очевидний: у Швеції та Німеччині кількість дослідників за останні 20 років зросла вдвічі. В Україні ж — постійно падає.

Ці дві криві наочно пояснюють ситуацію. Якщо не фінансувати дослідження, не буде ні людей, ні технологій.

Чому приватний сектор цього не зробить

Часто можна почути: хай бізнес розв’язує проблему. Але правда в тому, що бізнес цього не може зробити.

— Фундаментальні дослідження завжди фінансує держава. У США — це гранти DARPA та контракти Пентагону. У Європі — масштабні наукові програми. Бізнес може робити прикладні розробки, але без фундаменту вони неможливі.

— Підготовка кадрів завжди була функцією університетів. Жодна приватна компанія не буде системно навчати школярів математиці чи створювати інженерні факультети.

Отже, обидві ключові функції — дослідження й кадри — приватний сектор виконати не може.

Чому нам доведеться робити це самим

До цього додається ще один важливий фактор. Партнери не надто охоче діляться з нами критичними технологіями. Часто це питання безпеки, часто — конкуренції. Ми можемо отримати окремі зразки озброєнь чи доступ до готових систем, але ніхто не передасть нам «ключі від заводу» — повні технологічні цикли виробництва чи новітні розробки.

Читайте также:

Владимир Фесенко

Как завершить войну?

Отже, у нас просто немає вибору: якщо ми хочемо мати власні дрони, лазери й сенсори, ми маємо створювати їх самостійно. А для цього — відновлювати наукові дослідження й університети як базу, без якої будь-яка розмова про «технологічний прорив» залишиться лише гаслом.

Це не про політичні бонуси

У країнах, де технології розвиваються, інвестиції в науку роблять не тому, що це політично вигідно чи популярно. Навпаки, такі витрати часто «не продаються» виборцям. Але лідери визнають: це правильно, це потрібно для виживання держави.

Показовий приклад — програма «Аполлон». Опитування Gallup у 1965 році показувало: лише 39% американців підтримували ідею стати першими на Місяці «за будь-яку ціну». Більшість вважала витрати надмірними. І все ж Джон Кеннеді сказав: «Ми обираємо летіти на Місяць у цьому десятилітті не тому, що це легко, а тому, що це важко».

Але найцікавіше — більшість американців таки підтримала програму лише один раз у 1960-х: одразу після того, як Ніл Армстронґ зробив свій крок на Місяці. Це чудово ілюструє: результати наукових проривів отримують широку підтримку тільки тоді, коли вони вже відбулися, а не тоді, коли на них треба виділяти гроші.

І це головний урок. Лідери визначають, що є кризою, і саме вони вирішують, куди спрямовувати ресурси.

Що потрібно зробити

Звісно, не можна ідеалізувати саму університетську систему. У ній є багато проблем: плагіат, профанація наукових робіт, «мертві душі» серед дисертацій. З цим усім потрібно боротися. Але не треба сподіватися, що ці проблеми зникнуть, якщо постійно зменшувати фінансування науки. Навпаки — у такому середовищі виживають лише найгірші практики. Вихід інший: створювати «точки зростання», окремі кафедри чи лабораторії, де будуть належні ресурси, сучасне обладнання, конкуренція за гранти й інші механізми, які відсіюють плагіат і профанацію.

І в теперішніх умовах найлогічніше це робити саме довкола розвитку оборонних технологій.

На жаль, сьогодні на різного роду проєкти на кшталт «всім по тисячі» чи кешбеки — виділяється більше ніж на наукові дослідження. Я вже мовчу, що гроші — це обов’язкова умова розвитку науки, але недостатня. Необхідно на системному рівні повернути університети в центр оборонної політики. Для цього потрібна цільова державна програма, яка включатиме:

— Закупівлю обладнання — сучасні лабораторії, без яких неможливо робити навіть прикладні розробки.

— Фінансування досліджень — не лише на рівні проєктів, а й довгострокових програм.

— Підтримку викладачів і дослідників — щоб їх не переманювали в бізнес чи за кордон.

— Модернізацію навчальних програм — інтеграцію з потребами оборонної промисловості.

Читайте также:

Виктория Вагнер

Когда заработает бесплатный базовый чекап для каждого украинца

— Системні стажування студентів у компаніях, щоб теорія одразу поєднувалася з практикою.

Висновок

Ці заходи не дадуть миттєвого результату. Ми не отримаємо завтра сотні нових інженерів чи десятки проривних технологій. Але якщо ми цього не зробимо зараз, ми гарантовано їх не матимемо і в майбутньому.

Сьогодні в Україні часто повторюють: «У цій війні виграють технології». Але ця фраза має продовження: технології виграють там, де є університети, наукові дослідження й кадри. І якщо ми хочемо перемогти, університети повинні отримати ресурси й чітку роль у розвитку оборонних технологій.

Бо без кадрів і наукових досліджень не буде технологій. А без технологій — не буде перемоги.