«Ворог приходить туди, де програють вчителі та священники», зауважив Отто Фон Бісмарк. Про освітян України було сказано вже немало, натомість проблеми церкви та суспільства майже не висвітлювались. Спробуємо це виправити.
У період церковних скандалів дуже зручно маніпулювати патріархатами, постійно розділятися і шукати ворогів серед ближніх. Не дивлячись на антиукраїнський характер московської церкви, нам потрібно обережно і з любов’ю говорити про релігійні проблеми. Адже шлях до зростання України лежить через спільну побудову, а не руйнування.
Номінально ми є християнською країною, де народ вважається набожним. Саме тому релігійний антураж — улюблена тема депутатів, опісля дитячих майданчиків та цілування корів. Янукович мав тісні зв’язки з священниками-олігархами Києво-Печерської Лаври. Петро Порошенко був пономарем. Вадим Новінський так само прислуговує на літургіях. Євгена Мураєва нещодавно ще й висвятили у іподиякони.
У той час, коли західна церква вибачається за симонію, — торгівлю священним саном, — в Україні прийнято замовчувати явні проблем церкви та її осіб. Кон’юнктурна поведінка депутатів працює, адже вони вміло використовують релігію як спосіб маніпуляції людьми. У добу реваншу регіоналів це питання стає руба. Чому так сталося і як це виправити?
Загравання з народом на релігійному підґрунті тягнеться з 1990-х років. Коли радянська машина рухнула, очільники церкви постали перед викликом свободи і персональної відповідальності, з яким так і не впорались. Релігійна форма росла: будувалися храми і семінарії, видавалися книжки, поширювалось місіонерство. А от суть і зміст стагнували: священство мало бідну освіту та вузький світогляд, храми були комбінатами релігійних послуг, а книжки були складними і догматичними.
Так утворилася авторитарна система церкви, жорстко поділена на вірян і священство. За Євангелієм усі віряни є священниками, різняться тільки ступені служіння. Думка багатьох митрополитів протилежна — священство має незламну перевагу над вірянами. Такий церковний патерналізм пояснює, чому більшість хоче наблизитися до священника, і мало хто — стати справжнім віруючим.
Серед найбажаніших протеже священників майоріють депутати і олігархи. Тому нерідко через священників лобіюються певні наративи та політичні погляди. Простіше кажучи, панотці стають чудовим інструментом пропаганди. Будується споживацька модель: депутати використовують священство, священство використовує вірян.
Побороти цю зашкарублу систему можна виключно знизу. Її існування забезпечене тим, що віряни самі часто відносяться до церкви по-споживацьки. Себто задовольняють там власні релігійні потреби: хрестять дітей, відспівують рідних, освячують машини і купують свічки. Сенс і зміст вчення церкви стає другорядним. Отож, допоки віряни мислять категорією власної вигоди, так само будуть мислити і священники, і їхні недоброзичливі друзі.
Немає рецепту з реформування церковної свідомості. Але є здоровий глузд і самокритика, які допоможуть українцям у цьому.
Найперше — бути чесними з собою. Не замовчувати гострі проблеми у собі та назовні. Минулого року Уляна Супрун сказала, що в Україні дефіцит на людей зі складним характером, які не йдуть на компроміс зі злом. І саме такими особистостями мають бути віряни.
По-друге — взяти персональну відповідальність. Вона стосується як свого життя, так і громадянського активізму. Це було добре розвинене у католицькій церкві, де канонізовані святі часто були активістами і публічними особами, які руйнували тогочасну риторику популістів та окупантів.
По-третє — визнати власні помилки. Історія християнства не є білою та пухнастою. Церква часто ігнорувала зло та вітала катів, втративши велетенський кредит довіри людей. Цю рану потрібно лікувати, про проблеми треба говорити і вміти вибачатися.
Безперечно, реформація церкви не є панацеєю, що вирішить усі проблеми. Ба більше, економічні та військові сфери виживуть і без релігійних догматів. А ось соціальні, культурні та ціннісні питання може вирішити виключно церква. На прикрість деяких істориків, її не намажеш на хліб. Так само як і мову, декомунізацію та українське мистецтво. Проте саме вони, а не добробут, визначають існування України, як незалежної держави, а не чергового федерального округу.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени