Останнім часом широкого суспільного резонансу набула інформація про величезний розмір зарплатні членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККСУ) – 225 тис. грн. на місяць. У свою чергу Вища рада правосуддя (ВРП) відмовила у наданні громадським активістам інформації щодо зарплат своїх членів, пославшись на службову таємницю. Хоча зарплатня державних чиновників в принципі не може бути службовою таємницею. Законом «Про запобігання корупції» передбачено, що не може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом інформація про розміри, види оплати праці, матеріальної допомоги та будь-яких інших виплат з бюджету особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (ст. 60). Отже, така відмова є незаконною і має тягти за собою юридичну відповідальність.
Спроби керівництва ВРП приховати зарплату членів органу є дивним ще й з огляду на те, що вона визначена законом. Відповідно до ст. 21 Закону «Про Вищу раду правосуддя» розмір винагороди члена ВРП є аналогічним розміру винагороди члена ВККСУ – він встановлюється у розмірі посадового окладу судді Верховного суду з коефіцієнтом 1,5 (тобто, ті ж 225 тис. грн.). У свою чергу посадовий оклад судді Верховного суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (ст. 135 Закону «Про судоустрій і статус судів). Такий самий посадовий оклад (тільки з меншими, ніж у суддів ВС надбавками) відповідним проектом закону пропонується передбачити і для суддів Конституційного суду.
Слід зазначити, що законом встановлені високі заробітні плати співробітникам НАБУ та САП. Так, за офіційним повідомленням ГПУ у грудні 2016 р., заробітна плата заступника генерального прокурора – спеціалізованого антикорупційного прокурора склала понад 250 тис. грн. Величезні за вітчизняними мірками зарплати передбачено для голови, членів та працівників апарату НКРЕКП (Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг – НВ) – до 50 мінімальних заробітних плат плюс місячна премія в розмірі до 25 мінімальних заробітних плат, а також ще й низка надбавок (ст. 12 Закону «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг»).
Суспільне обговорення «захмарних» зарплат чиновників, зокрема членів ВККСУ і ВРП, зводиться до неадекватності їх розмірів та порушення принципу соціальної справедливості. І тут складно щось заперечити. Хіба що вказати на те, що в багатьох зарубіжних країнах високу зарплатню чиновників прийнято вважати одним з обов’язкових та ефективних запобіжників корупції та гарантією їх незалежності. Логіка проста і зрозуміла – якщо службовець отримує високу зарплату, то у нього втрачається сенс брати хабарі. Тому міжнародні антикорупційні інституції радять національним урядам забезпечувати належну зарплату чиновникам і передусім тим, які працюють в судовій системі та правоохоронних органах.
Однак з урахуванням українських особливостей антикорупційна функція високої зарплати може запросто перетворитися у політично-корупційну функцію. Як це не парадоксально може видатись на перший погляд.
Річ у тім, що крім чисто соціального аспекту у непомірно високій (як в абсолюті, так і порівнянні із зарплатами переважної більшості українців) зарплаті тих же членів ВККСУ та ВРП є ще один дуже негативний аспект. Таку зарплату треба розглядати у загальному контексті конституційно-судової реформи 2016 р., а саме її головних цілей. Надвисокі зарплати посадовців вказаних органів по суті є одним з елементів політичного підпорядкування судової влади – встановлення над судами контролю з подальшим їхнім відповідним використанням.
Яким, власне, є найголовніше досягнення авторів цієї реформи? Якщо стисло, то це – концентрація політичного впливу на судову систему. Раніше такий вплив «розсіювався» між двома політичними суб’єктами (главою держави і парламентом), а в результаті судової реформи 2016 р. він зосередився в руках президента. Формально втративши окремі зі своїх прав (зокрема, право звільняти суддів), президент де-факто істотно розширив свої повноваження і наразі йому належить «останнє слово» у визначенні системи судів, призначенні суддів у всіх судах (включаючи ВС), переведенні суддів тощо. Головне ж те, що шляхом конституційних та законодавчих маніпуляцій під нього «завели» два ключових органи у сфері правосуддя – ВККСУ та ВРП. Образно кажучи, вони стали руками президента. Відтепер потрібні справи у судовій владі можна робити «чужими руками».
Власне, у цьому була головна «фішка» судової реформи. На загал (зокрема міжнародний) реформа подавалася як деполітизація судової влади (позбавлення парламенту будь-яких повноважень щодо суддів) і посилення її незалежності (шляхом розширення повноважень ВККСУ та ВРП). Насправді ж робилося все, щоб за формально-показного дистанціювання глави держави від судової влади він отримав усю повноту реальних важелів впливу на неї. Такими важелями впливу стали Вища кваліфікаційна комісія та Вища рада правосуддя.
Цим органам визначено ключову роль у судовій системі – при формуванні суддівського корпусу, визначенні міри відповідальності судів за допущені порушення, звільненні суддів з посад тощо. Отже, щоб контролювати судову систему достатньо контролювати лише ці два органи. Є підстави вважати, що це завдання успішно виконано. По-перше, шляхом наповнення цих органів «своїми» людьми – більшість у кожному з них (з керівництвом включно) зорієнтована на Банкову. По-друге, членів ВККСУ і ВРП «задобрено» непомірними зарплатами у понад 200 тис. грн. на місяць. У контексті справжніх цілей минулорічної судової реформи таку зарплатню можна розцінювати як своєрідний хабар від політичної влади за лояльність до неї і виконання тих завдань, які будуть нею ставитись. А ці завдання, як показує досвід, нічого спільного з правосуддям не мають.
Наразі перед ВККСУ стоїть завдання сформувати відповідний склад Верховного суду. Тільки зовсім наївні люди можуть думати, що Банкова стоїть поза цим процесом. Інакше для чого, було перейменовувати Верховний Суд України у Верховний Суд (без України)? Якогось більш-менш зрозумілого пояснення з цього приводу суспільству надано не було. Тим більше, що раціонального пояснення необхідності цієї зміни не може бути в принципі. Таке перейменування здійснювалось тільки для того, щоб «перетасувати» склад найвищого судового органу і «наповнити» його «своїми» людьми. Адже саме така зміна конституційної назви дозволила вже прийнятим на її основі законом ліквідувати Верховний суд України і створити новий орган – Верховний суд, сформувавши по-новому його склад (пункти 4, 6, 7 Перехідних та прикінцевих положень Закону «Про судоустрій і статус судів»).
Потрібно визнати, що до цього не дійшов навіть Янукович зі своїми «смотрящими» за судами – не маючи можливості за Конституцією змінити склад ВСУ, він нейтралізував його як суд шляхом «обрізання» його повноважень. Нова демократична влада пішла набагато далі – змінами до Конституції вона просто знищила Верховний суд України. А тепер на його місці формує «свій» Верховний Суд (без України). Формує «руками» ВККСУ, членам якої встановили зарплату у розмірі 225 тис. грн. на місяць. Далі будуть апеляційні та місцеві суди. А потім до функціонуючих судів та діючих суддів свої зусилля докладе Вища рада правосуддя, члени якої також отримують свої 225 тис. грн. в місяць.
Застосований новою владою підхід щодо «приручення» судів не є якимось ноу-хау. Подібне вже відбулося у 2010 р., коли після приходу до влади Януковича автори тодішньої так само широко розрекламованої судової реформи (справжня мета якої сьогодні вже, сподіваюсь, не викликає сумнівів ні у кого) також передбачили істотне підвищення розмірів зарплат суддям. Для того, щоб їх схилити на свій бік і таким чином забезпечити виконання ними відповідних завдань (яких – стало зрозуміло згодом). Але тоді підвищення розмірів зарплат у судовій сфері відбувалося з кількома відмінностями. По-перше, воно торкнулося передусім нижчих судів вітчизняної судової системи – місцевих та апеляційних. По-друге, передбачалося поетапне підвищення розмірів зарплати по роках (у 2011 – 2015 рр. базова зарплата суддів мала зрости від 6 до 15 мінімальних заробітних плат). Правда, згодом суддів почали дурити, але це було вже потім. Автори ж нинішньої, так би мовити, реформи, взяли за основу ідею Януковича, але модернізували її під свої бачення та поточні інтереси.
З викладеного можна зробити низку висновків.
Безумовно, зарплатня суддів та службовців державних органів, відповідальних за формування суддівського корпусу (як і вказаних вище інших посадовців), має бути належною – такою, що забезпечує достойний рівень життя і їхню службову незалежність. Але водночас вона має бути соціально та економічно обґрунтованою, а також мати адекватну співмірність із зарплатами інших категорій працівників (у т.ч. із зарплатами військовослужбовців, які воюють на Сході). У будь-якому разі не може існувати такого величезного розриву, який існує сьогодні між зарплатами членів ВККСУ, ВРП, та мінімальними зарплатами рядових працівників і службовців.
Встановлена законом (тобто, визначена політичною владою) заробітна плата членів Вищою кваліфікаційної комісії, Вищої ради правосуддя, Верховного суду та інших посадовців є вочевидь необґрунтованою – ні з економічної, ні з соціальної, ні з політичної точок зору. До того, вона є суспільно шкідливою, оскільки грубо порушує принцип соціальної справедливості і завдає суспільної шкоди тим, хто її отримує. Така непомірна зарплата підриває довіру до вказаних органів, а отже унеможливлює виконання ними передбачених законом функцій та завдань. Це мають добре розуміти і самі власники таких казкових зарплат.
Ще одним негативом, який притаманний захмарним зарплатам чиновників, є те, що вони можуть бути прикриттям отримання неправомірних доходів (хабарів) та способом їхньої легалізації. Неправомірно отримані кошти дуже легко можна «розчинити» в астрономічних сумах офіційно отримуваної зарплати. Тобто, замість запобіжної функції, такі зарплати можуть стимулювати корупцію.
Зрештою треба розуміти, що сама по собі величезна зарплата не здатна змінити сутність того, хто її отримує. Визначальними є рівень суспільної та правової свідомості, а також особисті чесноти, які притаманні конкретному носію влади. Отже, встановлення величезних зарплат зовсім не гарантує того, що ВККСУ, ВРП, ВС та інші органи, члени яких отримуватимуть такі гроші, відразу почнуть діяти винятково за законом і служити лише суспільству та державі. Навпаки, така зарплатня може міцніше зацементувати наявну ситуацію в цих органах і зробити їх більш залежними від тих, хто їм таку зарплатню визначив. На превеликий жаль, переважна більшість державних службовців вважає, що зарплату вони отримують не від народу, а від політичної влади, якій і має служити.
Свідоме і цілеспрямоване соціальне викривлення, яке політична влада допустила із зарплатами членів Вищої кваліфікаційної комісії, Вищою ради правосуддя, Верховного суду та інших органів має бути негайно виправлене. Розміри зарплат за цими посадами без жодних додаткових корупційних ризиків можуть (і повинні) бути скорочені щонайменше вдвічі (а то й більше). Політична влада має усунути створену нею передумову для соціального вибуху і визначити економічно обґрунтовані розміри зарплат членів ВККСУ, ВРП, ВС та інших державних органів. Це потрібно зробити на законодавчому рівні із врахуванням усіх складових – соціальних, економічних, правових та політичних.