Сьогодні натрапив у мережі на чергове відео, де школярі гуртом лупцюють свого однокласника. Кулаками в обличчя. Ногами в живіт. З добиванням ногами по голові на підлозі. З долученням до побиття тих, хто на початку в кадрі помічений не був. Ну так, підбіг, покопав за компанію та й відійшов, під схвальні вигуки усіх навколо.
Вкотре переконався, що підліткове середовище – це, ймовірно, найжорстокіша ланка суспільства. Ні, звісно ж, дорослі у своїй жорстокості теж часто перегинають палицю. Але в нашому випадку «стопи» спрацьовують швидше і частіше.
Всі мої бійки за останніх десять років тривали не довше 10-15 секунд. І не важливо, я чи мене. Цього було повністю достатньо, щоб один із учасників конфлікту зрозумів, що у фіналі нічого хорошого йому не світить. Зрештою, ми оточені такими ж дорослими, які, усвідомлюючи наслідки, допомагають гасити конфлікти.
Підлітки не мають «стопів». А їх оточення, частіше за все , не гасить конфлікти, а підігріває їх. Аби було що зняти на відео і потім показувати друзям, які, в свою чергу, похваляться своїм. Такі реалії.
Спілкуйтеся з іншими батьками не тільки про те, скільки здавати на штори
Але це трапилось не сьогодні. Просто завдяки мобільним телефонам і соцмережам ми почали частіше дізнаватись про подібні речі.
Школа завжди була місцем, де цькували інших. Інакших. Слабших. Коли я вчився у Збаражі, у нашій школі теж часто траплялись бійки. Та одна справа, коли фізично рівні між собою б’ються, щоб встановити фінальну ієрархію у класі. Чи просто дають комусь ляпас за словесну образу. І зовсім інша, коли хтось самостверджується за рахунок публічного приниження заздалегідь слабшого. І беззахисного.
У наш сьомий клас регулярно навідувався один дев’ятикласник, який оглядав нас, робив якусь коротку промову «про жизнь і лохів», а потім методично лупцював кількох хлопчиків. При чому це насильство було до здуру вдало вибірковим: деяких він ніколи не зачіпав, знаючи, що це діти батьків при керівних посадах. Декого не чіпав, знаючи, що за них можуть прийти поквитатись хлопці «з району». А ось тих, за кого ніхто «не впишеться» – запросто!
А ми, свідки, мовчали. Що, звісно ж, не робить нам честі. Ба більше, зараз, майже через 25 років, що минуло з того часу, мені досі соромно. Ми не робили нічого, щоб це припинити. Самі на захист не ставали, бо страшно.
Вчителям про це не розповідали, бо в середині 90-х, коли все (і школярське середовище не виняток) було оповите кримінальною романтикою. Бути «стукачем» ніхто не бажав.
І ми просто мовчки спостерігали. Видихнули тільки тоді, коли цей чорт вступив десь до бурси.
Зрештою, можна було б якось повідомити про подібні інциденти дирекції через батьків, але ж у масштабах маленького міста на якусь анонімність розраховувати було катма.
Якось, коли наші 9-А і 9-Б поїхали на збір урожаю картоплі в поля колгоспу, який тримав шефство над школою, однокласники прихопили з собою кілька пляшок горілки. Ну і чоловік з шестеро «оприходували» її в лісопосадці в перерві між закінченням роботи і виїздом додому. Організми молоді – 14-15 років. Розвезло. Хтось блював, хтось шпортався і падав. Всім було смішно.
Вдома, за вечерею, я розказав про це батькам і брату, ну бо ж смішне. Десь через тиждень моя мама і класна керівничка випадково перетнулись в центрі міста і остання почала журити маму за мою поведінку, на що мама з опалу кинула, що «принаймні, мій не бухає в полях».
Керівничка могла просто прийняти цей меседж до уваги і зробити якісь висновки. Та вона вирахувала тих хлопців і дала зрозуміти, що не допустить більше такої ситуації, бо їй, як педагогу, соромно, коли мама Притули робить їй подібні зауваження про її учнів.
Ну, бити мене не били, позаяк, я хоч і був відмінником, але не «ботаном»: не зажимав «списати», непогано грав у баскетбол і волейбол за шкільну команду і мав старшого брата, який в попередні роки відмітився кількома каральними акціями в бік кривдників меншого. Та авторитет було добряче підірвано і стосунки з однокласниками стали напружені. Ну, а бажання чимось ділитись з батьками пропало на довгий час.
Школа, як суспільний інститут, як тоді, так і зараз, живе за принципом «краще зам’яти, ніж перевести конфлікт у правове поле». Ну кому з вчителів, директорів і завучів захочеться, щоб громадськість дізналась, що у них під носом відбуваються дії, які ставлять під сумнів їх кваліфікацію як педагогів і що вони не контролюють те, що відбувається в школі. Що вже говорити про те, що за її межами. Пляма на репутації, догани з вищих інстанцій…
Тому, іноді навіть при серйозних конфліктах, є бажання зам’яти все у кабінеті та звести до мирової між батьками, ніж підключати правоохоронні органи. Та діти, які відбулись легким переляком, тоді відчувають безкарність і ще більше розпалюються!
Спілкуйтеся з дітьми! Спілкуйтеся! Випитуйте! Дізнавайтесь, що їх бентежить, а де вони в зоні комфорту. По собі знаю, наскільки це важливо.
Я закінчив школу в 15. У 9-му класі мені було 13. Пубертатний період ще не почався. На фоні однокласників, у яких вже все було гаразд із вторинними статевими ознаками, в мене кадик не випирав, голос не ламався, під пахвами не колосилось. Про що мені щодня не давали забути деякі однокласники.
Я не курив і не вживав алкоголь. Я не міг похвалитися історіями про секс. А знаєте, як це круто, коли за школою, на стадіоні, ти стоїш такий, попиваючи пивко, затягуєшся цигаркою і розказуєш про секс! Така була система координат. Такі підліткові «цінності» і мірило крутості. Це був період тотального дискомфорту, який тягнувся кілька років. І який не залишився непоміченим батьками, які порадили вступити до тернопільської філії Малої академії наук.
Як я там тішився! Це був просто якийсь переворот навколишнього світу, коли під час начитки лекцій я жив у гуртожитку з двома хлопцями з інших районів. Вони були хоч і на два класи старші, проте набагато вищі, сильніші, в одного вже були вуса. Та вони ставились до мене, як до рівного. Вони спілкувались зі мною про книги, про історію. І виявилось, що я теж можу бути крутий! І кожну наступну поїздку до МАН я чекав не менше, ніж подарунків на Миколая!
Донині вдячний батькам, що вони мене туди скерували.
Спілкуйтеся з дітьми! До біса їхні малолітні «понятія», якщо в класі над кимось знущаються. Замовчування проблеми калічить чиюсь долю, чиюсь психіку! Навіть якщо з вашою дитиною все гаразд і вона в класі в авторитеті, це не означає, що там немає когось, хто не потерпає від знущань більш сильних, при мовчазній згоді вашої дитини.
Спілкуйтеся з іншими батьками не тільки про те, скільки здавати на штори. Можливо, в таких розмовах спливе проблема, яку гуртом буде легше подолати.
Якщо в дитини регулярно синці, то вона не може регулярно падати! Якщо ви даєте дитині гроші на кишенькові витрати, то цікавтесь, на що вона їх потратила, на свої потреби чи на забаганки більш сильних та агресивних однолітків. Цікавтесь оточенням своєї дитини, моніторте це оточення в соцмережах. Одним словом, не будьте байдужими! І вчіть своїх дітей не боятись говорити правду і захищати слабших.
Щоб через 25 років їм не було соромно за свою поведінку.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени