Найновіше повідомлення про те, що Кремль присвоїв деяким частинам російських збройних сил «почесні» назви українських міст Львова, Житомира та Ніжина, є ще одним нагадуванням про те, що Росія веде війну з Україною на мовному фронті: на тому, де український уряд і широкий політикум надто часто опиняються по один бік з Владіміром Путіним.
Кожен акт називання чи, як кажуть мовознавці, номінації, є за визначенням актом присвоєння того, що слово називає. Це особливо стосується власних назв. Якщо населений пункт, скажімо, називають Вроцлав, то цим самим сиґналізують, свідомо чи ні, його польськість. Якщо ж той самий пункт називають Бреслау, то з польського він стає німецьким (…). Історія має безліч свідчень того, як здобуті території загарбник відчужував від їхнього корінного населення й присвоював простим актом перейменування. Кожен школяр знає, як у Америці еспанці називали свої володіння Новою Еспанією (Nueva España), англійці свої – Новою Англією (New England), французи свої – Новою Францією (Nouvelle France). Імперську логіку символічного присвоєння чужих територій продовжує московське означення півдня України топонімом «Новоросія» (…).
Українська мова – потужний чинник консолідації української політичної нації
Мова завжди була значно потужнішою зброєю підкорення, ніж армія, хоча б тому, що мовна окупація продовжується навіть після кінця окупації збройної, як про це наочно свідчать реалії сьогоднішньої «незалежної» України, чий культурно-інформаційний простір лишається окупованим росіянами. Сам факт цієї окупації ледве викличе сумніви навіть в упередженого спостерігача. Якщо ж такі виникнуть, то варто вийти на вулицю в Києві, Харкові, Одесі чи навіть у ще недавно на всі сто українському Львові, щоб пересвідчитися, яка мова тут панує. Було б дивно, якби після століть брутального винищення українців й українства Москвою справа сьогодні стояла якось інакше.
Проблема тут в тім, що самі українці не лише не чинять опору постійним практикам мовного присвоєння росіянами їхньої території, культури, самої тотожності, але беруть в них активну участь, часто всупереч своїй глибоко усвідомленій українськості. Це особливо цікаво спостерігати в царині власних назв. Протягом століть російськомовці послідовно зросійщували імена українців. Відтак з українця на ім’я Дмитро завжди робили «Дмитрия», з Миколи – «Николая», Олекси – «Алексея», Тимоша – «Тимофея», так само з Наталки – «Наталью», Катерини – «Екатерину», Тетяни – «Татьяну». «Перехрещуючи» українців на росіян, московська імперія йшла далі і представляла їх решті світу вже тільки й винятково як росіян з російськими ж іменами, транслітерованими на інші мови. Відтак привласнення номінаційне ставало крадіжкою й присвоєнням культури колонізованого, і українець Микола Гоголь для решти світу був винятково росіянином «Николем Гоголем» (Nikolai Gogol), так само Олександер Довженко – росіянином «Александром Довженком» (Alexander Dovzhenko) і т.д.
Послідовне змосковщення назв людей (антропонімів), місцевостей (топонімів) чи водойм (гідронімів) (замість «Дніпро» «Днепр» й англ. Dniper, а не правильне Dnipro) російськомовці застосовують за малим винятком лише до українців і, можливо, біларусів. Чому? Тому що українці в московському світогляді – це росіяни, їхній «юго-западний» різновид, чи «один народ», якщо послуговуватися путінською ідеологемою. Тут росіянам тяжко відмовити в хоч імперській, але все ж послідовності.
Питання тут не до носіїв російської мови і смислів, а до українців, які начебто відкидають тезу про «один народ». Якщо українці й росіяни два різні народи, то чому ж за малими винятками вся українська преса, телебачення й радіо, ба навіть наукові і мовознавчі видання незмінно зукраїнізовують російські імена, пишучи Володимир Путін, а не як належало б «Владімір Путін», Олександр Пушкін, а не «Алєксандр Пушкін», Дмитро Медведєв, а не «Дмітрій Мєдвєдєв», Микита Михалков, а не «Нікіта Міхалков» і т. д. без кінця і завжди, цим самим сигналізуючи що росіяни – це українці, адже вони мають українські імена. Називання росіян українськими іменами – це трактування чужого як свого. Таку мовну практику мотивує глибоко засвоєна українцями імперська фікція про те, що українці й росіяни – це таки «один народ».
Як не дивно, але цю чудесну роздвоєність (хтось сказав би – шизофренію) у мовній поведінці масово демонструють навіть українці із високим рівнем національної свідомости: мовознавці, політики, письменники, журналісти, громадські активісти, часто навіть борці за мовні права. Цікаво теж, що ідея відмежування від імперії на рівні власних імен і назв досі не знайшла підтримки навіть серед українських мовознавців, які, задавалося б, першими мали зрозуміти й відкинути цю токсичну тактику привласнення колонізатором колонізованого асимілювання першим останнього.
Для людини, цілком вільної від московських імперських смислів, називати Путіна Володимиром мало б бути так само абсурдно і кумедно, як називати американця Джорджа Буша – Юрієм, англійця Пола Макартні – Павлом, французку Катрін Денев – Катериною, еспанця Педра Альмодовара – Петром, поляка Анджея Вайду – Андрієм і т. д. Мало б бути, але не є. Все якраз навпаки. Українці послідовно не перекладають англійських, німецьких, французьких і т. д. імен і в той спосіб визнають їхню окремішність, напр., William Shakespeare – це Вільям Шекспір, а не Василь Шекспір, Michele Placido – Мікеле Плачидо, а не Михайло Плачидо, Justin Timberlake – Джастин Тимберлейк, а не Устим Тимберлейк і т. д. Инакше кажучи, англійці, німці, італійці, французи – всі нації в українській мовній практиці зберігають свою національність на рівні антропоніміки (імени). Всі, крім росіян. Їх українці навіть тепер продовжують українізувати і тим самим кажуть, що бачать їх українцями.
Українці вперто відмовляються використовувати легкий і логічний спосіб відмежування від колонізатора, означаючи його як чужинця, а не як українця. Мені заперечать, що так, мовляв, склалося, що це традиційна мовна практика, літературна норма. Так, це дійсно традиція, практика і норма, але це традиція, практика й норма глибоко колонізаторська за своєю логікою й цілями. Нав’язана українцям Москвою, вона ставить за мету асимілювати, розчинити українську тотожність в московській і як така має бути відкинута. Кожна російська вивіска в українському місті, кожна пельменная «Катюша» чи ресторан «Царское село» – це акт агресії й символічної окупації Росією української території.
Українська мова – потужний чинник консолідації української політичної нації. Вона не менш потужний спосіб визволення, відмежування українців від росіян, що не бачать в них окремої нації, з власною історією, мовою, культурою й гідністю (…).
Повну версію тексту читайте на zbruc.eu
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени