Цього тижня на розгляд Верховної Ради було внесено ряд правок стосовно децентралізації. Їх вишукано оформили для публічного сприйняття, що вкрай важливо, коли потрібно прикрити свої справжні наміри. На превеликий жаль, децентралізації сьогодні стала своєрідною ширмою для прикриття узурпації влади, а вся діяльність навколо цього питання - імітацією.
Розглянемо свіжий законопроект про службу в органах місцевого самоврядування, автором якого є Кабмін. Чи не першими тезами в ньому зазначено, що фінансування служби органів місцевого самоврядування здійснюється за рахунок місцевих бюджетів. Тут же автори пропонують створити службу персоналу, функції якої чітко не визначені. Тобто не зрозуміло, чим буде займатись новостворена служба, але цілком зрозуміло, що вона ляже додатковою статтею витрат у місцевий бюджет кожного українського регіону.
Службові посади пропонується займати на конкурсній основі, і це позитивний момент, але у тому разі, якщо конкурс буде проводитись чесно і прозоро, з чим в Україні великі проблеми. На мою думку, на кожну з вакантних посад в органах місцевого самоврядування конкурс має бути оголошено протягом місяця або цю посаду потрібно ліквідувати. Якщо громада може легко обходитись без закритої вакансії місяць, чи потрібна та посада взагалі? Окрім того, затягування часу нерідко свідчить про те, що керівництво планує зайняти вакансію наближеною особою.
Законопроект також передбачає, що для проведення конкурсу на вакантну посаду достатньо наявності лише одного учасника. Але що це за конкурс, де немає вибору хоча б між двома кандидатами?
Що це за конкурс, де немає вибору хоча б між двома кандидатами?Втім, запропоновані Кабміном положення можна назвати дуже демократичними, у порівнянні з тією формулою децентралізації, яку у 2015 році запропонував президент. Вже в перших тезах законопроекту можна побачити сумнівні ініціативи. Пропонується, щоб на заміну областям України прийшли громади, громадська рада була головним органом місцевого самоуправління, префект очолював кожну таку раду. Префект не буде виборчою посадою, а призначатиметься президентом. Це дає гаранту можливість поставити на чолі кожної української громади свою людину. До речі, префект за своїми функціями може легко блокувати рішення громадської ради. Таких прикладів "тіньового управління" в запропонованому законопроекті безліч.
Заради справедливості треба зазначити, що йдеться не тільки про чинного президента – всі глави України часів незалежності говорили, що вона має бути парламентсько-президентською республікою, але у перший же день свого правління забували про це. Мета всіх президентських перегонів – здобути розширені повноваження Кучми, якими він наділив себе у 1996 році, буквально шантажуючи український парламент.
Про децентралізацію говорять вже десятки років, проте активні процеси розпочалися тільки зараз. І вже сьогодні є реальні приклади того, що ці процеси рухаються не в тому напрямку. Як приклад - децентралізація бюджету. Її мета - передати на місця більше повноважень, зокрема розпорядження зібраними коштами. Але на практиці бюджети громад в 2017 році будуть суттєво зменшені через додаткові витрати, які повісила на регіони центральна влада. Якщо великі міста можуть впоратись з цим за рахунок бюджетів розвитку, то невеликі міста закінчать рік з мінусом. І це буде додаткова залежність місцевої влади від центральної, адже вона потребуватиме фінансових субвенцій з центрального бюджету. Ось така децентралізація по-українськи.
Противники децентралізації люблять ставити у приклад США, як країну із сильним інститутом президентства. Але вони замовчують, що в той же час США - це яскравий приклад саме успішної децентралізації, адже закони громад (американських штатів) можуть йти навіть проти президентських. Губернатор кожного штату приймає ті законодавчі ініціативи, які вважає корисними для своїх територій. Президентська влада збалансована владою громад, а головні посади штатів є виборчими: губернатор, прокурор, шериф.
В нашій країні влада завжди використовує повноваження в своїх інтересах, інститут президентства не є винятком. Тож, якщо ми хочемо жити в розвинутій країні, в якій права окремої людини стоять на першому місці, і ці права є цінністю, в якій система влади збалансована та контролюється суспільством, в якій правоохоронні органи, по суті, є правоохоронними, а не каральними, то нам потрібна саме парламентсько-президентська форма керування країною. Тому що концентрація влади в руках однієї, навіть найпоряднішої людини, сама по собі несе загрозу демократії. Адже людині притаманно помилятись.
Саме тому всі розвинуті демократії так чи інакше мають або яскраво виражену парламентську форму правління, або сильні елементи децентралізації. В нашому ж випадку країна зробила півкроку в цьому напрямку, і щоб завершити процес децентралізації треба небагато: передати всю повноту влади на місцях саме громадам та представникам, яких вони обирають, і зробити всі керівні посади на місцях виборними, в тому числі губернаторів, керівників поліції тощо. В регіонах має залишатись більша частина зібраних коштів. І це дасть реальний поштовх для розвитку територій та залучення інвесторів, адже тоді місцева влада буде реально зацікавлена збільшувати місцеві бюджети. За центральною владою треба залишити наглядові функції відносно органів місцевого самоврядування, аби регіональна влада не порушувала закон. На національному рівні основну повноту влади звичайно має отримати Верховна Рада, чисельність якої слід скоротити.
Соціологія показує, що українське суспільство давно готове і очікує на такі зміни, люди більше довіряють органам місцевого самоврядування, аніж центральній владі. Сьогодні довіра громадян до міських голів вища, аніж до президентів.
Проте, впевнений, до таких змін не готова купка політиків та чиновників, які окопались в своїх київських кабінетах. І просто так вони свої повноваження не здадуть.
Більше поглядів тут