Київ не повинен нехтувати перманентну загрозу з боку РФ. Та спроба пояснити інші проблеми національної зовнішньої політики виключно впливом Кремля є не лише неправильно, але і контрпродуктивно.
Втім, значною мірою спостерігається саме така тенденція. Саме у такий спосіб трактують виникнення проблем у відносинах із Польщею та Угорщиною. Та якщо у випадку з поляками такі протиріччя не вийшли за межі двостороннього порядку денного, то суперечки з угорцями кидають тінь на європейську та євроатлантичну інтеграцію України.
Вважається, що саме зростання впливу РФ впливає на принциповість позиції Угорщини щодо мовної статті закону про освіту.
Будапешт уже навіть встиг заблокувати проведення засідання Комісії Україна-НАТО (КУН) на рівні очільників оборонних відомств. Під питанням і наступне засідання, яке має відбутись за участі найвищих посадових осіб під час Брюссельського саміту Альянсу в липні 2018 року.
Тим не менш, пояснювати такі труднощі зі сусідами лише впливом РФ – означає нехтувати об’єктивними тенденціями, які наразі виходять на перший план у цих країнах. Сьогодні політичні еліти країн Центрально-Східної Європи масово переходять до мобілізації свого електорату через експлуатацію проблематики, пов’язаної зі націоналізмом. Тут і оборона країни від біженців, і захист представників свого етносу за кордоном, і питання історичної пам’яті тощо.
Київ не повинен нехтувати перманентну загрозу з боку РФ
Ці європейські країни більше не можуть підтримувати свою легітимність через економічне зростання, як це було в середині 90-х та на початку нульових. Потенціал для росту в 6-7% вичерпався, а нова модель, заснована на капіталоємному виробництві наразі недосяжна для регіону.
З огляду на це, нинішній розвиток подій виглядає цілком логічним.
Чи не найкращим прикладом вияву такої тенденції є режим угорської партії Fidesz на чолі з Віктором Орбаном. Прийшовши до влади в 2010-му та на фоні важкої економічної кризи, уряд Fidesz був усе більше змушений грати на електоральному полі партії Jobbik. А це в тому числі означало необхідність захищати права етнічних угорців за кордоном, які, між іншим, у випадку реєстрації мають право голосувати на парламентських виборах.
Тож це не зростання впливу РФ, а активна експлуатація питання захисту прав етносу задля голосів на виборах, які вже відбулись 8 квітня.
Марними є надії на компроміс і після їх проведення. Мобілізація електорату завдяки питанням, пов’язаних зі націоналізмом – це безальтернативний шлях для Віктора Орбана. І, зважаючи на можливість бути притягнутим до відповідальності за зловживання повноваженнями, збереження влади є єдиною опцією для політика.
Тож як бачимо, звинувачення у зростаючому впливі Кремля є далекими від реальності. Вони не допоможуть врегулювати ситуацію – точніше вирішити дилему, перед якою в очікуванні Брюссельського саміту НАТО опинилась Україна.
Це засідання має принципове значення для офіційного Києва. І тут ми бачимо яскраве відображення зовнішньої політики, яка здебільшого орієнтується не на зміст, а на символи та форму.
Повернення української влади до обережних розмов про важливість отримання Плану дій щодо членства в НАТО – приклад такої тенденції. Та розмови про те, що своїми діями Угорщина блокує євроатлантичну інтеграцію України, відображають повне нерозуміння суті цього процесу.
Його успіх пов’язаний з реалізацією Стратегічного оборонного бюлетеня (реформа воєнної сфери) та Річної національної програми (комплексна реформа державної вертикалі). І тут Будапешт навряд чи може нашкодити.
Тож блокування Угорщиною самітів різних рівнів не може мати реальних негативних наслідків для євроатлантичної інтеграції України.
Та для зовнішньої політики символів критично важливо створити саме таку картинку. Все ще більше ускладнюється наближенням виборів, де питання зовнішньої політики будуть намагатись вигідно використовувати.
Тож Київ постав перед складною дилемою. З одного боку, гостра необхідність провести засідання Комісії Україна-НАТО, де можна продемонструвати інтеграційні успіхи, з іншого – принциповість Будапешта, який не збирається поступатися у мовних питаннях.
Сам же Альянс вважає українсько-угорські суперечності виключно двостороннім питанням, а тому не бачить потреби втручатись та переконувати Будапешт змінювати позицію.
Відтак маємо класичний для зовнішньої політики випадок, коли сторона повинна зважити всі «за» і «проти» та прийняти відповідне рішення. І успіх стратегії тут залежить від розстановки пріоритетів і готовності приносити в жертву другорядне.
Позаяк майбутнє засідання Комісії НАТО не є надто важливим у реалізації євроатлантичних прагнень України, то в ідеальному світі Київ і не постав би перед такою дилемою. Та сьогодні ситуація така, що Україна змушена обирати: чи принципова зустріч з НАТО чи принципова позиція щодо мовної статті. З огляду на те, що питання націотворення відіграють неабияку роль в сучасному житті країни, вибирати буде непросто.
Та ефективна зовнішня політика неможлива без вирішення подібних дилем, так само як і без попереднього врахування можливих побічних наслідків внутрішньополітичних кроків.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени