Мої слова не будуть новими, і це ще більше підкреслює той факт, що ми не робимо висновків.
Коли мені було 14 років, в літньому таборі ми готували вечір пам’яті загиблих в Афганістані. Тримали свічки, читали вірші і співали: «В Афганистане, в Черном тюльпане с водкой в стакане мы молча плывем над землей». Пройшло 20 років, а я досі пам’ятаю той вечір. І мої найкращі друзі – Юля та Льоша, з якими ми були в таборі, - теж пам’ятають.
Що ж не так? Чому знов на війні гинуть люди?
Коли в Київ привезли вбитого на моїй рідній землі Андрія, біль пронизливо зайшов в кожну клітинку не лише моєї душі, а й розуму. Думки стукотіли: нічого не змінилося, це знов відбувається. Волонтерська машина, яка привозить родам 200-х зі сходу, називається Чорний тюльпан.
Я хочу, щоб ми частіше зупинялися, і дивилися на небо. Особливо тоді, коли повз котиків в Facebook «пробіжить» новина про смерть Воїна в АТО. А краще зупинятися на хвилинку щодня, бо не про кожного загиблого пишуть в Facebook та говорять в новинах.
Хочеться згадати слова сестри Андрія під час прощання на Алеї Героїв Небесної Сотні: «Не лише куля вбиває, а й байдужість». Навколо нас дуже багато горя та несправедливості, і ми дедалі більше звикаємо до цього. Стаємо байдужими. Звісно, не всі, але багато з нас.
Часто ми бачимо людину, яка плаче, але не підходимо до неї. Бачимо бідну родину з дітьми чи голодних пенсіонерів в магазині, але не намагаємось допомогти. Тому що тих, хто плаче, та голодних надто багато? А може, якщо ми допоможемо одній людині чи одній родині, на одне нещастя в Україні стане менше? Істина не нова, але чи достатньо ми діємо, враховуючи це знання?
Напевне, добре, що ми не занурюємось у депресію через цю війну. Депресія забирає сили та призводить до бездіяльності. А нам треба втілювати реформи та робити країну сильною. Але тут є велика пастка: «пів-країни плаче, а пів-країни - скаче». Значна частина громадян України вважає, що війна – там, на сході. В тому незрозумілому Донбасі. Але війна - в Україні. І Чорні тюльпани привозять тіла загиблих в кожну область.
Тому я дуже прошу: давайте частіше піднімати очі до неба. Щодня зупинятися на хвилинку і подумки дякувати тим, хто на небі і на землі охороняє наш спокій і дає можливість розвивати країну.
Окремо хочу висловити слова подяки друзям за те, що вони якимось дивним чином завжди опиняються поруч, коли я готова впасти. 5 липня буде 40 днів як загинув Андрій.
У зоні АТО під час бою проти ворожої диверсійно-розвідувальної групи загинув командир 3 батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Андрій Жук. Його дружина Тетяна Дурнєва в колонці для НВ звертається до українців
Більше поглядів тут