Мені здавалося, що ось ми зруйнували імперію і тепер побудуємо нормальну країну, засновану на принципах, які в мені виховали батьки, — порядність, чесність, справедливість. Але, дивлячись, як наша держава перетворювалася на чергове напівавторитарне «королівство кривих дзеркал», я почав усвідомлювати, що нам ще доведеться поборотися, щоб жити в тій країні, про яку ми мріяли.
І це зрозуміли багато людей — всіх не перелічити, але, напевно, найяскравішим символом цього бажання жити в нормальній країні став Георгій Гонгадзе. Він заплатив за свої переконання найбільшу ціну, але саме його смерть і стала каталізатором початку протестного руху, коли люди більше не хотіли миритися з тим, що відбувається навколо. Я назавжди запам’ятаю засніжений Київ під час першого Майдану, куди прилетів з Нью-Йорка, де я тоді працював. Я бачив людей, які тільки встановлювали перші намети. Це були вільні люди — у них були вільні очі, і вони нічим не відрізнялися від людей, що живуть у Лондоні, Франкфурті чи Парижі.
Коли один із них підійшов до мене щось запитати, я зрозумів, що він із Західної України, бо він звернувся до мене ламаною російською — можливо, щоб не лякати місцеве населення «западенцями». І я відповів ламаною українською. Напевно, це був перший раз в житті, коли я говорив українською мовою поза шкільними уроками.
Потім було багато чого, і другий Майдан, і війна — адже імперія не хоче бачити вільних людей у себе під боком. Але саме в цій боротьбі й формується наша нація. Люди відрізняють один одного саме по любові до України — це абсолютно незрозуміле почуття для тих, для кого Україна не рідна країна, а просто територія. Напевно, це можна порівняти з тим, як євреї люблять Ізраїль. Саме ця любов і змушує людей боротися за свою країну, як на фронті, так і всередині країни, продовжуючи робити її кращою. І це абсолютно не залежить від національності — ми по-справжньому мультинаціональна країна. Ніколи не забуду, як один із лідерів кримських татар, виступаючи на Майдані, представився: «Я українець татарського походження».
Я не можу собі уявити щось подібне в Росії, де продовжуються міжнаціональні конфлікти. Але якщо людина любить Україну, абсолютно не важливо, якої вона національності. Ми дуже толерантна країна — можливо, навіть занадто. У нас можна відкрито ненавидіти Україну, чим не гребують навіть багато політичних партій. Як вибудувати нашу Нову Україну так, щоб ті, хто ненавидить Україну, могли відчувати себе у безпеці, але не могли активно заважати будувати тут нормальну, європейську країну й не тягнули нас назад в імперський вир — найважливіше завдання, яке стоїть перед нами зараз.
Я думаю, один із можливих способів його вирішення — розуміти, які символи є в нашої нової країни, і намагатися максимально їх розвивати. Особисто для себе можу відзначити кілька — наприклад, Марш Героїв на День Незалежності. Це дійсно унікальна подія, коли ветерани війни з Росією без участі держави самі організовуються і просто йдуть маршем по центру міста. А люди стоять уздовж вулиць і просто кажуть «Дякую!» — й у тих, і в тих сльози на очах.
Так само для мене символом Нової України є Михайлівський собор — монастир 11-го століття, який у 1930-ті роки підірвали комуністи. Те, що його відбудували, і він став центром українського православ’я — наше величезне досягнення як країни, що цінує свою історію і традиції. Ну і, звичайно, те, що він, як і Геттісбергське поле у знаменитій промові Лінкольна, був освячений кров’ю героїв, теж дуже символічно. Це були приголомшливі фото — закривавлені студенти, які просто лежали на підлозі церкви, і ряд священників, що стояли біля входу, не пускаючи всередину «Беркут». Коли я запитав одного з ченців, як це було, він просто подивився кудись у далечінь і сказав: «Було дуже страшно» (насправді він вжив більш грубе слово, і це мене вразило, бо виглядало людяніше). Це і є справжній героїзм — коли ти не міркуєш про свою особисту безпеку, а просто робиш як повинен.
Ці події стали каталізатором другого Майдану — коли на вулиці вийшли сотні тисяч людей, щоб показати, що ми нація, яка має гідність, а не просто «населення».
Саме ці люди й стали живим продовженням нашої історії — адже так само ті, хто любили Україну, боролися за неї останні сотні років, без надії сподіваючись побачити колись вільну та успішну країну.
Знати нашу історію, любити Україну, цінувати та розвивати її символи — саме це ми можемо протиставити тим, хто не вважає нас державою. Потрібно розуміти, що ми лише на початку цього шляху, і, звичайно, дуже прикро, що все відбувається так повільно, й у нас залишається безліч проблем. Але якщо не цінувати те, що ми вже завоювали, ми знецінюємо те, чого ми хочемо домогтися в майбутньому. І мені здається, що однією з основ, здатних об'єднати нас зараз, є саме любов до України та гордість за ту країну, яку ми вже побудували, і ту Нову Україну, про яку ми мріємо і яку створюємо.
«Українські основи» — спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства. Всі тексти шукайте тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ