Я хотів розпочати з певного скепсису, який тим чи іншим способом, інколи з незрозумілих причин, находить на мене, коли згадую події Майдану і постмайданного періоду. Але все ж, здається, потрібно бути більш стриманим. З одного боку, від подій революції, які за короткий час змінили світоглядну картину багатьох співгромадян, минуло замало часу. Та й Україна ще має утвердитися в очах сусідів і світового співтовариства. З іншого боку, Майдан виявився лише невеликим потрясінням у порівнянні з тим, що очікувало країну потім.
Повернімось до подій дворічної давності. Сьогодні ми згадуємо 21 листопада 2013 року. Інколи цей день називають “чорним четвергом” за те, що саме тоді були майже поховані надії багатьох українців на зближення з Європою. Українці, що протягом чотирьох років сподівалися на підписання Угоди про асоціацію, і були в особливому запалі перед Вільнюським самітом, в той день втратили свою надію і віру у демократизацію та розвиток країни. Хоча правильно буде, якщо скажемо, що тоді українці втратили надію в те, що чинний на той момент уряд і влада загалом зможуть змінити країну та повести її в Європу. Владі це було невигідно, а загравання з жителями України, здається, їх веселило.
Євроінтеграційні надії українців не були маргінальними; спрощення розуміння європейської інтеграції здається ще нікуди не зникло. Надії виходили за рамки парадигми “ми хочемо їздити до Європи без віз”, “відпочивати на Лазурному узбережжі, не завдаючи собі клопоту у посольстві” тощо. Свідома частина українського суспільства бажала кардинальних структурних змін в Україні. Європа — приклад цих змін. Боротьба з корупцією, надання ширших прав місцевим громадам, реформи в енергетиці, правоохоронній, судовій сфері, освіті та медицині — все це бачилося як початок поступового, але головне прогресивного крокування до Європи. Європейська інтеграція вимагала зміни правил гри українського політикуму та чиновницького апарату — ці ж самі вимоги ставили і проєвропейські громадянські діячі.
Євромайдан став показником відмінностей, які існували в українському суспільстві. Ні, не відмінностей між заходом і сходом, не відмінностей між україно- та російськомовними, а відмінності між народом і владою. Вона загострювалася кожного дня, що свідчило про одне — влада не хоче приймати європейські ідеали та втілювати їх у вільній країні, їй більше до вподоби східний підхід, винайдений Путіним, так звана “керована демократія”. Але вони помилилися: “керована демократія” в Україні не працює, і укра\нське суспільство завжди залишалося вільним — просто терпеливо чекало. Українці, незалежно від мови, мають високу ступінь єдності і розчленити країну на основі цього критерію не вдасться.
Євромайдан виявив величезні проріхи в роботі всієї системи влади, тому головною вимогою було повне перезавантаження влади. Влада мала докорінно змінитися, позбавитися рудиментарних елементів, успадкованих від радянських часів та вдосконалених за перші роки незалежності. Реформи в країні були не просто вимогою, вони були і є об’єктивним чинником подальшого існування України.
Тому українці, виходячи на Майдан, не боялися. Боятися було вже нічого (далі буде гірше), а вимагали докорінних демократичних змін. Уже після закінчення останньої фази Революції Гідності ще була сильною віра в справжню перемогу революції. Люди вірили, що відстояли. Однак віра почала швидко зникати. Нова влада не зрозуміла якості моменту, не скористалася порадами європейських колег та досвідом східноєвропейських постсоціалістичних реформ: реформи потрібно проводити швидко, не відволікаючись, не очікуючи на музу і манну небесну, на допомогу Заходу і милість Сходу.
Влада затормозила. Так, реформи ще можливі, і деякі з них навіть втілюються в життя, але те, що зветься структурною перебудовою - ще не є доконаним фактом. І не у війні тут справа — це питання бажання втілювати реформи, змінювати себе і країну, бажання дотримуватися нових правил і законів.
Майдан став проявом справжньої української демократії. Події після Майдану ще більше засвідчили цю тенденцію. Але виклики нікуди не зникли - потрібно постійно бути готовими. Громадянське суспільство тепер має ще більше запрацювати на зміни, контролювати владу, впливати на рішення, що приймаються в країні. Головне, щоб це бажання передавалося іншим, всій країні і суспільство змінювалося та розуміло, що шлях до життя за світовими демократичним стандартами можливий лише якщо ми, громадяни України, докладатимемо зусиль.
Більше поглядів тут