Закидали і корупцію, і кумівство, і необізнаність Марини Порошенко у питаннях культури, і навіть її начебто погане володіння українською мовою (останніми двома компетенціями голова фонду повинна володіти за Законом про Український культурний фонд).
Ситуація в черговий раз засвідчила, яким дражливим і болісним є питання фінансування культури, а також довіри до владних інституцій і дотичних до політики публічних осіб. Та ця ситуація — і теж, на жаль, не вперше — проявила кілька системних проблем, з якими постійно зіштовхуються всі, навіть якнайкращі ініціативи, перетинаючись з державною культурною політикою.
Перша і найпростіша до вирішення, але чомусь вперто і самовіддано не вирішувана — це, безперечно, комунікація. Соцмережі радісно сприйняли призначення Марини Порошенко головою Фонду, а той факт, що призначив її міністр — за одноосібне рішення міністра культури Нищука, помножене на підхалімаж і цілування владних ручок. А коли вентилятор почав активно розганяти “зрадоньку”, пояснювати, що і призначення, і функції голови Фонду чітко прописані в законі: кандидатуру висуває Наглядова рада, а повноваження голови є радше репрезентативними і адвокаційними, а не управлінськими, — було вже дещо пізно.
Було би дуже цікаво й корисно побачити короткий список кандидатів на роль голови
Я вже мовчу про те, що було би дуже цікаво й корисно побачити короткий список кандидатів на роль голови (за законом їх може бути до 3 осіб) — це допомогло би зрозуміти логіку та причини саме такого рішення. Очікуючи негативної реакції на це призначення, також можна було б і пошукати подібні приклади в міжнародній практиці, а не лишати це на поталу затятим опонентам. Візьмімо, до прикладу, один із найважливіших та найбільших у Європі — Європейський культурний фонд. Його зареєстрували у Голландії та фінансували в різний час, зокрема, коштами Мінкультури, МЗС і державних лотерей. Від моменту свого заснування 1954 року впродовж 22 років Фонд очолював голландський принц Бернгард, а потім, впродовж 23 років — принцеса Марґрієт (що її імені щорічну нагороду Фонд вручає європейським культурним ініціативам, які мають суттєвий суспільний вплив).
Друга проблема, як на мене, значно серйозніша, бо для неї не існує простого рішення. Це проблема патронажу, тобто підтримки і просування культурного порядку денного публічними особами, безпосередньо з культурою не завжди пов’язаними.Загалом, всі ці правління і наглядові ради, які в Україні й досі сприймають або як збіговисько весільних генералів, потрібних лише тому, що так написано в законі, або як важелі просування власних інтересів, насправді є поєднанням контролю і патронажу або ж підтримки. Саме на них покладена функція просувати важливість певної культурної інституції та її діяльності для громади або суспільства загалом, а також — і зовсім не останньою чергою — шукати для цієї інституції фінансову підтримку. Саме подібні наглядові ради відстоюють інтереси театрів, музеїв, культурних центрів чи фондів, лобіюють їхні потреби перед владами і громадами та відіграють важливу роль у привабленні, головним чином, приватних коштів. Певною мірою, це, звісно, обмін грошей на репутацію, але допоки за статусом культурного патрона не ховається відмивання якогось іншого статусу, це не має бути проблемою.
Український культурний фонд має наповнюватись із різних фінансових джерел, а не лише коштами з державного бюджету. В цьому сенсі автори закону взорувались на найкращі європейські моделі (від Мистецької ради Великобританії до того ж таки Європейського культурного фонду). Крім того, в своїй роботі Фонд очевидно буде зіштовхуватись із тим мільйоном законно-підзаконно-постановних недоречностей, які роблять чи не будь-яку активність в культурній царині сьогодні сізіфовою працею. І, відповідно, буде прагнути це змінити. От тільки як зробити крок від прекрасних моделей і найкращих намірів до реальності?
Для цього, зокрема, Фонду і потрібна голова — людина, до якої дослухатимуться, яка зможе переконати тих, хто підтримував кишенькові культурні проекти, хто намагався створювати свої фонди, але не потягнув цілої пов’язаної з цим інфраструктури, або ж тих, хто ніколи і не замислювався над підтримкою культури, але більше ніж може собі це дозволити. Людина, яка зможе ставити питання культури на політичний порядок денний у країні, де навіть політичні питання непросто туди долучити.
А тепер, увага — питання! Де її взяти, цю людину? З кого в країні, де культура якщо не використовується з ідеологічною метою, то перебуває на далеких маргінесах суспільної, а відповідно і політичної уваги, де є трохи людей, які від щирого серця підтримують галереї репродукцій, районні пісенні конкурси та приватні зоопарки, але майже немає людей, які б підтримували музеї або фестивалі, вибирати таку Голову Фонду? Як вибрати так, аби це рішення було ефективне, але не політичне (і це коли в цій ситуації політичним буде будь-яке рішення)?
І, вреші-решт, третя і найскладніша проблема. Поки голова цього або будь-якого іншого фонду чи інституції буде займатись суспільно-корисною справою адвокації, хтось має займати щоденною роботою під назвою “управління”. Через півроку після призначення директоркою новоствореного Українського інституту Тетяна Терен звільняється і щиро зізнається у неспроможності щоденно долати численні бюрократичні перепони, під тиском і без жодної політичної підтримки, замість, власне, займатись тим, чим за статутом і за ідеєю має займатись Інститут книги. Лише одна з численних подібних історій за останні 4 роки —це черговий діагноз системі. Можна запозичувати якнайпрогресивніші моделі, політичною волею понастворювати якнайреволюційніші для України інституції, навіть фандрейзити для них достатні кошти і знаходити якнайкращих людей. Та якщо ці люди будуть вигорати за півроку-рік, то дуже скоро не залишиться нікого, хто здатний зрозуміти та втілити всі чудові ідеї.
З огляду на це, перша леді Марина Порошенко — далеко не ідеальна кандидатура на посаду голови Українського фонду культури, але вже точно не найгірша і не найбільша проблема цієї інституції. Справжні проблеми ще навіть не почались.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени