Напередодні вручення томосу Православна Церква в Україні постає перед багатьма викликами – від спротиву російського духовенства до погроз дестабілізації у суспільстві. Безперечно, автокефалія – історична подія, але її значущість підіймає планку і для нас з вами. Чи станемо ми модерною православною церквою, яка є місцем любові, єднання та діалогу? Чи все ж залишимося у радянській парадигмі мислення і показової «набожності»?
Перш ніж говорити про ПЦУ, згадаємо середовище, у якому вона сьогодні. Україна – унікальне місце, де мирно співіснують три авраамічні релігії і немає заборонених сект чи мораторію на різкі атеїстичні лозунги. Єврейська громада, яка є однією з найбільших у Європі, чудово існує та розвивається у Дніпрі. Соціальні проекти католицької церкви процвітають на Західній Україні. Ми – територія, де пересічні громадяни відчувають мусульман своїми братами, адже підтримка кримських татар не згасає з часів початку війни. Україна сьогодні є одним з найтолерантніших середовищ для усіх релігій світу, тому ґрунт для зростання ПЦУ справді добрий.
Навіщо церкві модернізація? Аби відповідати на виклики сьогодення, а не бути релігійними снобами.
Світ нині рухається швидше, ніж будь-коли раніше. Тому наша церква має модернізуватися на рівні з іншими інституціями. Порівняйте інстаграм Папи Римського та російських консервативних панотців. Різниця у світоглядах колосальна, а Україна – як завжди, на межі між Сходом та Заходом. Маючи спадщину православного сходу і використовуючи інструменти модерної Європи, ПЦУ має реальні шанси завоювати авторитет в очах пострадянських країн.
Православна церква України майже не присутня в інтернеті
Майже відразу голова УГКЦ звернувся до новообраного предстоятеля Епіфанія з привітаннями та впевненістю, що обидві церкви покликані до єдності. Не можуть не тішити обставини, що на чолі церков, яким довіряють українці, стоять молоді та відкриті до діалогу особистості. Одним з головних викликів новоутвореної церкви є перейняття досвіду інших конфесій.
Так, наприклад, греко-католицька церква збудувала приватний університет, де навчаються студенти з найвищими балами ЗНО. Не дивлячись на обширний спектр дисциплін, у центрі навчання стоїть богослов’я. Чи зможе помісна церква утворити власну альтернативу класичним вишам і розбудувати країну?
Римо-католицька церква в Україні керує багатьма соціальними проектами – від опіки неповносправними до роботи з ув’язненими. Чи вийде в ПЦУ розвивати власні соціальні проекти і робити це публічно?
Мова богослужінь є одним з питань, які можуть вирішуватися колегіально. Чи варто приймати єдину мову богослужіння? Чи краще дати громадам можливість самостійно її обирати? Простір для роботи зростає: щотижня до нової церкви переходять нові громади. Інша проблема – доступне та зрозуміле богослов’я. Для цього потрібно підвищувати рівень освіти у семінаріях, а це можливо завдяки політичній волі керівництва ПЦУ.
На відміну від греко-католиків, православна церква України майже не присутня в інтернеті. Основний сайт є радше стрічкою офіційних новин та звітів, а за просвітницькі проекти нема й мови. Християни західного обряду майорять кількістю публічних священнослужителів – блогери, письменники, науковці. У випадку з ПЦУ мова йде про одиниці таких публічних персон.
Покійний кардинал-емерит Любомир Гузар був колосальним авторитетом для усіх українців. Під його гаслами об’єднувалися як віряни, так і агностики. Будучи монахом і людиною молитви, в своїх інтерв’ю Гузар був простим і відкритим, говорячи про серйозне. Він виріс у емігрантському середовищі, отримав західну богословську освіту і багато служив у Америці. Це позбавило його радянських штампів мислення та історичних травм. Любомир Гузар – приклад лідера, який по-новому відкрив УГКЦ сотням тисяч українців. Молодь побачила, що церква – це не тригодинні служби з буботінням церковнослов’янською, яку ніхто не розуміє.
ПЦУ сьогодні критично потребує освіченого і відкритого лідера.
Наявність лідера, якому довіряють, підсилює суспільний запит на церкву і те вчення, про яке вона говорить. Завдяки іноземному досвіду, нові релігійні лідери допоможуть змінити не тільки саму церкву, але й усю країну. Можливо, вони вже існують, але про них майже ніхто не чув. Можливо, вони говорять, але ми не звертаємо на них уваги. Та скоріш за все вони ще зростають і здобувають освіту. З яким світоглядом будуть виходити сучасні семінаристи? Що сьогодні потребують молоді священники? Чи готові ми їх почути?
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени