У жовтні 2014‑го, коли я тільки приїхав відбувати каденцію в Києві, це була країна на межі між Іловайськом і Дебальцевим. Це була країна дуже емоційна, натхненна і напружена. Країна, де була можлива відкрита повномасштабна війна. Де економіка падала зі швидкістю 12% на рік. Де міжнародні фінансові ресурси вичерпувалися й потрібно було їх знаходити в авральному порядку.
Але тут, у Києві, відчувався дух солідарності й певної післяреволюційної ейфорії. Громадянське суспільство відігравало абсолютно надзвичайну роль. Воно фактично керувало багатьма процесами, якими в інших країнах займається держава.
Однак таке напруження не могло тривати вічно, бо після нього починається спад і певне розчарування. Але погляньте-но, тепер ви вже сперечаєтесь, чи достатній рівень економічного зростання на 2,5−3%? Ви маєте ситуацію, коли валюта є стабільною протягом більш ніж трьох років. А цього літа основний наголос був на тому, як українці мають собі дати раду зі зростанням вартості своєї гривні. І хоч мало хто про це так говорить, але ви маєте практично заморожений конфлікт, хоча, на жаль, не на рівні тих військових і цивільних на Донбасі, які й далі щодня ризикують життям. Тож Україна тепер на шляху зростання, а після виборів ми бачимо поворот у суспільній думці до оптимізму.
Нині, перебуваючи в Україні, я бачу ці суспільні поділи: війна чи мир, боротьба до перемоги чи реванш, — які сьогодні бентежать суспільство. Мені здається, що чітко висловлене та прораховане українське бачення розв’язання конфлікту на Донбасі, де були б визначені побажання для цього регіону і червоні лінії, далі яких Україна не готова поступитися, сприяли би більшій суспільній єдності навколо цього питання. Такої концепції поки що повністю не видно, і це додає непевності й дозволяє нагнітати страхи.
Природним є після досвіду останніх п’яти з половиною років, щоб люди сумнівалися в тому, чи дійсно так легко досягти миру, як сьогодні обіцяють. Але без діалогу, без певного ризику остаточно розв’язати проблему, чи хоч на кілька кроків просунутися вперед не вдасться. І для цього потрібно, щоби всередині України карти були покладені на стіл.
Мене часто питають, чи задоволений я зовнішньополітичним вектором України за нового президента. Знаєте, можна або спостерігати, або діяти. Наш канадський підхід був таким: одразу після виборів запросити президента на конференцію в Торонто на початку липня. Ми намагалися показати, що цей західний вектор, який був у програмі президента, є реальним і що його уособлює серед інших країн і Канада. Те, що було сказано президентом Зеленським у Торонто і як воно було сказано, було сприйнято дуже позитивно як міжнародними, так і канадськими учасниками тієї події.
Взагалі‑то я не заздрю будь-якому політику, який візьметься керувати Україною. Українська ідентичність модерна і побудована на бунтарстві з козацьких часів, за Шевченка й донині. Якщо ви подивитесь, скажімо, на девіз канадської Конституції «Мир, лад та добре управління», то це точно не про традиційну українську ідентичність. І, з одного боку, це значить, що в людей є здатність зорганізуватися горизонтально, героїчно, на короткі соціальні революції, вибухи, трансформації. Але як потім це вибудувати у вертикальну структуру управління — на це відповіді немає.
Більшість українців вважають, що будь-хто, якщо вступає в ту вертикальну структуру, відразу стає зрадником своєї справи. Це, можливо, одна з причин, чому створити саме політичну партію революціонерів після Майдану було настільки складно.
Горизонталь влади з вертикаллю в Україні якось важко стикаються. Оскільки я сам вихований у країні, яка, на відміну навіть від наших південних сусідів, має історію еволюції, а не революції, я маю співчуття до людей, які хотіли братися за політику в Україні.
Повне інтерв'ю з Романом Ващуком читайте в журналі НВ від 14 листопада 2019 року