Чого тільки не доводилося доводити британським вченим! У принципі, саме поняття вже стало приводом для численних жартів на кшталт: "Британські вчені з'ясували, що найпопулярніше повідомлення в соцмережах у четвер – це: "Завтра п’ятниця!", або "нещодавно британські вчені відкрили ящик віскі". Але цього разу не цей міцний напій, а міжнародний тиждень мозку Brain Awareness Week став призвідником того, що науковці з туманного Альбіону, а точніше – світила нейронаук – разом зі своїми колегами з інших країн вирішили повоювати як з популярними мемами щодо самих себе, так і з поширеними міфами щодо того, як використовувати знання про мозок у навчанні. В англомовному світі навіть виник окремий термін є neuromyths – нейроміфи. Вирішили і написали відкритого листа до The Guardian.
Ініціаторами акції виступили професор Брюс Чейр з Університету Брістоля та його колега Пол Говард-Джонс, який очолює у Бристолі кафедру нейронаук. Їх підтримали ще близько тридцяти дослідників з університетів і дослідницьких центрів Канади, Німеччини, США. Що ж відірвало науковців від звичних досліджень і змусило написати категоричного листа до однієї із найавторитетніших британських видань із закликом знищити нейроміф про стилі навчання.
Справа в тому, що в Об’єднаному Королівстві за останнє десятиріччя колосальної популярності набув підхід, знаний як індивідуальні стилі навчання. Він зводиться до того, що у сприйнятті зовнішньої інформації люди поділяються на аудіалів, візуалів на кінетиків. Бо, мовляв, так у них влаштовано мозок. Відповідно, кожному з представників згаданих типів знання потрібно давати в адаптованому форматі, оскільки це покращує результати навчання. Власне довільне оперування цими гіпотезами набуло форми доктринерства. Це і стривожило провідних нейробіологів. Зі ста опитаних професором Брюс Худ (Bruce Hood) провідних педагогів країни, 85% сказали, що дотримуються цієї точки зору і, 66% використовують на практиці. Окремі школи витрачають до 300 тисяч фунтів стерлінгів на зовнішніх консультантів або додаткове обладнання, пов’язане із застосуванням методу.
Автори згаданого листа наголошують, що "студенти демонструють кращі успіхи у пізнанні не тому, що матеріал відповідає передбачуваному для них стилю навчання, а саме тому, що вони звертають увагу, як і чому вони навчаються". Дослідники наголошують, що у сприйнятті і обробці інформації бере учать весь мозок і у багатьох випадках один подразник (скажімо сприйняття музики) активізує нейронні кластери, що відповідають за інші функції. Скажімо, візуальний кластер формує образ інструмента, нейронні ланцюжки, що відповідальні за логіку з послідовності звуків, формують відому мелодію, а ті, що розпізнають рух, зіставляють звукове сприйняття із його джерелом (скажімо, рухом смичка або мімікою обличчя).
Втім, прихильники індивідуальних стилів навчання теж не здаються без бою і наполягають, що саме вони виступають за цілісний підхід до викладення матеріалу на уроках, але проти засилля традиційно монотонного наговорювання інформації.
"Індивідуали" апелюють до праць професора Говарда Гарднера з Harvard Graduate School. Його книжка "Множинність інтелектів" якраз і починається з визнання того, що навчання є складним процесом, який залежить від взаємозв'язку між різними частинами мозку, Втім, дослідник наголошує, що не всі "інтелекти" (до яких професор зараховує емоційний, фізичний, тощо) в нерівних пропорціях виражені у різних особистостей. Чи можна чітко спроектувати ці закономірності на фіксовані ділянки мозку і підвести під це "міцну наукову базу" наразі складно сказати. Це можна довести експериментально. Але чи вистачить на кожен випадок експериментаторів? Принаймні британські вчені, яких "довели" до написання листа, пропонують себе у якості гідів у нетрі сірої речовини і нейронаук, і заохочують педагогів частіше запрошувати їх до шкіл.
А поки у Британії сперечаються про тонкощі роботи мозку, створюють і розвінчують міфи, в Україні вітчизняна система шкільної освіти міцно тримається за уніфікований підхід. А турботливим батькам та окремим педагогам-новаторам величезним благом видається хоч найменший (а краще – радикальний) відхід від набридлих класно-урочних буднів із втомленими сонцем знань школярами. Згадаймо з яким ентузіазмом була сприйнята книжка Кена Робінсона «Школа майбутнього». Кейс з листом науковців до The Guardian підказує, що вихід за межі стандартів це добре, а ще краще, коли він спирається на досягнення науки. Втім слід враховувати, що мозок, як і наука про нього – дуже динамічні речі. І одного разу ступивши на цей шлях не слід розраховувати на стабільну точку опори – вона рухатиметься слід за новими відкриттями.