Я запитав у кількох знайомих, які не знали, що я шукач притулку в Україні, що вони думають і знають про проблеми біженців. Масштаб запитання звужувався: спочатку цікавився, як уявляють собі біженців у світі, тоді в регіоні Східна Європа і Центральна Азія (СЄЦА) і, нарешті, в Україні.
Загальна ситуація зі світом в більшості випадків ще більш-менш зрозуміла. Найчастіше вона виглядає так: переповнений човен людей із Сирії, які намагаються досягти берегів Європи. Коли ж розмова переходить до регіону СЄЦА і тим більше до України, то картина стає дуже розмитою. Біженець виявляється людиною без обличчя, походження та історії.
Спочатку я поділюся з вами прикладами ширшого контексту - регіону СЄЦА, а згодом і українським прикладом. Обидві частини статті - історії живих конкретних людей, у яких є ім’я і обличчя, на якому часом - нічого окрім іронії від абсурдності знеособлюючої міграційної системи.
Велика кількість людей в нашому регіоні зараз тікають з Узбекистану і Чечні. У Чечні проводяться масові репресії проти гомосексуальних і бісексуальних чоловіків, про це свідчать дані "Нової Газети" і "Російської ЛГБТ-мережі". Але я хотів би більш докладно зупинитися на прикладі саме Узбекистану.
Узбекистан - це країна, де в Кримінальному Кодексі є стаття 120 "за мужолозтво", яке карається до 3-х років позбавлення волі. В Індексі свободи преси країна займає 169 з 180 місць. Узбекистан - це країна, де згідно зі звітом Amnesty International за 2016 рік, поширені тортури і жорстоке поводження з людьми, які перебувають в ув'язненні. Тільки в період за 2015-2016 р Узбекистан здійснив примусове повернення 542 людей.
Протягом останніх кількох місяців я намагаюся відстежувати ситуацію з журналістом "Нової Газети" Алі Ферузом, який втік з Узбекистану в Росію. Я познайомився з ним приблизно півтора роки тому на одному правозахисному тренінгу. Досі пам'ятаю своє глибоке тодішнє здивування від того, що людина з Узбекистану просить притулку в Росії. У країні, з якої велика частина моїх знайомих, колег і колежанок втікали тим чи іншим способом. Хтось знайшов роботу за кордоном, хтось отримав статус біженця. В країні, де я постійно відчував тиск і загрозу, хтось інший навпаки знайшов свою безпеку. Щоправда, як показує час, дуже хитку. Алі буквально зовсім недавно загрожувала депортація до Узбекистану, і лише втручання Європейського суду з прав людини дозволило призупинити цей процес. 8 серпня Московський міський суд скасував рішення про примусове повернення Алі. Одночасно з цим суд також постановив, що весь період поки справа Алі буде розглядатися в ЄСПЛ, Алі перебуватиме в міграційному центрі "Сахарово". Період перебування може скласти місяці або навіть роки
В цей час мій адвокат сказав мені, що якщо я не доведу міграційній службі, що я трансгендер і мусульманин, і припустимо отримаю відмову в наданні притулку в Україні, мої апеляції в судах будуть відкинуті і в підсумку, мені буде постановлено примусове повернення в Росію. В такому найгіршому сценарії я можу опинитися в міграційному центрі, такій собі "елітній в'язниці", де буде бібліотека, можливість займатися спортом, базові умови, але не буде права залишати цю територію. Кожен день в цьому місці буде проходити для мене в режимі очікування депортації. Якщо у держави Україна не вистачить мотивації і коштів депортувати мене, то через півтора роки мене відпустять і дадуть дозвіл на проживання.
Думаю, мало кого здивує, що я не хочу, щоб цей сценарій став реальністю. Провести півтора роки життя в страху, під замком, мешкати разом з жінками через жіночі документи, терпіти звернення в жіночому роді, ймовірно без можливості отримувати ін'єкції тестостерону тощо. Не кажучи вже про те, що депортація в РФ означає високу ймовірність арешту і тортур.
Тому те, на що я направляю ресурси зараз - це пошук доказів своєї трансгендерності і приналежності до ісламу. Це дуже цікавий процес, якщо чесно. Спробуйте довести, що ви жінка або чоловік. Одних ваших слів і зовнішності - не буде достатньо. Ви повинні чітко знати, в якому віці відчули себе жінкою або чоловіком. Що вплинуло на ваш вибір? Чи був це ваш особистий вибір, чи його хтось нав’язав? А ви точно впевнені, що ви жінка або чоловік, може, вам здалося?
Якщо ви сповідуєте релігію, то як ви можете це довести? Особливо якщо ви сповідуєте іслам. Адже іслам - це апріорі "підозріла" релігія. В рамках інтерв'ю в міграційній службі України у мене склалось враження, що я повинен молитися 5 разів на день, ходити до мечеті ще в Росії, навіть незважаючи на те, що це було небезпечно для життя, носити Коран завжди з собою. При чому якщо уявити, що я відношу себе не до реформістської течії ісламу, а до консервативної, то, щоб довести все вищезгадане, мені, як виглядає, необхідно також мати фотосет. Тобто фотографії, як я читаю намаз вдома, в мечеті, і ще кілька фотографій, де я обіймаю Коран.
Звучить абсурдно, але це, на жаль, реальність. При слові "біженці" у частини цивільного населення країни все ще виникає віддалена від України картинка сирійських біженців, які втікають до Європи. Проблема біженства здається далекою від нашого регіону і країни. Люди, які тікали від небезпеки в своїй країні, змушені доводити реальність своєї особистості і свого існування. Іноді цей процес зводиться до абсурду, на який доводиться шукати креативну відповідь. Наприклад, у вигляді фотографій з Кораном і читання намазу. Я ще не зробив, бо очікую рішення мого кейсу в листопаді. Але якщо справа дійде до судів, то, як виглядає, доведеться.
Дві людські історії, які я описав, яскраво ілюструють, що за кожним пакетом документів шукача притулку завжди ховається людська історія. І абсурдність міграційної системи, що межує із жорстокістю, часто намагається стерти всі наші життя, поставити замість них величезний знак питання, а часто і замінити їх своїми поглядами на те, ким ми є «насправді».