9 грудня, 2016. п'ятниця

Новое время

UA RU
2011-2016

Згадати все. 25 років Незалежності України

23 серпня, 2016
Про 25 головних подій в житті незалежної України розповідають їх ключові учасники
2011
Арешт Юлії Тимошенко
2011 спікер
Розповідає Юлія Тимошенко

17 березня 2011 з подачі членів правлячої Партії Регіонів у Верховній Раді була створена тимчасова слідча комісія з розслідування обставин підписання газових угод між НАК Нафтогаз України і російським Газпромом. У квітні перший заступник генпрокурора Ренат Кузьмін заявив про порушення кримінальної справи за перевищення влади і службових повноважень під час цієї операції. Головним фігурантом справи стала екс-прем'єр Юлія Тимошенко, яка уклала неоднозначний газовий контракт взимку 2008-2009 року.

Суд розпочався 24 червня. Справу розглядали в Печерському районному суді. Dже через півтора місяця, 5 серпня, було винесено рішення заарештувати Тимошенко. 11 вересня суд визнав її винною в перевищенні повноважень, а саме в тому, що її дії - переговори з прем'єром РФ Путіним 19 січня 2009 року - призвели до збитків держави в особі Нафтогазу в розмірі $189,5 млн. Екс-прем'єр отримала 7 років в'язниці.

24 години на добу мені в обличчя дивилися відеокамери

Арешт Тимошенко став однією з найгучніших політичних подій за всю історію незалежності України. Заяви на підтримку Тимошенко і правосуддя в Україні в цілому постійно робили від імені ЄС віце-президент Єврокомісії Кетрін Ештон і єврокомісар з питань Європейської політики сусідства Штефан Фюле, правозахисні організації Freedom House, Amnesty International, HumanRightsWatch, з гострою критикою рішення суду виступили Німеччина, Чехія , Великобританія, Канада, США Італія, Швеція, Польща та інші країни. У МЗС Росії заявили, що всі угоди укладалися відповідно до законодавства двох сторін. На Хрещатику в Києві виросло наметове містечко прихильників Батьківщини.

Потім до справи Тимошенко додалися нові обставини - у вигляді заборгованостей на суму $405,5 млрд компанії Єдині енергетичні системи України, головою якої в 1995-1996 роках вона була. Росія підтвердила наявність боргу і зажадала його повернути. 8 грудня Тимошенко судили у справі ЄЕСУ 12 годин - під час допиту вона лежала на лікарняному ліжку в медсанчастині СІЗО. Весь час, проведений за гратами, Тимошенко перебувала не в камері, а в лікарняній палаті у зв'язку зі скаргами на болі в спині.

Тимошенко вийшла на свободу в 2014-му, після втечі екс-президента Януковича. 22 лютого, в розпал протестів, вона з'явилася на Майдані Незалежності, де проголосила емоційну промову зі сцени, сидячи в інвалідному візку. У соцмережах її негайно розкритикували за вдавання і туфлі на високих підборах.

Через кілька місяців після виходу на свободу Тимошенко дала інтерв'ю НВ, в якому розповіла, що їй дійсно було складно довго стояти в той момент. За словами екс-прем'єра, вона вийшла з в'язниці напівінвалідом, проходила лікування в Німеччині і пережила кілька складних операцій.

«Спочатку я починала проходити кілька метрів, потім кілька сотень метрів. На сьогодні після щоденних виснажливих тренувань я практично повернулася до своїх можливостей навіть бігати, пробігати свою колишню ранкову дистанцію. Якщо хочете, знайдіть в своїй редакціїнайспортивнішу людину, і я буду готова з нею пробігти вранці 10 км. Я повернулася до нормального життя», - розповідала Тимошенко про свою реабілітацію.

Стежили за кожним кроком. Уві сні заглядали під ковдру. Коли я їла, заглядали в тарілку

За гратами екс-прем'єр коротала час за читанням мемуарів світових лідерів, які пережили політичне рішення, і обмінювалася літературою з екс-міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком. У 2011-му він також був заарештований і перебував у СІЗО за підозрою в заволодінні держмайном в особливо великих розмірах і зловживанні службовим становищем. Луценко вийшов на свободу в 2013-му за амністією.

Тимошенко стверджувала, що в ув'язненні за нею 24 години на добу вели спостереження через відеокамери, її речі оглядали, а біля ліжка чергував нагляд.

«Само по собі перебування в неволі принизливо, важко і боляче. Але для мене намагалися створити особливі умови. Мене утримували в чотирьох стінах, без права побачити сонце і подихати свіжим повітрям. За два з половиною роки мене ніколи не випускали з цих чотирьох стін. Нормальна людина після такого починає відчувати клаустрофобію. 24 години на добу мені в обличчя дивилися відеокамери. Їх навіть не ховали. Стежили за кожним кроком. Уві сні заглядали під ковдру. Коли я їла, заглядали в тарілку. Все це витримати надзвичайно складно», - розповідала вона.

На парламентських виборах 2014 року партія Тимошенко, Батьківщина, проходить в парламент і отримує 19 мандатів. На чолі списку стоїть не Тимошенко - вона поступається місцем політв'язню Надії Савченко.

«Я знаю, що всі мої багаторічні опоненти вже фактично відсвяткували перемогу наді мною», - сказала Тимошенко в інтерв'ю НВ. Але йти з політики вона не збирається.

 

 

2012
Чемпіонат Євро-2012
2012 спикер
Згадує футболіст Андрій Воронін

14-й чемпіонат Європи вперше пройшов у Східній Європі: матчі турніру поділили між собою вісім стадіонів в Україні та Польщі. Відкриття чемпіонату відбулося 8 червня на Національному стадіоні у Варшаві, а фінальний матч між Іспанією та Італією пройшов 1 липня на НСК Олімпійський в Києві.

Право на проведення головної континентальної першості Україна виборола ще за президентства Віктора Ющенка в 2007-му році, а проводити його довелося вже Віктору Януковичу. Бюджет турніру зростав щороку, врешті сягнув близько € 12 млрд, що стало рекордом для 2012-го року. Щоправда, всі експерти зазначали високий рівень його проведення. Зокрема, стан газону на Донбас-Арені, де сильна злива під час матчу групового етапу між Францією та Україною не завадила продовжити футболістам гру  вже за 15 хвилин. Газон Донбас-Арени виявився на рівні найкращих світових арен світу.

Задля забезпечення належного сполучення, між Києвом, Львовом, Харковом та Донецьком навіть запустили перший в Україні швидкісний потяг Хюндай. Саме один з цих потягів за півроку до Євро-2012 тягнув старий радянський тепловоз, що стало одним з найбільш відомих жартів року. Лише на закупівлю цих модних потягів український бюджет витратив понад $300 млн, а восени уряд вже відмовився від їх подальшої закупівлі.

Ще одним рекордом україно-польського кубку стала кількість відвідувачів. Лише в Україну за два футбольних тижня в’їхало 8,3 мільйони осіб, а в дні вирішальних турнірів київський та донецький аеропорти приймали по 200 літаків на день.

Фаворитом Євро-2012 вважалася команда Німеччини. Проте у півфіналі «німецька машина» поступилася італійцям з «майстерною трійкою» у складі Кассано, Баллотеллі та Андреа Пірло. Проте у фіналу Скуадра Адзура у фіналі зазнала розгромної поразки від Іспанії - 4:0 у фіналі такого турніру можна безсумнівно вважати антирекордом.

Для збірної України Євро-2012 пройшло не досить вдало. Ще до початку турніру групу D, куди окрім України потрапили Швеція, Англія та Франція, називали «групою смерті». Попри стартову перемогу над шведами з рахунком 2:1, синьо-жовті майже без шансів поступилися французам та англійцям. Щоправда, у матчі з Англією був момент з незарахованим голом Марко Девіча, однак навіть він не дозволив би Україні пройти у плей-оф.

Проте все ж один позитивний момент був. Легендарному капітану «синьо-жовтих» Андрію Шевченку вдалося завершити кар’єру в збірній на мажорній ноті – двома голами у ворота збірної Швеції.

  



  

Нападник української збірної Андрій Воронін пригадує Євро-2012.

«Грати на Чемпіонаті Європи – завжди приємно, але коли це стається ще й вдома – удвічі-втричі приємніше. Коли ти розумієш, що тебе не просто підтримують 60 тисяч вболівальників на стадіоні, за тобою стоять всі 50 мільйонів українців – це велика відповідальність.

Пам’ятаю, як ми приїхали на Олімпійський стадіон на гру зі шведами. Нас зустрічали тисячі людей, аплодували, щось скандували – неймовірна атмосфера була. Вважаю, що саме через їх підтримку в другому таймі ми не лише відіграли пропущений гол, а ще й вирвали перемогу з рахунком 2:1. Не можна описати наші емоції після цієї гри – це було свято всієї країни. Це ж була наша перша гра у матчі й одразу такий драйв.

Якщо крали б менше – чемпіонат би провели ще краще, аніж вийшло. І дороги, й готелі, й залізницю – все можна було зробити на десятиліття. Всі ж сподівалися, що під Євро зроблять інфраструктуру, аеропорти, дороги, але зробили не все, що планували. Але в цілому у нас дуже гарні стадіони, цілком на європейському рівні».

Церемонія закриття Євро-2012 стало одним із найбільш видовищних в історії європейського футболу. Сотні людей зображали на полі живі картини, а насамкінець на тлі велетенського кубку Нескінченне літо у сукні в кольорах українського прапору заспівала Oceana.

 

 

2013
Євромайдан
2013 спікер
Згадує журналіст Мустафа Найєм

В дощову ніч 21 листопада біля стели Незалежності на Майдані розпочалося найвідоміше «чаювання» в українській сучасній історії. Після заклику журналісту Української правди Мустафи Найєма «брати термоси» на площу вийшло півтори сотні мітингувальників. Вони вимагали від президента Януковича підписати Угоду про Асоціацію з ЄС і не виконувати вимог Росії щодо вступу України в Митний Союз. Мітингувальники вирішили не розходитися й ночувати на площі, допоки Угоду не буде підписано.

24 листопада хода та мітинг на підтримку європейського вектору розвитку зібрали на Майдані Незалежності більше 100 тисяч учасників. Партія Регіонів почала збирати своїх прихильників у Маріїнському парку.

Першим вирішальним моментом протестів став розгін та побиття студентів біля стели Незалежності вночі 30 листопада. Наступного дня колона обурених діями влади людей розтягнулася від парку Шевченка до Європейської площі. За даними BBC, в центр столиці вийшло до півмільйона мітингувальників.

Мустафа Найєм, з посту якого у facebook хронологічно почалась Революція Гідності, згадує, як його заклик перетворився на найбільш масові протести в сучасній українській історії:

Це був спонтанний пост в Фейсбуці, і я думав, що прийдуть ті, хто традиційно у такий спосіб відзначає річницю Помаранчевої революції. Ніяких очікувань, що прийде стільки людей, не було. Більш того, це було пів на дев'яту вечора, дощило і ніяких передумов, що прийде багато людей, не було. Прийшло близько півтори тисячі. В порівнянні з тим, що було потім – мізер.

Пам'ятаю, як ми йшли на Майдан, але навіть не знали, що будемо там робити. Розуміли, що потрібно вийти, а що далі – ніхто не знав. Я тоді жив зовсім в іншій реальності, працював журналістом.

  



  

На другий день стало зрозуміло, що необхідно організувати харчування, одяг, охорону території, волонтерів. Створили Оргкомітет Майдану, до якого увійшло 12 осіб. Мене вибрали главою цього комітету, разом з Вікторією Сюмар ми вели переговори з лідерами опозиції – Яценюком, Кличком і Тягнибоком. Ми розуміли, що у них був досвід управління політичними структурами. Це зараз вони намагаються собі все привласнити, але давайте будемо чесними – ми всі там стояли.

У ніч побиття студентів я тільки прилетів з саміту у Вільнюсі. Вночі я був в ефірі у Савіка Шустера, після його закінчення зібрався їхати стрімити на Майдан, але у мене виявилася розрядженою вся техніка. Зайшов в кафе недалеко від Макдональдсу, поки чекав колегу, заснув. У якийсь момент під ранок почалися дзвінки, поки я добіг до стели, там вже лежали побиті люди, стояв спецназ, паркан, а на задньому фоні монтували ялинку.

Був страх, що на наступний день після цього ніхто не вийде або вийде мало людей. Та коли я зрозумів, що прийшло більше ста тисяч, я зрозумів, що це всерйоз.

До Нового року практично кожен день закінчувався тим, що ми не знали, що робити завтра. Ну день ми стоїмо, два, тиждень, два – а що далі? Влада очікувала, що ми постоїмо до Нового року і розійдемося святкувати по домівках. Першою ознакою того, що ми там надовго, для мене було саме 31 грудня, коли ми зустрічали Новий рік на Майдані.

На Євромайдані панувала «самоорганізована диктатура», люди все вирішували і робили самі. Не говорили нам зі сцени, що сьогодні йдемо і захоплюємо ось цю будівлю або оту. Кожен робив, що хотів, але в усьому цьому з'явилося колективне свідоме. Для мене важливим показником цього колективного свідомого стали п'ять днів після перемоги Євромайдану. У країні п'ять днів, вдумайтеся, просто не було ніякої міліції. І ніякого вибуху злочинності не відбулося, не було ні мародерства, ні грабежів.

Головний винуватець події – Янукович особисто, у мене немає в цьому ніяких сумнівів. Він повністю ліг під Росію і допустив, щоб їм маніпулювали. Друга людина, що стоїть за вбивствами людей – це Клюєв, сюди ж можна додати Льовочкіна, Захарченка та голову СБУ. Це і є той пул людей, які впливали на події і несуть відповідальність за те, що сталося на Майдані.

З емоційної точки зору мені особливо запам'яталися два моменти. Перший –  захоплення Жовтневого палацу і спроба оточення Майдану. Другий – це епізод у дворі Михайлівського собору в день масових розстрілів на Інститутській. Туди зносили трупи, і одна дівчина обходила їх і намагалася впізнати в них свого хлопця. Обійшла всіх, не знайшла і вирішила набрати його по мобільному телефону. Задзвонив телефон одного з убитих – по обличчю нічого впізнати було неможливо, вона упізнала його по одягу.

Чи був неминучим саме такий розвиток подій? Якщо б ми не вийшли на Майдан, нас перебили би поодинці. Кого-небудь посадили б, хтось би зник, хтось – виїхав. І з нами б сталося рівно те, що сталося в Росії і Білорусі, коли покоління молодих людей, користуючись гаджетами і іншими благами цивілізації, ментально залишилися совковими, зі страхом перед владою.

 

 

Анексія Криму і початок війни на Донбасі
2014 спікер
Згадує глава РНБО і в.о. президента на той момент Олександр Турчинов

На вулицях Києва догорали залишки автомобілів і шин. Центр столиці перегороджений барикадами, натовпи озброєних людей шукають по місту силовиків, які зникли в один момент. Влада, яка обагрила руки кров'ю, розбіглася. Це кінець лютого 2014 року - час, коли мене обрали Головою Верховної Ради. Уявіть собі, в країні немає президента, немає прем'єра, немає міністрів і губернаторів, єдиний легітимний орган в країні - Парламент. Кілька днів мені в одній особі довелося замінювати все керівництво країни. Нам вдалося сформувати уряд 27 лютого, а в ніч з 26 на 27 лютого відбулося захоплення російським спецназом Парламенту і Кабінету міністрів Криму. Зрозуміло, що про це нас ніхто не попереджав, бо не було кому попереджати. Але те, що в центрі Сімферополя відбулося захоплення урядової і парламентської будівлі російськими військовими, свідчило про те, що Кремль перейшов рубікон. Це і був початок окупації Криму.

З перших днів стало зрозуміло, що в Криму більшість штатних працівників СБУ, міліції, виконавчої влади на боці окупантів. Більше половини військовослужбовців ЗСУ змінили присяги. Зрада стало масовою і очевидною. Але росіянам було мало Криму, їм була потрібна вся Україна, і загроза повномасштабного вторгнення стала реальністю. У південно-східних областях почалися сепаратистські мітинги під російськими прапорами. До сепаратистів приєдналися багато місцевих організацій комуністів, залишки Партії регіонів, проросійські квазіпартії і організації, які розплодилися за часів Януковича, як гриби. Уздовж всього українсько-російського кордону були сконцентровані численні підрозділи російських збройних сил (танки, САУ, артилерія, РСЗВ) - потужна армія з сучасною зброєю і технікою готова була перейти кордон. 1 березня Рада Федерації дала згоду на запит Путіна про введення регулярних військ в Україну. Кремль був готовий відігратися за Майдан, окупувавши країну зі зруйнованою економікою і владою, що порозбігалась, фактично відсутніми армією і силовими структурами.

Я добре пам'ятаю засідання РНБО, яке відбулося в будівлі ВР 28 лютого. Воно збиралося для відпрацювання протидії окупації Криму, в умовах переходу більшості силовиків на бік агресора, але, вже перед нарадою стало відомо про готовність російського парламенту дати згоду на вторгнення в Україну. Ми отримали інформацію про те, що готується взяття Києва і реанімація режиму Януковича. Сценарій був, з точки зору росіян, досить логічним. В Україні - хаос, російські військові допомагають легітимному президенту відновити порядок в країні. Відповідне звернення з проханням ввести війська Янукович написав Путіну. Запровадження воєнного стану тоді навряд чи змінило б ситуацію в Криму, у нас не було сил і засобів для його забезпечення на півострові. Але, в умовах континентальної війни з Росією альтернативи військового стану не було.


21618724335_7f4ebcd711_h_01_01


Як ви знаєте, тоді РНБО не підтримала введення воєнного стану, але були підтримані мої пропозиції щодо підготовки країни до відбиття агресії. Для себе ж я вирішив, що Указ про введення воєнного стану повинен бути готовий і оприлюднений в разі початку повномасштабної війни з Росією. Відповідний проект Указу був підготовлений і пролежав у мене на столі в робочому кабінеті, поки я не передав повноваження всенародно обраному президенту.

Ви запитаєте, які тоді були допущені помилки? Знаєте, не помиляється той, хто нічого не робить. Звичайно, дуже невчасно був скасований Закон Про мову. Його використовували як гніт, щоб підпалити російськомовну частину країни. Але не думаю, що саме це було серйозною проблемою. Не було б цього приводу, був би знайдений інший. Процеси окупації Криму і війни на Донбасі були запущені не в лютому 2014 року, а набагато раніше. Колонізація країни і знищення її реального суверенітету почалися після обрання Януковича. Були ратифіковані Харківські угоди, підготувавши поле дії для легітимізації розгортання російської армії в Криму. Вже восени 2013 року, розуміючи, що Янукович не втримає владу, Росія поблизу нашого кордону проводила навчання з окупації України. Тому Закон Про Мову і інші суб'єктивні причини використовувалися як фігові листки для запущеного кривавого механізму окупації.

Зараз багато диванних генералів та інтернет-героїв люблять похизуватися своїми знаннями в пресі і в соціальних мережах на тему «як треба було діяти, куди потрібно було кидати десант, як штурмувати базу Чорноморського флоту» і так далі. При цьому, ви пам'ятаєте, які втрати ми понесли влітку 2014 року, воюючи на Донбасі, в першу чергу, від підрозділів російських військ, чисельність яких була набагато меншою, ніж в Криму, через те, що наші добровольці, які брали на себе удар, були непідготовленими і погано озброєними? А в березні 2014 року у нас не було і цього. Були діти - призовники, які жодного разу не стріляли, і невелика кількість «заробітчан» -контрактніков того часу, які прийшли в армію не воювати, а «працювати». Кинути кілька тисяч непідготовлених необстріляних дітей до Криму проти на порядок перевершуючих їх сил і засобів противника, а це була еліта збройних сил РФ, означало приректи їх на вірну загибель. Наш десант з величезною ймовірністю просто спалили б в повітрі. При цьому Путін отримав би підстави ввести війська на континентальну Україну.

Вважаю, що прирікати на смерть людей, ставлячи перед ними нездійсненні завдання - безвідповідально і злочинно. Ми змогли виграти час, зв'язавши росіян в Криму, завдяки патріотам-військовослужбовцям, які протримались більше місяця та які не зрадили свою країну, і не дали тим самим Кремлю провести бліцкриг. Ми вигравали час для відновлення і озброєння армії, реанімації силових структур, створення Нацгвардії і мобілізації. Якби ситуація повторилася, я б діяв точно так само. Так, ми тимчасово відступили з Криму, але ми зберегли країну, яку Путін не зміг захопити і поставити на коліна.

Чи можна було у березні 2014-го припустити російську агресію на Донбасі? Тут не треба було навіть припускати, все було очевидно. Російські спецслужби реалізовували програму дестабілізації в Україні під назвою «російська весна». Підніміть інформаційні архіви того часу. Від Харкова до Одеси, весь південно-східний пояс країни палав. Кожен день проходили масові антиукраїнські мітинги, звучали сепаратистські гасла, заклики і заяви про невизнання центральної влади, відбувалися захоплення адміністративних будівель за відсутності силового блоку, який міг би реально цьому протидіяти. Згадайте, як міліція в формі відходила вбік, відкриваючи прохід і можливість сепаратистам захопити ту чи іншу державну установу, а іноді навіть сприяючи цьому.

Те, що відбулося в Криму, мало відбутися не тільки в Донецькій і Луганській, а й в Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській та Одеській областях, де ми змогли переломити ситуацію. Найбільш небезпечна ситуація склалася в Одесі і Харкові, але й там ціною неймовірних зусиль вдалося, придушивши заколот, навести порядок. Але збройні диверсійні групи за підтримки одурманеного російською пропагандою населення захопили адміністративні будівлі в Донецьку і Луганську, а російські бойовики атакували Слов'янськ. Так почалася війна на Донбасі.

Я направив наявні обмежені резерви силовиків для деблокування захоплених будівель в Донецьку, Луганську і Слов'янську, але вони не змогли виконати поставлене завдання. Теоретично можна було б завдати авіаударів по захопленим в цих містах адмінбудівлях, але чим би це закінчилося для нашої країни - прокльонами жителів Донбасу і всього цивілізованого світу? Новою підставою для масштабного наступу вздовж усього кордону з боку Росії?

Тому доводилося діяти в складних умовах, на ходу реанімувати наші силові підрозділи, навчати, одягати, озброювати. При цьому ставлячи завдання перед силовиками не допустити жертв серед місцевих жителів, яких бойовики використовували в якості живого щита. І ця тактика себе виправдала. Так, звільнення частини Донецької і Луганської областей проходило повільніше, ніж цього нам би хотілося, але ми отримали серйозну зміну настроїв населення цих регіонів. Якщо на початку травня жителі Маріуполя кидалися під військову техніку, що йшла на допомогу патріотам, вяких вбивали бойовики в центрі міста, то вже в червні ті ж жителі Маріуполя аплодували бійцям Нацгвардії і ЗСУ, які визволяли місто. Та ж ситуація була і в Слов'янську, і в Краматорську, і в інших звільнених містах Донбасу.

Незважаючи на всі проблеми і економічну кризу, ми змогли створити сильні Збройні Сили, Національну гвардію, силові структури, здатні захистити країну. Просування ворога зі сходу на захід, що почалося навесні 2014 року, ми зупинили. Прийде час, і ми очистимо всі окуповані території. Сьогодні українська армія - одна з найсильніших в Європі. Наш оборонпром зміг забезпечити Збройні сили сучасною зброєю, незважаючи на аморальну блокаду поставок в Україну летального озброєння. Але загроза, безумовно, залишається, і проблем в секторі безпеки і оборони ще дуже багато. Успіх наших перемог в протистоянні з сильним і жорстоким ворогом - не тільки в сучасній зброї, професіоналізмі і героїзмі наших військовослужбовців, але, перш за все, в єдності нашої нації. Тому гасло Майдану зараз, як ніколи актуальне: Поки ми єдині, ми – непереможні!

 

 

2015
Реформа МВС
2015 спікер

Згадує засновник і перша особа нової поліції Ека Згуладзе

Про те, що на Україну чекає масштабна реформа правоохоронної системи, заговорили ще в 2014-му. У вересні в МВС оголосили, що міліцію трансформують в Національну поліцію, ГУБОЗ, транспортну і ветеринарну міліцію виключать зі структур МВС, а замість співробітників ППС за порядком на вулицях стежитимуть патрульні поліцейські. У грудні процес трансформації пострадянської міліції в поліцію був запущений, його очолила екс-міністр поліції Грузії Ека Згуладзе.

Вже в липні 2015 го перші патрульні поліцейські вийшли на роботу. Українським «копам», задуманим за образом і подобою американських, призначили зарплату в 8 тис. грн. - в 3-4 рази вище, ніж отримував середньостатистичний дільничний міліціонер. Гроші на екіпірування патрульних теж виділила Америка.

Молоді хлопці та дівчата, все як на підбір симпатичні, в ідеальній фізичній формі, освічені й чемні, крім стандартних обов'язків поліцейського, зворушували тим, що переводили бабусь через дорогу, втихомирювали сусідських псів, боролися з голосно кричущими півнями і приборкували змій.

  



  

«Хтось, можливо, думає, що це якась фасадна реформа. Поліцейських красиво одягли, швиденько чомусь навчили, американці тут бігали ... Це не так. Уявіть, що ви будуєте будинок. Ви почнете з фундаменту. Так ось, поліцейський на вулиці - це і є фундамент системи», - розповідала тоді НВ Згуладзе, призначена заступником міністра внутрішніх справ.

4 серпня 2015 року президент підписав Закон про Національну поліцію - тепер цей день відзначається як День Національної поліції України.

Через три місяці, 7 листопада, міліція офіційно припинила існування. Головою цієї структури стала Хатія Деканоїдзе, яка пропрацювала п'ять років ректором Поліцейської академії в Грузії.

Коли патрульні вийшли на вулиці десятків міст, а ейфорія від появи поліції спала, почалася переатестація співробітників МВС. Левова частка старих кадрів спробувала залишитися в системі будь-якими шляхами, і багато, за словами волонтерів, задіяних в переатестації, залишилися: хтось вирішив питання через знайомих, комусь допоміг відновитися на посаді суд. Про невдоволення процедурою заявила і Деканоїдзе. Співбесіди на логіку і знання, за її словами, завалили близько 4 тис. співробітників МВС. Глава Нацполіціі підкреслювала, що всю систему неможливо очистити всього однією хвилею переатестації і цей процес повинен йти до того часу, поки система не навчиться самовідновлюватись.

Наступним етапом реформи має стати підвищення заробітних плат всім співробітникам правоохоронної системи.

 

 

2016
Перемога Джамали на Євробаченні
2016 спікер
Розповідає співачка Джамала

Пісня Джамали 1944 про депортацію кримських татар, яку багато хто вважав занадто «політичною» і «неформатною», принесла Україні другу в історії перемогу на Євробаченні. Джамала згадує, як реагували на її пісню за кордоном, і розповідає, чому її перемога – щось більше, ніж перше місце на конкурсі:

Я не роблю з Євробачення культу, я зневірилася у відборах. Але у мене була пісня, правдива історія, і я пішла. Я спочатку розуміла, що вона абсолютно неформат - ні по саунду, ні за змістом. Євробачення звикло до феєрверків і до всього веселого, що межує зі смішним. Але мені було важливо заспівати її для України.

Коли я їхала на Євробачення, я сміливо заявляла: «Не сумніваюся - привезу перемогу». Усі трохи крутили біля скроні: мовляв, і пісня не формат, і тема набридла - Україна не повинна плакати зараз, тому що в Європі наші сльози вже два роки.

  



  

Пам'ятаю, як після першого півфіналу Росія назвала мою пісню антиросійською. Після другого - обговорювалося моє плаття. І в першому, і в другому випадках все це викликало якусь божевільну хвилю уваги з усього світу - від США до Південної Кореї. Всі провідні німецькі, британські, французькі видання – всіх зацікавило страшно, що ж заспівала Джамала, що так насолила сусідам.

Я люблю свою пісню, але для мене це – серйозна емоційне навантаження. Цю пісню не можна заспівати на півноти. Кожного разу, на всіх репетиціях, я намагалася її співати так, ніби у мене кожного дня – фінал. Я дуже хотіла перемоги для України. Вважаю її абсолютно заслуженою. І можете сто разів назвати мене самовпевненою, але з музичного, тематичного, візуального – з будь-якого боку це була перемога. І вона була дуже важлива і потрібна нам.

Вона показала, що в Україні про цю історію, про депортацію кримських татар, теж не знали дуже багато. Після анексії про кримських татар заговорили з більшою любов'ю і повагою, але про депортацію мало хто знав.

Для нашої країни дуже важливо і потрібно зустрічати гостей. Пам'ятайте, як ми раділи, коли з Польщею ділили Євро-2012? Як ми всі підбадьорилися, стали вчити англійську, вулиці почистили, Олімпійський збудували. Це стимул. Неважливо, як ви ставитеся до цього конкурсу. Важливо, що приїде величезна кількість туристів.

 

 

 
ТЕКСТ:
Олександра Горчинська, Ілля Лукаш


ФОТО: Олександр Медведєв, Наталія Кравчук
Коментарі

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів