«Я умер на 90%». История Анри, который выжил в Освенциме

27 января 2020, 20:06

Анри Кичка потерял семью в нацистском лагере смерти, но выжил — и рассказал свою историю.

Анрі Кічка знає, що за розповідь своєї історії він заплатить ціну — безсонні ночі, коли жахи минулого просочуються у сьогодення.

Але також він знає, що цю історію треба розповісти. Анрі - один з усе меншої жменьки чоловіків та жінок, які пережили Аушвіц.

Табір смерті, побудований нацистами на території окупованої південної Польщі під час Другої світової війни, за словами іншого уцілілого, — наче тріщина у поверхні Землі, через яку можна було побачити пекло. Наче тріщина у поверхні загальнолюдського гуманізму, через яку можна побачити нашу здатність терпіти страждання — і заподіювати їх.

Запитайте в Анрі, як він це пережив, — і його відповідь буде простою: «Не можна пережити Аушвіц. Це місце — сама смерть». Саме так він відповів ВВС через 75 років після звільнення.

У таборі не було імен — лише номери, витатуйовані на передпліччі.

Момент, від якого мороз іде по шкірі - коли Анрі раптом викрикує власний номер — 177 789 — німецькою мовою, як йому належало відповідати охоронцям.

«Hundertsiebenundsiebzigtausendsiebenhundertneunundachtzig, Heil Hitler!»

Short presentational grey line
BBC

Анрі народився в Брюсселі - його батьки тікали від антисемітизму у Східній Європі, щоб побудувати нове життя на Заході.

Коли нацистська Німеччина вторглась і окупувала Бельгію, їм не було де сховатися.

Анрі Кічка
Courtesy of Henri Kichka
Батьки Анрі Кічки втекли до Бельгії від антисемітизму

У перший тиждень вересня 1942 року їх вивезли з дому на вулиці Коенрац. Німецькі солдати, які перекрили вулицю посеред ночі, ходили від будівлі до будівлі і кричали: «Alle Juden raus!» (Усі євреї - на вихід!)

Зараз важко встановити, наскільки євреї з таких країн, як Бельгія, Нідерланди та Франція, усвідомлювали долю, яка чекала на них на Сході, але Анрі пригадує, як деякі єврейські жінки на їхній вулиці вистрибували з вікон разом із дітьми, убиваючи себе — як останній відчайдушний спосіб уникнути розправи.

Уже за тиждень родина опинилась у вантажних вагонах для худоби у потязі, що прямував на схід, — спочатку до Німеччини, а потім — до окупованої Польщі.

Анрі та його батька Йозека зняли з поїзда з іншими чоловіками у маленькому містечку Косель. Вони мали працювати як раби — а згодом, коли вони вже не будуть здатні приносити економічну користь Третьому рейху, їх мали убити в газових камерах.

Жінкок з їхньої родини — матір Анрі Хану, його сестер Берту і Ніху та тітку Естер — відвезли до Аушвіца, де одразу після прибуття убили газом та кремували.

A photograph of the Birkenau extermination unit at the Auschwitz concentration camp
Bettmann
На цьому аерофотознімку в серпні 1944 р. показаний табір Аушвіц II (Біркенау), коли там ще тривали масові вбивства

Доля родини Кічка — яскравий приклад подвійного призначення великої мережі нацистських таборів, побудованих на більшій частині окупованої Європи.

Було завдання винищити євреїв у Європі - «остаточне вирішення» Гітлером «єврейського питання». Але також була потреба забезпечити рабами фабрики, шахти та залізниці, на які спиралася німецька військова економіка.

Short presentational grey line
BBC

Важко просити Анрі говорити про табори — видно, яких страждань це йому завдає.

«Це єдиний концентраційний табір в історії світу, де загинув мільйон людей, — говорить він просто. — Єдиний, Аушвіц. Це було жахливо, і зараз я один з останніх уцілілих там».

У тому, як нацисти керували таборами, одночасно були цинізм та незбагненна злість.

Kichka's ID card spells out his birthplace in Brussels
BBC
На старому посвідченні Анрі Кічки вказаний час, який він провів у нацистських концтаборах — з вересня 1942-го по квітень 1945 року

Для того, або було легше впоратися із людьми, яких привозили до Аушвіца, їм до останнього моменту розповідали вигадану історію — що їх везуть до великих комунальних душових, щоб помитися після довгої поїздки у вагонах для худоби без води чи туалетів.

Але у цих душах не було води. Натомість туди запускали газ «Циклон Б», який спочатку розробляли як пестицид.

На початку війни німці експериментували з так званим «Голокостом куль» — спеціальні загони солдатів, так звані «айнзацгруппи», розстрілювали єврейське населення Східної Європи.

Волонтерів для роботи не бракувало, але масштаб задачі робив це недоцільним.

Аушвіц — величезний комплекс невисоких, схожих на сараї споруд, згрупованих навколо старої австро-угорської кавалерійської казарми — став вирішенням цієї проблеми. Він поєднав технології залізниць та фабрик з убивчими намірами Голокосту.

Лише за один день у 1944 році там вбили 24 000 угорських євреїв, а їхні тіла поглинув вогонь спеціально побудованих для цього печей.

Євреї
Getty Images
Понад 430 000 угорських євреїв депортували до Аушвіца

Коли прибули перші розвідувальні підрозділи Радянської Червоної Армії, які виганяли нацистів назад до Німеччини, вони знайшли Аушвіц напівпорожнім.

Нацистські охоронці відправляли голодуючих, виснажених в’язнів на «марші смерті» на захід, до таборів у Німеччині.

У той час Анрі Кічка, високий молодий чоловік 19 років, важив 39 кг, і досі страждає від травм, отриманих від тривалого походу на зламаних і кровоточивих ногах у січневих снігах Східної Європи.

«На 90% я помер. Я був скелетом. Я багато місяців провів у санаторії та в лікарні», — згадує він.

Short presentational grey line
BBC

Протягом років після війни Анрі ніколи не говорив про ці страждання, наче його пам’ять оповила темрява.

Він одружився, відкрив магазин із дружиною і створив велику сім'ю: четверо дітей, дев’ять онуків та 14 правнуків. Людина, яка обдурила смерть, знаходила сили у створенні нового життя.

Він також почав читати лекції в школах, бо відчував, що страждання від його спогадів вартують того, щоб про це пам’ятали інші.

Через шістдесят років після закінчення війни Анрі опублікував спогади про своє життя в таборах — а це означає, що його голос все ще буде чути, коли його самого не стане.

Його дочка Ірен, яка допомагала йому з написанням книги, наголошує на важливості слухати таких уцілілих, як Анрі, який пережив найтемнішу главу історії.

«Звичайно, потрібно мати книги, фільми та документальні фільми, — каже вона. — Але коли ти чуєш це з чиїхось вуст, їхнім голосом — це залишиться у твоїй голові назавжди. Це неможливо забути».

Анрі Кічку дуже засмучує те, що антисемітизм вижив у сучасному світі, попри Голокост.

«Навіщо робити з євреїв ворогів? — запитує він. — У нас немає зброї, ми невинні. Я не розумію, чому люди так нас ненавидять».

Коли я йду він нього, то перепрошую за те, що змусив його ще раз пережити ті страждання, і на мить його погляд завмирає, ніби він дивиться у минуле.

Але він каже, що готовий говорити про речі, які волів би забути, — якщо це означатиме, що решта з нас про них пам’ятатимуть.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber !

Редактор: Юлия МакГаффи
Радіо НВ
X