22 серпня 2018, середа

Українці, на відміну від нас, своїх убитих на війні ховають відкрито і з почестями – Нова газета, Росія

 Київ, Майдан Незалежності, лютий 2017-го. Похорон українського військового Леоніда Деркача, який загинув під Авдіївкою

Київ, Майдан Незалежності, лютий 2017-го. Похорон українського військового Леоніда Деркача, який загинув під Авдіївкою

Текст Зима України написаний оглядачем російської опозиційної Нової газети Олексієм Поліковським. Публікуємо матеріал повністю.

Спочатку у вбитого немає імені та прізвища. Просто убитий. Все дуже коротко, скупо. Кілька слів у зведенні ще одного дня війни, що триває четвертий рік, ще одна одиниця в статистиці безповоротних втрат, ще одна розмита, нечітка фігура в товстому зимовому обмундируванні, що лежить на снігу на околицях Авдіївки або Новоторецького. І більше нічого не відомо, пише Олексій Поліковський. 

Потім з'являються ім'я, прізвище і деякі подробиці вже припиненого людського життя. Їх повідомляють військкомат, або обласна адміністрація, або бригада, в якій він служив: народився... вчився... працював... місто... село... військова частина... фотографія. Всі вони, зафіксовані на цих нехитрих аматорських фотографіях, знали, що на війні вбивають, але за звичайною людською звичкою не вірити у власну смерть не думали про те, що вб'ють саме їх. Убиті збиралися пережити війну і жити довго і щасливо і тому на фотографіях вони посміхаються, сміються, соромливо дивляться в об'єктив, позують в літньому полі, біля рідного дому, іноді з рідними, іноді з друзями.

Дуже небагато залишається від них, тому що вони, як правило, молоді та безвісні.

2 березня загинув Вадим Сапеску. Народився в селі Чорна під Одесою. На фотографії в адідасівській спортивній курточці і лижній шапочці стоїть, заклавши руки в кишені, на тлі православного храму з золотими куполами. Виглядає молодше своїх тридцяти трьох років. Напевно, був віруючим.

Олександр Сивко загинув 25 лютого. Двадцять років, за професією електромонтажник. Жив в селищі Пісківка Київської області. Добровольцем прийшов у військкомат. На фотографії в бронежилеті, за ремінець якого встромив маленьку квітку. Не допоміг бронежилет, не відвела смерть квітка.

23 лютого загинула Сабіна Галицька, військова медсестра. Двадцять три роки, до армії працювала акушеркою в сільській лікарні. Загинула в автомобілі, коли з ліками їхала надавати медичну допомогу цивільному населенню. З фотографії дивиться красива дівчина в камуфляжній майці і бейсболці, що не може приховати її легке світле волосся.

30 січня загинув Артем Скупейко, двадцять два роки, до війни жив у селищі Горностаївка Херсонської області. З двадцяти двох років свого життя п'ять років служив у армії, два останніх роки воював.

21 грудня загинув Артем Гульцко, двадцять п'ять років, з Житомира, – високий, статний хлопець у військовій формі, з тільником в розрізі сорочки, в блакитному береті, у високих берцях. Такі ж тільняшки, берці, берети носять такі ж високі, статні, впевнені в собі хлопці в нашій армії.

Я називаю не всіх українців, загиблих цієї зими, всіх назвати в одному тексті неможливо. Бувають тижні, коли вони гинуть щодня, бувають два-три дні, коли не вмирає ніхто, а потім знову починається рівномірне, монотонне, щоденне вбивство.

Обов'язково повідомляється, коли і де будуть похорони. Здебільшого ховають в селах, у селищах, в невеликих містах. Звідти ці хлопці. Але є і з Києва, Харкова, Житомира, Одеси. За місцями похорону можна вивчати географію України. Колись я там бував, пам'ятаю величезні поля з соняшниками, білі мазанки в садах, м'який південний говір гостинних людей, сині куполи церков, що затишно визирають із зелених крон. Тепер повз сині куполи та величезні поля мчать автобуси з мигалками на дахах і чорними стрічками на ручках дверей, а на узбіччя виходять люди і стають на коліна.

На сотні метрів і кілометри тягнуться ланцюжки людей, що стоять на колінах. Так українці прощаються зі своїми убитими

Чоловіки знімають шапки, кепки. Стоять на колінах мужики, на тридцять років старші за хлопчика, якого везуть у труні, стоять на колінах жінки в непоказних пальто і хустках, стоять на колінах діти шкільного віку і бачать, як, не гальмуючи, з грізною і урочистою стрімкістю мчить повз них цей страшний автобус.

Цілі села і містечка в повному складі виходять на вулиці зустрічати автобус з труною. Здорові мужики в камуфляжі і з пов'язками на рукаві виймають труну з задніх дверей і несуть її. Здається, звідки нам знати всі деталі і подробиці похорону, звідки нам знати, як у них там буває, в цій наїжачений кулеметами і дулами танків, змученій, бідній, закривавленій, Україні, що раптом віддалилася від нас, яка потерпає від болю? Але в століття суцільних комунікацій і відкритого інтернету приховати нічого не можна. Все ми бачимо, якщо хочемо побачити: і смужку тканини з молитвами на лобі молодого сержанта, що лежить у труні, і зосереджені обличчя військових, які несуть ікони, на які накинуті чисті білі рушники, і піднятий над траурною процесією коричневий хрест, на перекладині якого золотом написані початкові букви імені Того, хто віддав життя за людей, і яскраві квіти на морозі, і покладений на труну український прапор.

Прощання відбувається в бідних кімнатах з жовтенькими шпалерами, з білим кахлем, з дощатими фарбованими підлогами. Труни стоять на табуретках, і жінки з червоними заплаканими очима в трансі бурмочуть молитви. Вони говорять тихо, але хто хоче чути, той чує це завзяте, невпинне, багатоголосе молитовне бурмотіння українських жінок, що доноситься до самої Москви із занесених снігом волинських та київських сіл, селищ під Житомиром, міст на Дніпрі. Хто хоче бачити, той бачить, як мати Сабіни Галицької гладить її білу неживу руку. Так все, все можна бачити і чути в наш час, і ніяка Роскомцензура не може цьому перешкодити.

У нас загиблих на цій війні ховають тихо, таємно. Лев Шлосберг розкрив таємницю і отримав цеглиною по голові. А українцям що таїти? Не вони війну почали, не вони її придумали, не вони вторглися в чужу країну, на них напали, вони захищаються, що їм ховати? Вони ховають своїх убитих відкрито.

Вступають військові оркестри. Під їх до болю знайомий, томливий звук, що тягне нерви, судомно притискаючи руки до рота, давлячись плачем, з мокрими обличчями, йдуть за трунами по розмеленому сотнями ніг снігу жінки в чорних хустках і дешевих стьоганках, куплених в сільських магазинах, йдуть, перевалюючись на хворих ногах, обтягнутих теплими рейтузами, баби з овальними вінками в руках, йдуть здоровенні мужики з розкритими на грудях куртками – українські майстри, які вміють добре будувати будинки, класти печі, прокладати водогони, влаштовувати колодязі. Мирні добродушні українські мужики, я знаю їх флегму, їх гумор. А з солом'яних кошиків їм під ноги, на сніг, дівчатка сиплють червоні пелюстки живих троянд.

За що вбили її сина? Хто вбив? Хто влаштував цю мерзенну війну? Хто мстить Україні та її людям за їх вибір, за їх відвагу, за їх свободу, за їх Майдан?

Біля моргів і церков, на столах, накритих хустками з вишитими візерунками, мерзнуть на морозі високі, пишні, круглі українські хліби. У склянках тверднуть на легкому морозці жовті церковні свічки. З портретів у рамках, з перетягнутим чорною стрічкою кутом, дивляться серйозні, спокійні і тепер уже назавжди незмінні обличчя тих, кого вбив під Талаківкою снайпер, або спалив під Катеринівкою снаряд, або перетворила на криваву кашу міна в безіменному полі під Луганськом.

Страшні, дикі сцени рвуть серце. Мати Максима Перепилиці, який загинув 25 листопада минулого року, з криком кидається до труни. Його ховають в його день народження. «Божечки, я ж сьогоднi була сама щасливих мати 27 рокiв тому... куди ми проводжаємо тебе, синочку?» Як боляче, як беззахисно звучить її українська мова.

Рука батька невірними рухами розправляє на грудях сина, що  лежить у труні, паперову іконку.

Йде четвертий рік війни. Одна за одною миготять, скачуть, несуться картинки красивого, яскравого, стильного сучасного життя: ракети Маска, фільми Голівуду, Олімпіада, медалі, НХЛ, КХЛ, #MeToo... В азарті новин, в медійному шумі, в інформаційному тріскотінні не можна почути постріли. Вони десь далеко, не там, де ми. Але цієї зими, так само як і в усі попередні пори року, українців вбивають кожен день або через день, звично, рутинно, немов приносять в жертву жорстокому ідолу в безглуздому садистському ритуалі. Утоптаним снігом, між парканів і штахетник, повз небагаті будинки і засніженіх дахи, повз роботяг, що стоять біля парканів з похмурими обличчями й оголеними головами, повз жінок в темних безформних шапках, давлячись сльозами, йдуть Україною до кладовищ процесії з трунами.

Текст опубліковано в Новой газеті 9 березня 2018 року

Хочете знати не тільки новини, а й що за ними криється?

Читайте журнал Новое Время онлайн.
Передплатіть зараз

Читайте 3 місяці за 59 грн

Читайте термінові новини та найцікавіші історії у Viber та Telegram Нового Времени.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Інопреса ТОП-10

опитування

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: